Про 7 практичних рішень дистанційного навчання для учнів з особливими освітніми потребами розповідають керівниця інклюзивних проєктів ГО «Бачити серцем» і одна з ТОП-50 найкращих учителів світу за версією премії Global Teacher Prize Наталя Гладких та кураторка школи соціалізації для підлітків з комплексними порушеннями Руслана Цегельська.
19 345 — саме стільки учнів в Україні мають особливі освітні потреби. Це означає, що вони зараховані до інклюзивних класів у загальноосвітніх школах або навчаються на індивідуальній формі — кілька разів на тиждень дитину відвідує корекційний педагог і проводить уроки вдома. Українське законодавство передбачає також дистанційну форму навчання для дітей з інвалідністю, проте розробленої методології, яку можна було б використовувати в кожній школі, немає. Серед учнів з особливими освітніми потребами є такі, що мають комплексні порушення: коли дитина має основний діагноз і кілька супутніх, наприклад, ДЦП, розлад аутичного спектра та порушення зору. Саме з такими підлітками працює корекційний педагог та психолог Наталя Гладких. Вона є керівницею інклюзивних проєктів ГО «Бачити серцем» і створює авторські освітні методики для школи соціалізації підлітків з комплексними порушеннями. Коли школи України та світу зачинилися під час локдауну, за словами Наталі, вони з колегами «перевзувалися у повітрі» — довелося переформатувати всю структуру занять і перевести їх в онлайн. Що з нових практик виявилося найуспішнішим та найдієвішим, Наталя Гладких і Руслана Цегельська розповіли «Освіторії».
Підготувати батьків до дистанційного навчання
Перші дні карантину ми були в шоковому стані — не знали, що робити, наскільки це затягнеться. Але мали сильну мотивацію запустити дистанційну форму: за півтора року навчання наші підлітки звикли мати свою школу, друзів, звичний розклад тижня, свої здобутки і повагу колективу. Ми просто не могли залишити їх без доступу до освіти під час локдауну. Заняття, які ми зазвичай мали в офлайн-форматі, довелося заново створити для онлайну. Проте навіть важливіше було спочатку провести роботу з батьками, бо вони дуже злякалися — і через коронавірус, і через повну ізоляцію дітей.
Підліткам було складно прийняти, що їхній звичний режим — похід до школи, зустріч із друзями — вмить зруйнувався. Я розбирала з батьками ситуації, які трапилися з підлітками через тривожність і ситуацію невизначеності. Ми разом з родинами складали новий розклад дня, щоб дитині було зручно і знайомо, обговорювали методи, які можуть допомогти впоратися з агресією чи злістю підлітка.
Перед початком навчання розіслали батькам опитування: як вони ставляться до дистанційного формату уроків. Наші куратори зняли дуже детальне відео, як завантажити Zoom та налаштувати платформу для онлайн-уроків і з телефона, і з комп’ютера. Більшість родин написали, що не вірять в ефективність таких занять. Тож перший тиждень був експериментальним: після закінчення уроків о 14-й годині ми командою розбирали кожну складову дня — від старту і привітання з учнями до фінішу: аналізували всі плюси і мінуси, визначали, що потрібно говорити, а що ні. Зрештою, батьки побачили, що дітям це потрібно і їм подобається, тож швидко змінили свою думку.
Цього року ми паралельно маємо офлайн-школу соціалізації та онлайн-школу для підлітків з усієї України. Поштовхом до такого рішення став один важливий момент: цього літа ми робили для наших підлітків невеличкі зустрічі в межах до 10 осіб і назвали це Summer Hub. Паралельно такі зустрічі відбувалися й онлайн з дітьми з різних міст України. На одному з таких занять підлітки розповідали, хто з якого міста, і один хлопчик просто не міг уявити, що бувають діти не з Києва — це було справжнє відкриття для нього. Тоді ми зрозуміли, що онлайн-школа потрібна, адже це розширення горизонтів світосприйняття дитини з комплексними порушеннями.
