У ставленні до «трудовиків» завжди є якась поблажливість, нотка іронії, несерйозності. Ніби й сам предмет другорядний, не такий і важливий. Але все виглядає інакше, коли вчитель вкладає в трудове 40 років свого життя. «Освіторія Медіа» дізналася, як працювати з учнями, якими зазвичай цікавиться тільки поліція.
Що продати, аби купити матеріал
У сонячний день актовий зал не полишають тьмяність та сирість. Діти несміливо викладають на стіл перед сценою свої різьблені роботи — дощечки для нарізання, помережані тонкими візерунками. На яскравих цінниках: 30-50-70 гривень.
Це Самгородоцька школа-інтернат для дітей зі зниженим зором. І хоча на цьому назва могла б закінчитись, але натомість розростається довгим: «з неповних, неблагополучних, малозабезпечених сімей, дітей-сиріт, напівсиріт, позбавлених батьківського піклування».
Раніше цю школу називали просто «дєтдом» і тутешні до неї не ходили. Боялися.
Раніше тут не було іспитів і ЗНО. Тепер є і близько півсотні місцевих прийшли на навчання, бо в маленьких класах дітям приділяють більше уваги. Але…
«Наталка на власні очі бачила, як тато зарізав маму, а Сашко…» — слова директора школи-інтернату летять легко, ніби йдеться про щось несправжнє, а не про історії з життя учнів. Тут через одного — така.
Діти показують свої вироби кільком гостям з Києва, заради яких, здається, і відбувається ярмарок. Гості розпитують: «А яку дощечку порадите?», «А хтось знає, що означають ці візерунки?». Діти не знають, але знають, з якого дерева кожна дощечка і скільки часу треба, щоб таку вирізьбити. Так само, як знають, що весь свій заробіток віддадуть на нові матеріали для різьблення.
Чоловік, схожий на казкового чарівника, нерухомо спостерігає за торгами, спершись на фортепіано. Це вчитель трудового навчання Василь Вікторович. Тут минає його сороковий рік вчителювання.
Неголовний вчитель
На стінах майстерні Василя Вікторовича завмерли плакати станків із шістдесятих років, на столі — стос протертих копірок, списаних і змальованих. Але без них — як без рук. Вечорами вчитель перемальовує з інтернету до альбому узори для різьблення. Грається, переробляє, зіставляє. Щоб дітям було що вибрати. «Бо хочу навчити».
— Це моя професія, я її вибрав, — зауважує впевнено. — У мене був вчитель трудового навчання, від якого я був у захваті! Я в нього днював і ночував, додому обідати не приходив, мама тільки шукала, де я дівся.
Тепер днюють і ночують біля Василя Вікторовича його учні. Він з гордістю витягує з шафи коробку з інструментами — стрункі молоточки, стамески, ключі, викрутки.
— Це все починалося зі шматка ржавого заліза. Усе дитячими руками, — каже. — Учні талановиті всі. Тільки талант той треба знайти і розкрити. Я шукаю його в трудовому навчанні.
Вимикачі, кришки, розетки — Василь Вікторович водить пальцем по стіні класу-майстерні, вказує на все перелічене. Це все робили в школі, навіть в’язали авоськи. А потім до класу заходила якась тьотя Надя, ретельно все перевіряла, платила і зникала. За авоську давала 24 копійки. Це було давно.
Раніше таких шкіл, як самгородоцька, було чотири на Україну. Майже всі учні мали групу інвалідності через важкі порушення зору. Після школи на них чекала робота на виробництві, тому уроки трудового давали необхідні для життя вміння.
— При цьому я не відчував, що я тут головний вчитель. Тоді вчитель російської був головний. Трудове нікому не було потрібне. Хоча практично ніхто з наших дітей не йшов на вищу освіту.
Олімпіада з трудового
Миколі на вигляд 12 чи 13. Дрібне татуювання на руці. Різкі рухи.
Схиляється над своєю дощечкою низько-низько, завзято вирізає пелюстки. Дерево погано дається, кришиться, лінії ламаються, але хлопець не кидає спроб.
— Як нема що робити, то краще на гурток піду, — каже, не відриваючись від роботи.
Дерево для занять з учнями Василь Вікторович випросив у знайомої: горіх і березу. Різці робили самі: вчитель і діти, дві-три години щовечора, бо купити — занадто дорого — 200-300 гривень. Та й ламаються часто.
— То шкіри немає такої як треба, то ще чогось, — зітхає вчитель. — Проблеми є, але без проблем нецікаво жити.
— Василь Вікторович, я правильно ріжу? — Микола допитується крізь шум розмов гостей і дітей. Непочутий продовжує тиснути на дошку.
Коли учні й гості виходять із класу, вчитель погоджується розповісти, кого він навчає.
— Коля… у-у-у. Той кругом цікавий. І в поліції цікавий. Через те я його до себе забрав. Шустрий хлопчина. Думаєте, він тут один такий? А Юля, думаєте, так просто прийшла до мене різати? Ні! Вона хотіла десь себе реалізувати. Почала з випалювання. Потім: «Я різьбу спробую». Раз, другий, третій — відірвати не можна. Вона не буде здобувати цю професію, вона дуже розумна. Але знаєте, хлопці часто нюхають деревину і стружку. Ніколи не бачив, щоб дівчина. А вона нюхає. Уявляєте? Вона від цього задоволення отримує! І я її не гоню. А Тоня? Тоня у 10 класі. Така дівчина була, що по всій Калинівці її шукали, де і з ким вона. Чого вона тільки не бачила в цьому житті. Але коли минулого року прийшла до нас — кинула курити. Я їй запропонував випалювати.
Тоня випалює нову картину. Каже: «Мамі подарую». Стас також випалює. Каже: «Поки не закінчу — нікому не покажу». Підходить тільки, питає, чи правильно світлотінь наніс.
Тоня — своєрідна дитина, бо може жбурнути випалювач і піти геть. Тоді вчитель чекає, поки вона повернеться, вибачиться і скаже: «Щось у мене тут не виходить». — «Так треба було одразу — я б тобі підказав».
— Такі діти, — з розумінням пояснює Василь Вікторович. — Нікуди не дінешся. Через те і важко, тому і втомлюєшся. Таких важких дітей треба чимось завантажити, спробувати знайти в них щось таке, щоб вони повірили самі, що чогось варті. Що не тільки поліція може ними цікавитися. Я цього Колю повіз на олімпіаду, а він зайняв друге місце в області. Уявіть собі. Ви хоч знаєте, на якому він небі?
«З усіх, усіх 17 шкіл я друге місце взяв!» — переказує вчитель слова свого непростого учня.
— Так і працюємо. Але я вже закінчую роботу. Хай приходять молоді. Я дуже втомився, хочу відпочити. У мене два сини… Я їх нічому не навчив, — голос вчителя слабшає і тихішає.
— Я тут днював і ночував. Хочу пожити трошки для себе. Колись, — уриває майже нечутно.
На стіні в майстерні є один особливий плакат. «Повір у себе». Він про те головне, що всі роки показував своєю роботою Василь Вікторович. Висітиме він і тоді, коли вчитель звідси піде.
