Хто навчав українських класиків: гід вулицями та двориками Києва

Автор тексту: Олена Юрченко

Чи знаєте ви, кому завдячують своїм успіхом Павло Тичина, Максим Рильський, Надія Забіла-Врубель, Михайло Грушевський? «Освіторія» спільно з премією Global Teacher Prize організувала для вчителів динамічну подорож вулицями та двориками столиці, щоб вивести з тіні імена педагогів, які зростили українських геніїв літератури, історії, мистецтва. Запрошуємо на другу частину екскурсії. Подивитися першу можна за посиланням.

Зупинка №4

Локація:

Музей-квартира Павла Тичини (у минулому —особиста квартира поета) за адресою Терещенківська, 5, кв. 1, 3

Хто:

Павло Тичина

Педагог:

Серафима Морачевська

Тичина отримав квартиру в центрі Києва, будучи міністром освіти УРСР (з 1943 по 1948 рік). Коли до нього на прийом приходили сільські вчительки й просили допомогти, він діставав з кишені власні гроші й віддавав їх зі словами «Це вам премія від Комісаріату просвітництва». Коли відвідував школи, завжди просив директора надати йому список учнів-сиріт. А потім особисто надсилав дітям одяг і гроші. Якщо бачив у бібліотеках сільських шкіл напівпорожні полиці, то купував у столичному магазині «Сузір’я» ящики книжок і відправляв їх туди машинами. І завжди — анонімно.

Новатор ліричного жанру знав близько 20 іноземних мов, а перекладав українською твори із 40 літератур народів світу. Першою таланти Тичини помітила його сільська вчителька Серафима Морачевська. Саме вона порадила батькам віддати Павла в один з монастирських хорів Чернігова, щоб обдарований хлопець міг співати й здобути якісну освіту. Саме першій вчительці Павло Григорович присвятив поему «Серафима Морачевська», а її образ супроводжував поета все життя.

У Чернігівському духовному училищі Тичина навіть сам навчав нотної грамоти майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку. Річ у тім, що регент хору помітив талант Павла й доручив йому «менторити» новачків. Серед них був і майбутній хоровий диригент Верьовка. Переїжджаючи до Харкова в 1923 році, свою невелику студію-капелу Тичина передав саме Верьовці — вони стали добрими друзями.

Тичина грав на кларнеті, гобої, фортепіано, бандурі, записував народні пісні, відвідуючи Чернігівщину, і був диригентом хору. А ще казав: «Ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху».

Зупинка №5

Локація:

Національна опера України імені Тараса Шевченка, вул. Володимирська, 50

Хто:

Надія Забіла-Врубель

Педагог:

Микола Лисенко

У 1860-х роках на місці Національної опери стояв інший театр.

— Він був камерний і зовсім домашній, — усміхається пані екскурсовод Софія Грабовецька. — Але пожежу ця дерев’яна будівля не пережила. Містяни попросили владу терміново звести новий.

Конкурс на побудову театру виграв німець Віктор Шретер. Проект опери був киянам не до смаку — вони назвали цю споруду «незграбною черепахою», надміру громіздкою й прохали через газети повернути невеличкий театр. Але шляху назад не було. До офіційного відкриття Шретер не дожив, на жаль. Адже відвідувачів вразило, наскільки всередині було помпезно й ошатно. Стільці до театру везли з Чехії. А щоб перевірити їх на міцність, один швиргонули щосили додолу з четвертого ярусу — і він не розбився. Квитки стали дефіцитом. А театр перетворився на осередок розквіту музичного життя міста.

Саме тут у 1893 році дебютувала видатна оперна співачка Надія Забіла. Згодом вона вийде заміж за художника Михайла Врубеля і візьме подвійне прізвище. Він розписував Кирилівську церкву, намалював кількох янголів у Софії Київській. А от розпис Володимирського собору, заради якого майстер власне і приїхав до Києва, він так і не втілив. Усі ескізи відхилила церковна комісія — настільки вони відрізнялися від класичного сакрального живопису.