Навчити підлітків і батьків знімати стрес та напругу
Найперше я радила батькам самим заспокоїтися, адже дорослі транслюють свій стан дітям, а ті його переймають: дитина починає боятися, якщо дорослий поруч у тривозі. Дуже важливо було наново зробити режим дня сталим для дітей: пояснити, що тепер він змінився, але його підлаштували під дитину. Ми пропонували батькам різні терапевтичні техніки для зниження стресу.
Якщо дитина гнівається і злиться, дуже добре працює метод «вистрибати» свій гнів. Батькам важливо бути поруч у цей момент і говорити підлітку: «Ти зараз злишся, це нормально, треба пережити емоцію злості, і я можу тобі допомогти — нумо разом пострибаємо». Коли емоційний градус дитини знижується, батьки можуть спокійно й усвідомлено розповісти, чому це відбулося, наприклад: «Напевне, ти злився, бо хотів поїхати до школи, але через карантин навчання відбувається вдома». Важливо дотримуватися саме такої послідовності, адже під час сильних емоцій дитина не здатна чути раціональні аргументи.
Деяким дітям допомагає під час стресу жмакати фольгу або стискати руками сенсорні м’ячі. Кожній дитині підходить щось своє — важливо знайти ту фізичну активність, яка знижує рівень стресу саме в неї. Універсальний метод, який підходить майже всім — глибоке дихання: батьки кладуть руку дитині на груди і на спину, щоб дитина фізично відчула, де саме в тілі розташоване дихання, і разом роблять повільний вдих і видих.
Створити набір комунікаційних карток
Комунікація — ключовий елемент у навчанні. Коли учні в одній кімнаті, вчитель може розуміти дитину через погляд, міміку обличчя, посмішку чи жест. Усе це значно складніше «прочитати» через вебкамеру. Тому ми запропонували підліткам і родинам створити комунікативні картинки — картки, за допомогою яких підліток може відповідати на запитання, висловлювати своє ставлення, а вчитель — підбадьорювати учнів.
Обов’язковими картками були «Так», «Ні», «Привіт», «Бувай», знак питання (якщо дитина щось не зрозуміла або хоче поставити запитання), знак паузи, якщо комусь потрібна перерва під час уроку. Куратори також мали картки зі смайлами та емоціями, написами «Ти супер», «Жгі», адже це підлітки, це їхній стиль спілкування. Наприклад, викладач запитує: «Який сьогодні день тижня — понеділок?» А підлітки підіймають картку «Так» чи «Ні». Це було дуже зручно, адже дітям з комплексними порушеннями складно говорити, особливо просто в монітор комп’ютера.
Для тих, хто не міг працювати з картками, ми вигадали систему м’ячів: зелений м’яч означав «так», червоний — «ні». Комусь замість карток слугували браслети на руках, тоді для відповіді треба було просто підняти руку. Але ті, хто говорить, відповідали вербально і вчилися не соромитися говорити в екран гаджета. Пригадую такий успішний кейс: дівчинка, яка майже не користувалася картками в офлайн-навчанні, навчилася цього під час дистанційки. Її мама була здивована і зворушена до сліз: її доньці 14 років, і тільки зараз вона дізналася, як можна ефективно комунікувати з дитиною — не вгадувати за поглядом чи мімікою дитини, а отримати чітку свідомо обрану відповідь підлітка.
Зберігати чітку структуру уроку та дня
Ми не хотіли вводити нові предмети під час дистанційної форми — підлітки і без того мали пристосовуватися до багатьох змін у своєму житті. Ми одразу зрозуміли, що маємо втілити в онлайн-форматі те стале і постійне, що в них було у школі. Наприклад, ми завжди мали традицію ранкових танців — і перенесли її в дистанційну форму занять: кожен навчальний день підлітки розпочинали з 15 хвилин Dance Time, щоб збадьоритися перед заняттями. Після цього проводили Коло старту: 20–30 хвилин, коли куратори розповідають учням про структуру цього дня — що будемо робити, коли і як. Це також час для привітань і побажань на день.
