Ліні Костенко — 92. Її пророчі вірші про Україну, війну і свободу

19 березня Ліна Костенко святкує 92-річчя. Ще в 2015 році, під час перших спроб Росії розірвати нашу країну на шмаття, Ліна Василівна передавала в зону АТО гуманітарну допомогу й збірки поезій зі словами підтримки. На титулі однієї з книг поетеса написала від руки нині легендарні строфи про «маленького сірого чоловічка», який накоїв чорної біди. І пророче попередила світ: «Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра — ви».

Ми не знаємо, де перебуває Ліна Василівна від початку війни, але сердечно сподіваємось, що рідна серцю кожного українця поетеса — в безпеці і напише ще не одний пронизливий вірш про нашу з вами нескорену, непереможну Україну.

І вже традиційно пропонуємо флешмоб — привітайте Ліну Костенко в коментарях до цього посту улюбленою цитатою. ❤

***

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

***

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви.

Коли в людини є народ, тоді вона вже людина.

***

Розп’ято нас між заходом і сходом.

Що не орел — печінку нам довбе.

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечить себе!

«Берестечко»

Лінію оборони тримають живі.

***

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа

через Дніпро — водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

де дві сім’ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

кривавий світ, обвуглена зоря! —

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, —

той перший віршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав — осипалась стіна.

Доля не усміхається рабам.

***

Це ж треба мати сатанинський намір,

чаїть в собі невиліковний сказ,

щоб тяжко так знущатися над нами,

та ще й у всьому звинувачувати нас!

***

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

***

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

***

«Записки українського самашедшого»:

У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна.

Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.

У нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст.

Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.

Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.

А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема. Поняття ж кращого співвіднесене з гіршим, отже, завжди є люфт для надії.

Я взагалі думаю, що й державу свою цей народ не може й досі побудувати, бо пережив велике історичне приниження.

Ходив з малим на Хрещатик. Там був конкурс дитячих малюнків на асфальті під девізом: «Подаруй мені дитинство, Україно!» Точніше було б: віддай! Бо дитинство забрали у всіх поколінь. У мого, у батькового, у його батьків. Причому в різний спосіб — у кого голодом, у кого війною, у кого репресіями, у кого спадком психологічних травм.

Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші.

Для того щоб виховати справжніх чоловіків, потрібно виховувати справжніх жінок.

***

Я не люблю нещасних. Я щаслива.

Моя свобода завжди при мені.

***

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось…

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.

Здушили сльози — не виходь на люди. Болить душа — не виявляй на вид.

«Маруся Чурай»

Зрадити в житті державу — злочин, а людину можна?

***

Що їх веде — і доброго, і злого?

Де є та грань — хто люди, хто юрма?

Нерівня душ — це гірше, ніж майна!

Пів-України — сироти козацькі.

Од Лохвиці до самої Молдови,

пів-України — то козацькі вдови.

Бо хто, як я, намучивсь на війні, тому життя підскочило в ціні.

***

І в житті, як на полі мінному,

я просила в цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум:

— Люди, будьте взаємно ввічливі! —

і якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

Поділитися цією статтею