«Школа майбутнього для України» — таку назву має відкритий міжнародний архітектурний конкурс, який ініціювала Литва. Внаслідок російських обстрілів в Україні серйозно пошкоджені або зруйновані уже понад 3 тисячі шкільних будівель. А близько мільйона українських учнів нині можуть навчатися лише в дистанційному форматі. Що стане результатом цього міжнародного конкурсу? Яким Литва бачить свій внесок у відбудову України й української освіти? Та який литовський досвід з повернення людського капіталу може слугувати нам за приклад? Про все це читайте в інтерв’ю з Манте Макаускайте, головною радницею уряду Литви з питань відбудови України.
Ми зустрічаємося з Манте в київській кав’ярні під час її візиту в Україну перед новим 2024 роком. Це не перший її приїзд до Києва від початку війни. Вона каже, що щоразу відкриває новий рівень суспільних трансформацій українців.
Я приїздила в Україну і влітку 2023 — на відкриття дитячого садочка в Ірпені. Тоді все було дуже натхненно: атмосфера була просякнута надією і енергією для відбудови. Взимку — настрій вже зовсім інший. Це витає у повітрі, у самій суспільній тканині. Київ — чудове місто, і якщо вимкнути свій слух до повітряних тривог, можна подумати, що люди продовжують тут своє звичне життя і насолоджуються ним. Проте щойно починаєш говорити з людьми, зринає цей інший незримий рівень: у кожного в родині є втрати, зруйновані житла, родичі чи друзі, хто на війні, або ті, хто повернувся з фронту з глибокими травмами. Тож ця дуальність ситуації в Україні збурює мої почуття, і я знову переконуюся: усе, що ми робимо, мусимо продовжувати робити — підтримка, відбудова, допомога.
Посол Литви в Україні Вальдемарас Сарапінас
Литва, без перебільшення, є чи не найбільшим адвокатом інтересів України на міжнародній арені. Ви даєте нам і зброю, і гуманітарну допомогу. Литва прийняла тисячі українських біженців. Ваша безпосередня сфера підтримки — це будівництво. Якою є візія Литви щодо її участі у відбудові України? Як освіта потрапила до переліку пріоритетних сфер для допомоги?
Будівництво і відбудова — це той напрямок, де водночас потрібна гнучкість підходів і швидкість реагування, проте також стратегічний погляд та систематичність. Скажу прямо: Литва дуже натхненна допомагати Україні. Але ми — маленька країна, і наші ресурси обмежені. Тож ми мислимо так: усе, що ми робимо зараз, повинно мати потенціал до масштабування та приваблювати подальші інвестиції і підтримку інших донорів. Наша мета — не лише підтримка тут і зараз, але й акселерація допомоги Україні. Але я також дуже вірю в силу двосторонньої співпраці: звісно, великі міжнародні фонди роблять багато для України. Проте українцям важливо і цінно знати, яка саме країна підтримує їх. Це створює справді тісні зв’язки між країнами та націями, адже це не просто якісь міжнародні кошти, перераховані кудись, а взаємодія між людьми. Нам критично важливо, щоб увага до війни в Україні не згасала, а самим українцям цінно бачити людей, які допомагають.
Справді, освітня сфера потрапила в поле нашої уваги, адже таким був запит від українських інституцій — критична та соціальна інфраструктура. Ми зреагували практично негайно: наша перша команда приїхала в Україну в серпні 2022 року, щоб побачити конкретні місця та будівлі, що потребували відбудови. Окрім освітніх закладів ми також допомогли збудувати мобільні будиночки для ВПО в районі Бородянки. Освітні заклади — це садочок в Ірпені, школа в Бородянці, яка відчинить двері вже у березні. Ми також допомагаємо з відновленням ще одного дитсадка у Бородянці у співпраці з американським фондом. Це логічно, адже діти з того садочка в Бородянці згодом підуть до відбудованої нами школи в містечку. Також будемо допомагати з будівництвом укриття в ще одному садочку в Ірпені.
Ми найперше працюємо з відбудовою саме фізичних просторів. Звісно, у майбутньому плануємо і софтову частину освітньої допомоги. Але, знаєте, я спілкуюся з українськими освітянами та представниками місцевих громад — усі вони говорять про одне: дітям потрібні безпечні школи, їх треба повернути в очне навчання. Тому ми хочемо бути максимально корисними там, де це потрібно.
