Неля Овчаренко — директорка навчально-виховного комплексу в місті Олександрія Кіровоградської області. Минулого року вона закінчила Школу освітніх управлінців (ШОУ), яку організовували «Освіторія» та Києво-Могилянська Бізнес-Школа. Як навчання вплинуло на управлінську філософію директорки та щоденне життя закладу — читайте в матеріалі нашого спецпроєкту «ШОУ: досвід змінотворців».
Вітаю! Мене звати Неля Овчаренко. Я — директорка навчально-виховного комплексу ЗНЗ І-ІІІ ступенів № 19 — ДНЗ «Лісова казка», який об’єднує школу та садочок. До нас діти можуть приходити у віці двох років, а випускатися — аж у 16. Зараз у комплексі навчаються 500 учнів і 100 дошкільнят. Засновником є Олександрійська міська рада.
Особливість підходу відчувалася навіть на етапі відбору
Коли я вперше побачила оголошення про ШОУ, то не звернула на нього уваги. Мене злякала ціна. Водночас мені справді хотілося удосконалити свою управлінську майстерність. Згодом я дізналася про гранти на навчання — і вирішила таки подати заявку.
Я успішно склала вступні випробування — написала есе за фільмом і пройшла співбесіду. Скажу, що особливість підходу відчувалася вже на етапі відбору. Мені дали грант, який покривав 75 % вартості навчання. Після цього я звернулася до міської ради і сказала: «Вам потрібно додати лише невелику частину, щоб я поїхала вчитися». І вони погодилися.
Із цього я зробила висновок: треба аргументувати свої потреби представникам місцевої влади та робити перші кроки до своєї мети. Не можна починати зі слів: «Дайте мені гроші, і я піду туди вчитися». Треба показати, що ви вже зробили, які випробування вже подолали — і лише із цими досягненнями йти до спонсорів і засновників.
ШОУ — це те, що вражає
Навчання на ШОУ почалося з того, що я одразу подумала: «Що таке ШОУ?» Лише потім зрозуміла, що це абревіатура до Школи освітніх управлінців. Мені здається, вона не випадкова. Тому що ШОУ — це те, що вражає, те, що залишається в пам’яті надовго, якщо не назавжди.
Дивувало все з першого дня навчання. Наприклад, коли я їхала на перший модуль, треба було переглянути фільм, щоб потім із ним працювати. Така форма була для мене абсолютно новою. Я виходила приголомшеною після пар, адже розуміла, що переді мною виступали метри: Олександр Саврук, декан КМБШ, Ярослава Лоянич, лідерка напряму Human Capital КМБШ. Олександр настільки обізнаний, що може навіть найскладніші речі пояснити доступно — будь-кому. Ярослава дала мені багато корисних інструментів і підходів для роботи з командою, якими я послуговуюся досі. А Петро Чорноморець відкрив нам секрети біології та нейропсихології — звідки береться мотивація, відповідальність або лінь.
Особливі враження були від навчальної поїздки різними освітніми просторами України. Ми побували в закладах, які кардинально відрізняються своєю філософією, підходами та структурою від звичайних українських шкіл. Це змінило моє уявлення про те, хто я у школі та яким повинен бути директор. У мене тепер точно є життя до та після ШОУ.
На фінальних етапах проєктів усі досягали результатів, яких від них очікували
Із лекцій пані Ярослави я дізналася про матрицю команди. Згідно з нею, якщо трапляється проблема, то не треба шукати винних. Треба шукати збій у процесі й змінювати підхід. Цей інструмент допоміг мені на практиці. Раніше в роботі над якимось проєктом я давала всім своїм заступникам одну інструкцію: хтось справлявся, хтось не надто, хтось узагалі не розумів, за що братися. Це було неефективно. Завдяки навчанню я зрозуміла: треба давати кожному окрему інструкцію та завдання, яке найбільше підходить саме для цієї ролі. У всіх свій спосіб мислення та виконання завдань, тому важливо робити на це поправку. Це спрацювало, бо на фінальних етапах проєктів усі досягали результатів, яких від них очікували — залежно від зрілості ролей.