В офлайн-школі ми мали віртуальні екскурсії — подорожували країнами, знайомилися з їхньою культурою та побутом. Ці заняття ми переформатували в дистанційну форму, і це було справді ефективно. Куратори готували неймовірно цікаві презентації: діти дивилися відео краєвидів тієї країни, слухали музику чи пісню іноземною мовою, дізнавалися про традиції народу. Кожне наше заняття має ритуал початку і закінчення — це стала структура, яка дає підліткам змогу налаштуватися на певний урок і розуміти його складові. Для онлайн-формату віртуальних екскурсій ми зробили ці ритуали дуже наповненими: все починалося з посадки в літак — діти бачили фото борту літака, вмикався звук заведених двигунів, кураторка промовляла звичні слова стюардеси про привітання на борту і розсаджування в салоні: кожен знав, хто сидить поруч, комусь пощастило, бо отримав місце біля вікна — це також важлива частина соціалізації. На завершення уроку ми знову сідали в літак і летіли назад додому.
Поєднувати синхронний та асинхронний підходи
Ще на стадії планування дистанційного навчання важливо зрозуміти, які уроки краще записувати і монтувати на відео, а які слід проводити в живому онлайн-форматі.
Наприклад, маємо наші традиційні заняття з кулінарії: щоразу готували страву тієї країни, куди подорожували на віртуальній екскурсії. Ми не хотіли скасовувати цей урок, але розуміли, що він має багато дрібних процесів, на які кожному підліткові потрібен час. Тому ці заняття ми записували у формі детальних покрокових відеорецептів, а діти з батьками могли разом приготувати це в себе вдома. Виявилося, що в дистанційному форматі кулінарія стала часом для родини — наші учні разом з батьками та своїми братами чи сестрами готували на кухні щось нове й екзотичне, це було цікаво всім. Після приготування батьки робили фото страви і надсилали нам. Ми викладали пост із цим фото, і всі учасники могли бачити свої кулінарні витвори, залишали коментарі, пізніше вгадували, де чия страва.
Зовсім інша ситуація з Book-Time: це також наше традиційне заняття у школі. 95 % наших підлітків не вміють читати, і ніколи не навчаться — це нормально. Але вони вміють і люблять слухати, коли хтось читає, це їх розслабляє і заспокоює. Тому надзвичайно важливо було зберегти це в онлайн-форматі — щоб читання проходили «наживо», коли куратор читає своїм тембром голосу, у певному ритмі, робить паузи, намагається передати емоції вірша. Найчастіше ми читаємо поезію — у ній є ритм, це невеликі твори, які підлітки можуть запам’ятати. В онлайн-форматі ми додали інтерактиву — пропонували учням тести за прочитаними творами: куратор зачитувала запитання і варіанти відповідей, кожен підліток відповідав, якщо правильно — усі чули запис оплесків. Це було круто, адже незрячі учні точно розуміли, що не помилилися. Ми також намагалися знайти, чи покладений цей вірш на музику, і часто слухали ще й різні варіанти пісень за поезією. Зрештою, отримали вищі результати, ніж ми мали під час офлайн-занять: підлітки краще запам’ятовували вірші, пригадували їх наступного заняття — Book-Time став навіть ефективнішим під час дистанційки.
Одразу забирати те, що не працює
Онлайн-уроки точно не працюють, коли в усіх учнів увімкнені мікрофони — це створює забагато галасу, діти не можуть зосередитися. Тому кожне заняття проводили два куратори: один безпосередньо вів урок, інший — модерував увесь процес: вимикав мікрофони, слідкував за тими, хто присутній, а хто тимчасово від’єднався від заняття.
Не працювали також запитання, які ставили до всіх, не персонально. Ми одразу це помітили і припинили цю практику — запитували щоразу конкретну дитину, називаючи її на ім’я.