Працюючи у сфері відбудови інфраструктури країни, де триває війна, ви стикаєтеся з безліччю очевидних труднощів. Що стало найбільшим викликом і як з’явилася ідея відкритого міжнародного конкурсу?
Працюючи у сфері відбудови ми побачили, що найскладніший етап — це погодити концепт, підготувати проєкт і затвердити всю необхідну для нього документацію. Це забирає час, і не всі місцеві громади мають достатньо ресурсу, щоб зробити це швидко і забезпечити якісну відбудову. Тож ми почали думати: як нам створити такий проєкт, який можна буде легко реплікувати в різних регіонах, щоб гарантувати якість? Ось так ми прийшли до ідеї про типовий, а точніше адаптивний технічний проєкт. Знаю, що архітектори дуже скептично ставляться до типових проєктів. І на теренах пострадянських країн саме слово «типовий» одразу асоціюється із чимось типово радянським: якісь не дружні до людей потворні коробки. Але ми прийшли до ідеї адаптивного проєкту — це зовсім інша історія.
Водночас варто тверезо дивитись на реальність, у якій живемо: так, ми всі хочемо красиві, унікальні, детально сплановані будівлі для шкіл. Але ж потреби неймовірно великі, і час — найцінніший ресурс. І тоді це питання альтернативи: одна унікальна школа, чи якісний адаптивний проєкт, який можна швидко локалізувати до конкретних потреб громади і повернути дітей до очного навчання значно швидше. Мета ініціативи «Школа майбутнього для України» — створити адаптивний проєкт школи майбутнього, яка переосмислює потреби українських дітей та вчителів. Я щиро вірю в це, адже до розробки проєкту ми залучали на спільні воркшопи архітекторів та освітян з України та Литви. Найкращий проєкт школи оберуть на відкритому міжнародному архітектурному конкурсі, який уже приймає заявки. За умовами принаймні одна сторона в команді — це український архітектор, адже ми хочемо, щоб це було співтворення, і українці мають бути учасниками цього процесу.
У межах відкритого конкурсу архітектори розроблять адаптивний дизайн-проєкт школи. Кожна команда, що захоче взяти участь у конкурсі, повинна мати у своєму складі українського архітектора. Три найкращі ідеї-проєкти отримають винагороду від 8000 до 12000 тисяч євро, а переможець підпише контракт для розробки дизайн-проєкту школи на 300 тисяч євро. Надалі готовий проєкт безкоштовно передадуть громадам, щоб суттєво пришвидшити процес відбудови шкіл.
Ви запитували про виклики: найперший — знайти баланс між принципом «build back better» та наявними ресурсами. Ми хочемо, щоб у результаті конкурсу постала класна школа не на папері, а в реальності, щоб цей проєкт можна було реалізувати в українських умовах та реаліях. Сьогодні швидкість для України — вкрай важлива: українці мають бачити, що проєкти з відбудови не лише ініціюються і починаються, а що вони швидко втілюються і закривають конкретні потреби громади. Мені щоразу страшно думати, що в Україні є діти, які досі навчалися дистанційно і не бачили у своєму житті класної кімнати, живого вчителя, бо спершу був ковід, а потім війна. Я відвідувала громади в Чернігівській області, ми зустрічалися з місцевою владою та освітянами. Це завжди надихає і фруструє водночас: люди намагаються робити свою роботу, попри те, що мають користуватися трьома маленькими укриттями в різних місцях. Виклики в Україні надзвичайні, а люди далі продовжують працювати, вчити дітей. Ми маємо виграти війну — це передумова для розвитку України в усіх галузях.
Ви кажете «Ми маємо виграти війну», мені не почулося?
Це справді так: ми в Литві вважаємо, що це і наша війна. Пригадую, як напередодні 24 лютого дивилася чергове телешоу, де литовські експерти з міжнародних відносин дискутували, чи можливе повномасштабне вторгнення в Україну. Усі вони казали: «Ні, це неможливо». А на наступний день ми всі прокинулися в іншому світі. У багатьох суспільних колах панувала думка, що Литва могла би стати наступною. Напевне, саме ці відчуття були однією з причин, чому рівень підтримки був настільки високим. Мої батьки захостили у себе двох сестер із Чернігова, вони обидві — вчительки і досі живуть у моєму рідному місті Плунге. Спершу вони отримали роботу в дитячому садочку, тепер викладають у школі. Одна з них досі навчає онлайн своїх українських учнів.