Надія Забіла походила зі збіднілого дворянського роду, а її дядьком був скульптор, який зробив перше погруддя Тараса Шевченка. Навчалася у Фундуклеївській жіночій гімназії. Там з 10 років їй викладав музику композитор, віртуозний піаніст, диригент та збирач фольклору Микола Лисенко. У 1904 році на Великій Підвальній (нині — Ярославів Вал) Лисенко, який доти викладав по гімназіях, відкриває власну музичну школу. До речі, одним з його випускників став поет Максим Рильський.

Ну а на долі Надії Забіли-Врубель було написано підкорення оперних сцен Києва, Москви, Петербурга й Тбілісі. Блискуче виконувала провідні жіночі партії в операх «Кармен» Бізе, «Отелло» Верді, «Євгеній Онєгін» Чайковського. А в нашій пам’яті вона залишиться назавжди таємничою Царівною-Лебідь — цей образ Врубель втілив у знаменитій картині.

Зупинка №6

Локація:

Київський національний університет імені Тараса Шевченка (у минулому — Університет Святого Володимира), вул. Володимирська, 60

Хто:

Максим Рильський

Педагог:

Микола Голобородько

— Саме університет став осередком реформування Києва, — зауважує пані Софія, поки вчителі ховаються від спеки у тіні каштанів. — Його побудова посприяла росту населення, розвитку аптечної справи. Коли у 1842-му відкрився Червоний корпус, тут навчалося трохи більше 200 студентів. Сьогодні їх понад 22 тисячі.

Чому спершу університет отримав назву Святого Володимира? ХІХ століття минало під егідою святкування 900-річчя хрещення Київської Русі. Усе робили «під дату». По місту, мов гриби, розрослися пам’ятники святому Володимиру, його ім’ям назвали вулицю, парк, церкву та університет.

Чимало знаменитих випускників пов’язані з політикою — революціонер і письменник Володимир Винниченко, адвокат і лідер національного руху Микола Міхновський, політичний діяч та історик Олександр Шульгін.

Ще один відомий вихованець закладу — поет і письменник Максим Рильський. На його тексти створили сотні музичних творів, у тому числі 7 опер, 20 кантат, ораторій, романси та пісні. Свій перший вірш «Прошак» він написав у 7 років. «А там уже пішло й пішло, — згадував він в автобіографічних записках. — Так і залишився я людиною, що не може байдуже дивитись на білий несписаний папір…» Наставником і вчителем, який готував Рильського до гімназії, був Микола Голобородько. Саме йому у своїй першій збірці «На білих островах» поет присвятив один з віршів.

Зупинка №7

Локація:

Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського (у минулому — садиба родини Грушевських), вул. Паньківська, 9

Хто:

Михайло Грушевський

Педагог:

Володимир Антонович

Вузькими вуличками, повз гаражі й таємний прохід виходимо до фінальної точки маршруту — затишного будинку з просторою дерев’яною терасою. Вхід вільний, сюди можна зайти будь-коли і просто відпочити на лаві.

— Основний будинок, який належав родині Грушевських, підірвали війська Муравйова в 1919 році. Залишилася тільки ця споруда, — каже Софія Грабовецька. — Зараз у ній проводять різні літературні заходи та дискусії. Раджу заглянути й вам на «Кавові історії Грушевських».

Видатний український історик, ідеолог української революції Грушевський — автор понад 2000 праць. У них вчений не лише дослідив українську історію, а й довів право свого народу на розбудову держави, уперше назвавши Україну прямою спадкоємицею Київської Русі й Галицько-Волинського князівства.

Починав Грушевський як письменник. Початкову освіту здобув удома. Але навчали його так старанно, що до гімназії Михайла зарахували одразу в третій клас. Кажуть, у молодості історик спав усього чотири години на добу.

Свої перші наукові студії Грушевський писав під керівництвом Володимира Антоновича — українського історика, археолога, етнографа й археографа. Так були створені «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття», відзначена золотою медаллю Київського університету Святого Володимира, та праця про південноруські замки кінця XVI століття.

— Кажуть, Грушевський багато чого перейняв в Антоновича. Але добре, що це не стосувалось особистого життя, — усміхається Софія. — Адже Антонович одружився із заможною панянкою, яка багато в чому його спонсорувала. А коли та захворіла на рак, відволікся на іншу жінку. Проте розлучатися не став. Найдивніше — жили вони всі разом у будинку — мансарду Антоновичі здавали його ж коханці.

Автор:

Залишити відповідь