Ми регулярно працювали з реальними кейсами. Наприклад, про зміну дитячого харчування в одній зі шкіл Львова. Зараз через цей процес проходять усі заклади освіти за ідеєю Першої Леді. Наш НВК також переходить на харчування за Євгеном Клопотенком. Воно незвичне, навіть екстравагантне. Відповідно, діти не одразу можуть його сприйняти. У кейсі ми розглянули, як директорка однієї львівської школи допомогла дітям звикнути до нових страв. Вона застосовувала дегустаційні сети. Зараз я роблю так само. У нашій школі ми з учнями готуємо та потім пригощаємо всіх дітей на дегустаціях, щоб вони були готові до тих смаків, які отримають із першого січня. Їм подобається такий формат. Тому цей кейс був для мене справді цінним і корисним.
Найбільш корисними для мене стали зустрічі з експертами про формування корпоративної культури через спільні цінності. Вони справді допомогли мені налагодити краще порозуміння з батьками та дітьми. Розкажу на конкретному прикладі. У нашому місті народився, жив і навчався видатний український філософ Дмитро Чижевський. Він ще не надто розкручений, тому ми з батьками, вчителями та дітьми вирішили побудувати корпоративну культуру школи навколо його постаті. Намагаємося його популяризувати. Це об’єднує нас навколо однієї ідеї, а тому творить зародки цієї корпоративної культури. Усі занурюються у вивчення теми, просочуються знаннями — і це надихає та утримує нас разом.
Директор — це насамперед лідер
Колись нас вчили, що директор — це вчитель вчителів або господарник. Натомість на ШОУ я переконалась: директор — це насамперед лідер. На одній з лекцій було цікаве порівняння. Що освітній управлінець — це не машиніст, який має тягти за собою локомотив. Це настроювач, який стукає молоточком по колесах і за звуком визначає, чи буде їхати потяг. Одне з його завдань — надихнути людей виконувати їхню роботу так добре, щоб добре працювала вся система. Це для мене цінний інсайт.
Ще одне відкриття стосувалося побудови команди. Можливо, для Києва це не проблема, але на Кіровоградщині є кадровий голод. Педагогів критично бракує. На ШОУ я зрозуміла, що вчителів треба не шукати, а «вирощувати» в межах закладу. На це мені відкрила очі Ярослава Лоянич. Тепер багато спеціалістів професійно зростають саме в межах «Лісової казки».
Багато я почерпнула через неформальне спілкування з колегами з усієї України та експертами. Наприклад, завдяки ШОУ я дізналася про демократичну школу «Майбутні», де практикують «кімнату пустощів». Це такий простір, куди діти можуть приходити, коли не налаштовані на навчання. Там вони мають змогу поспілкуватися з психологом або просто побути на самоті, погратися або порефлексувати. Така ідея мені сподобалася, і зараз я намагаюся створити таку кімнату у своєму закладі. У «Школі вільних і небайдужих» у Львові я побачила написи на дверях, які мене надихнули: замість «Медпункт» було написано «Тут нас лікують», замість «Їдальня» — «Тут нас смачно харчують». Тому до першого вересня ми розробили для нашої школи схожі за змістом наліпки. Учням і батькам сподобалося, стало менше офіційності і більше турботи.
Поради майбутньому студентству
- Записуйте думки, які вважаєте цінними. Навіть якщо це інсайти, які виникли під час неформальної розмови з кимось із учасників.
- Не бійтеся просити лекторів про відеозаписи, навіть короткі. Якщо вони погодяться, то зможете показати ваш досвід у ШОУ колегам удома. Можливо, він надихне їх так само, як і вас.
- Завжди беріть участь наживо. Процес і люди не матимуть на вас такого самого потужного впливу через екран.
- Цінуйте свій час на ШОУ. Потрапити сюди на навчання — це джек-пот. Сприймайте цей досвід як особисту цінність.
Подати заявку на Школу освітніх управлінців можна до 23 січня включно за посиланням.