Один з найбільших викликів для України сьогодні — це демографія: мільйони українців змушені були виїхати з країни через війну. Литва також мала свого часу цей виклик: щойно ви вступили до ЄС, молодь почала виїжджати в інші європейські країни. Що робила Литва, щоб повертати чи приваблювати назад своїх громадян?
Звісно, Україна стикається з унікальними викликами, і суспільні напруження проявляються на різних рівнях з невимовленими, але всепроникними запитаннями про особистий вибір під час війни. Це може бути відчутно у спільноті: ці підтекстові питання про безпосередню залученість у війні, рішення залишитися чи виїхати, причини цих виборів. Тут важливо обрати шлях взаєморозуміння, а не взаємних звинувачень для згуртування та лікування суспільства.
У Литві був період, коли не всі схвально ставилися до рішення тих, хто виїжджав з країни. Звісно, тим, хто виїхав, важче було повертатися, бо це могло означати зіткнення із цим суспільним осудом. Проте в певний момент у житті ти розумієш, що дім це дім. Тож багато тих, хто 10–15 років прожив за кордоном, почали повертатись, відкривати свої малі бізнеси в Литві, бо і рівень життя в Литві виріс. Але для такого повернення є умова: країна розвивається і рухається в напрямку позитивних економічних і суспільних зрушень. Мабуть це звучить як проблема курки та яйця: якщо немає людей, які творять державу, її економіку та розвиток, то і держава не розвивається. Проте без поступу вперед не вдасться повернути людей.
Інший звичний сценарій — освітня міграція: багато литовців поїхали здобувати освіту в інші країни, після цього знаходили там роботу і залишались. Власне, моя історія з таких: я поїхала навчатися в Данію і мала всі шанси залишитися там надовше. Проте уряд Литви запровадив програму спеціально для таких молодих ініціативних людей, які отримали освіту за кордоном. Уряд спонукав їх цією програмою повертатися назад у Литву і працювати в громадському секторі протягом року. Рік — це дуже «зручний» період часу: ти думаєш, ок, це всього лиш один рік, після цього я зможу повернутися назад. Програма продумана дуже вдало, адже одразу потрапляєш у ціннісний проєкт, у сферу, де маєш відчуття, що твоя робота важлива, у середовище натхненних розумних людей, які горять ідеєю робити щось корисне для своєї країни. Хороші люди хочуть бути серед хороших людей, тож програма робить саме це: збирає докупи ініціативних і дає їм можливість робити зміни. І, звичайно, рік пролетів дуже швидко, і мене «зачепило»: тепер я працюю на уряд Литви.
Як на мене, Україні варто спробувати цей шлях: залучати тих, хто виїхав, отримав досвід навчання та роботи за кордоном, назад до роботи над проєктами відбудови. Ці люди є дуже цінним людським капіталом, адже вони мають досвід роботи і життя за європейськими процедурами та правилами. А Україна, що рухається в ЄС, точно потребує людей із такими знаннями і досвідом.
Російськомовні громадяни — це ще один виклик, який Україна та Литва мають спільним. Чи змінилося ваше ставлення до російської мови два роки тому?
Я мала уроки російської мови в школі, проте так і не вивчила її — ця мова завжди була для мене пов’язана з політикою росії. Проте мій випадок незвичний: я народилася 3 вересня 1988 року — у день, коли заснували Литовський рух за відновлення незалежності. Тож я чула про зародження цього руху на кожен свій день народження. Думаю, це певним чином вплинуло на моє формування. Я мала усвідомлення, що належу до ґенерації свободи. Російська мова досить часто звучить серед старшого покоління литовців, молодші люди не володіють нею. Ми маємо також меншини, що говорять російською. До повномасштабного вторгнення я була цілком ліберальних поглядів на людей старшого віку, які вимагали обслуговування російською в лікарнях чи магазинах. Зараз я більше звертаю на це увагу, проте розумію: ці люди — продукт певної історичної епохи. Для мене важливо, на чиєму боці людина: бо ти або на боці добра, або на боці зла.
Я би сказала так: це дійсно проблема, якщо люди споживають виключно російську інформаційну пропаганду, бо тоді вони можуть перебувати у сфері впливу російської дезінформації та їхніх пропагандистських мас-медіа. Якщо ці люди не можуть критично сприймати інформацію і не мають доступу до надійних джерел інформації, вони справді можуть створити проблеми для суспільства і держави. Проте це стосується Литви, в Україні рівень проблеми зовсім інший, адже тут ідеться про ідентичність, про історію, про зовсім інший поріг сенситивності до питання мови. Тож не наважуся коментувати питання російської мови в Україні.