Немає ефективності, коли батьки роблять завдання за дитину. Ми дуже суворо стежили, щоб батьки дотримувалися правила: робити разом з дитиною, а не замість неї. Про це ми нагадували щодня на ранковому колі. Коли помічали, що батьки порушують правило, куратор одразу озвучувала, наприклад: «Марійка може зробити це самостійно, якщо ви підсунете аркуш паперу ближче до неї».
Було кілька підлітків, яким формат дистанційного навчання не підійшов, бо для них надзвичайно важливий тактильний контакт, тож вони не брали активної участі. Але їм було важливо слухати: чути знайомі голоси, впізнавати структуру уроку, мати чіткий розпорядок дня. Загалом карантин став вдалим кейсом для дітей з інвалідністю побачити і зрозуміти, що в житті бувають цілком непередбачувані обставини, на які ми не здатні вплинути. Вони теж мають усвідомлювати, що життя змінюється.
Мати час для неформального спілкування і вечірок
Найскладнішим було запевнити себе, що це реально — організувати дистанційне навчання. Мені нові формати завжди цікаві і я маю досвід онлайн-викладання, але не уявляла, як це буде — працювати з підлітками з комплексними порушеннями. Та вже після першого заняття ми всі зрозуміли, що це варто робити — ми побачили, як підліткам важливо знову бути разом, у своїй спільноті, де вони звикли навчатися і працювати. Дуже невимушено в нас виник BlaBla-Time: ми запровадили його спеціально для онлайн-формату, адже розуміли, що школа — це також можливість просто потеревенити з друзями про що завгодно. У цей час діти показували свої улюблені іграшки, свою кімнату, домашніх тварин, слухали улюблені пісні різних учнів.
Дуже пишаюся тим, як на дистанційному навчанні родини згуртувалися: я викладаю заняття, які спрямовані на розуміння дитиною свого місця у світі. Ми багато говорили про родинне дерево кожної дитини, про стосунки в сім’ї, про спілкування з батьками та братами й сестрами. Помітила, що підліткам було важливо почуватися частиною чогось більшого: ми часто пропонували дітям одягнутися тематично в певний одяг — це дуже всім подобалось, адже це елемент об’єднання, спільноти навіть в умовах онлайн-зустрічей.
Найзворушливішим моментом дистанційного навчання була випускна вечірка — ми святкували те, що всі разом пройшли непростий і цікавий шлях. У нас було Cтиляги-Party: з обов’язковим дрес-кодом, танцями, коктейлями та жаргоном стиляг. Доповнили все це конкурсами та інтелектуальною грою на закріплення вивченого матеріалу.
На дистанційному навчанні ми запровадили нову активність — Dance Time: вчили різні стилі танців, адже розуміли, що дітям дуже бракує фізичної активності. На випускній вечірці всі разом танцювали вальс. Вона була у стилі «Стиляг»: усі дотрималися дрес-коду і відповідно одягнулися, ми використовували жаргонні слова субкультури стиляг. Звісно, були коктейлі, конкурси, була інтелектуальна гра на закріплення того матеріалу, який ми вчили протягом цього часу.
Багато вчителів відзначають, що дистанційна форма забирає емоції зі спілкування. Я переконалася, що онлайн-уроки можуть бути такими ж емоційними, як і живі, якщо вчитель чи куратор справді живе цим заняттям і йому самому цікаво те, що він робить. Звісно, вебкамера не дає можливості передати свої почуття жестами, мовою тіла, рухами, усе це треба компенсувати голосом, інтонацією, мімікою обличчя, самим наповненням заняття, але щирість долає будь-яку відстань, і наша вечірка — чудовий доказ цьому.
Школа соціалізації для підлітків з комплексними порушеннями — проєкт ГО «Бачити серцем»: тут навчаються 35 дітей від 10 до 16 років, перш за все розвивають навички комунікації, самообслуговування в побуті, взаємодії зі світом. Для молодих людей після 18 років тут працює Творча Майстерня «Так», де юнаки і дівчата шиють величезні м’які іграшки «обнімуни», сенсорні боли, скатертини та подушки на продаж.
Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США
