60 днів. Двоє дітей. Мінімум їжі та води. Вікторія з чоловіком та дітьми два місяці прожили на Азовсталі. Вони пройшли пекло обстрілів заводу 500-кілограмовими бомбами, голод та допити фільтраційного табору, але вирвались на волю. Ми змінили ім’я героїні з метою безпеки. Вона відверто розповідає «Освіторії» про досвід пережитого. Далі – її пряма мова.
Вірили меру Маріуполя, що війни не буде, тому і з міста не виїжджали
Я не вірила в те, що буде війна. Нас заспокоювали і мер Маріуполя, і президент – мовляв, усе під контролем, війни не буде, місто готове до всього. Наша родина цьому вірила, думок про завчасний виїзд не було.
Вранці 24 лютого мене розбудив син: «Мам, у тебе багато пропущених викликів! Дзвонить бабуся, хресна, тато – дивись!» Набираю: «Що трапилось?» – «Та хіба ти не в курсі?! Війна почалась!» Небо затягнуло димом – на окраїнах містах палало, вибухало. Але поблизу нас ще було відносно тихо. Дворічна донька ще нічого не розуміла, а 9-річному сину ми з чоловіком пояснили, що почалась війна. Він не злякався, та й взагалі якось по-особливому не відреагував.
У перший день війни чоловіка раніше відпустили з роботи, – він працівник Азовсталі. В першу чергу пішли на закупи в магазин. Я діставала з полиць трохи більше «памперсів», а продуктів наперед багато не накуповували – не було думки, що все надовго. З першого дня думали про евакуацію. «Давай поїдемо просто зараз» – казала чоловіку в перший день. Та проблема в тому, що йому потрібно було на роботу, адже керівники попросили «бути на роботі за дзвінком». Через це і залишились.
Вирішили сидіти вдома. Світло, вода, газ – все було. Ми набрали запаси води в баки, тазики. Але тим часом вибухи стали гучнішими, лунали все ближче й ближче. Вікна на нашому 9-му поверсі ходили ходуном. Ми з дітьми спали в коридорі, де я постелила матрац. А чоловік – на підлозі в кімнаті, за ліжком. Підвал нашого дому не був пристосований для укриття людей, крихітний і захаращений. Ми подумали: «Завалиться будинок – не виберемось звідти взагалі».
«Або кудись ховаємось зараз, або шанси вижити – 50/50»
Минув день, два, три, тиждень… Ситуація погіршувалась. Та навіть попри це, ми знову чули від влади: «Залишайтесь удома, все під контролем». Хоча сам мер виїхав із міста завчасно в Запоріжжя і свої «заспокійливі» слова слав нам звідти.
Прильоти частішали. На районі будинки ще були цілі, але неподалік від нас руйнування були масштабні. Ми з чоловіком розуміли – це лише питання часу, коли «ударна хвиля» накриє і наш район і будинок. Думки були: «Або кудись ховаємось зараз, або шанси вижити – 50/50». Ще не вирішили, куди ховатись – в найближчий кінотеатр чи, може, в спортивний комплекс «Тераспорт». Але ні там, ні там не було обладного укриття – ті самі великі підвали, ті ж ризики.
Чимдалі – тим страшніше було навіть ходити по хліб. За весь тиждень діти з дому ні разу не виходили. Син не вередував. Сприймав все, що відбувається, наче це якась гра. Найважче було всадити сина й доньку на довгий час у коридор, коли ми чули звуки обстрілів. Мене вразило, що коли син чув постріли – хапав малу та біг у безпечний куточок. «Відповідальний!» – думала про себе. Розваги в ці дні були дуже прості: ліпка з пластиліну, малювання. Але головне – діти якось відволікались.
«Пересидимо в бункері 3-4 дні, і нас евакуюють»
Телефонний зв’язок зник 2 березня – з усіма і безповоротно. До цього ще хоч якось, уривками, можна було до рідних додзвонитись. Усі мої близькі були в Маріуполі. І всі були дуже впертими – ніхто не захотів виїжджати з міста, коли ще можна було спробувати. А наш дідусь перший тиждень війни провів на роботі, – в трамвайно-тролейбусному управлінні.
Але ми не могли більше чекати. 2 березня о 10 ранку покинули наш дім. Із речей взяли документи, обмаль одягу і продуктів, – лише каші для маленької, вода, підгузки. Прямували в надійне, як тоді щиро здавалось нам, сховище-бункер від техногенних катастроф у підземеллі Азовсталі. Керівництво чоловіка запропонувало цей варіант для сімей працівників заводу для «короткострокового перебування». І, знову-таки – ми вірили, що йдемо туди на три-чотири дні. Ніхто не розраховував залишитись там на довгі місяці…
На завод нас привезли машиною – чоловік домовився. Бункер був досить глибоко – ми довгенько спускались сходами вниз.
Спали на лавах і ящиках з протигазами, вкривались куфайками
Це було велике сховище – приблизно, як три великі кімнати.
Спершу в нас було і освітлення, і вода – а в місті вже не було ніде. В нашому бункері було близько 20 людей. Деякі тут жили ще з 24 лютого. Після нашого приїзду люди ще прибували і прибували. Зрештою, нас зібралось в сховку понад 100 осіб. Звісно, на таку кількість людей приміщення не було розраховане. Ми зайняли місця в самому кінці бункера, ближче до виходу, – ми ж приїхали на кілька днів, розумієте?
Щоб зробити «ліжко», складали докупи лавки. Замість матраців стелили куфайки, вкривались теж ними. Коли людей ставало більше – лавок і куфайок вже не вистачало. Тож в якості лежаків ставили ящики з протигазами.
9-річний син одразу знайшов у бункерів нових друзів – діти швидко познайомились один із одним, бігали, грались. Тільки в перші дні ми відчули, що таке тиша без звуків пострілів. Було незвично навіть. І ми ще не знали, що дуже скоро вистріли повернуться, а їхнє звучання стане геть нестерпним і ні на що не схожим на все раніше почуте.
Зовсім поряд із нашим бункером розташувались українські військові. Ми навіть чули переміщення танків. Починаючи з 4 березня прильоти частішали, – це були «відповіді» з боку росіян. Ці «відповіді» були такі сильні, що все приміщення ходило ходуном, дрижало, наче желе.
Де ми знаходили заспокоєння? Ніде. Спокою ні в кого не було, всі на нервах були. Після кожного потужного вибуху ми аж «підскакували» на своїх місцях. 5 березня до нашого бункера переселили багато людей із сусіднього. Там сталось пряме влучання – але добре, що постраждалих не було.
Щоб добути воду, мусили йти під обстріли
У бункері ми встановили розподіл ролей: жінки готують, прибирають, а чоловіки приносять воду, солярку для генератора – світло дуже швидко «вибило», а води не стало. Зробили розклад чергувань. Прописали, хто, чим і коли займається. В бункері було двоє мам із маленькими дітьми – я і ще одна жінка, тож нас особливо не залучали до роботи.
Коли ми тільки опинились на Азовсталі, харчувались три рази в день – завжди був супчик, на сніданок і вечерю найчастіше – каша. Навіть солодощі та фрукти були в перші дні. Спершу використовували запаси провізії, про які потурбувався керівник цеху. Потім, коли в місті горіли магазини, наші воїни-хлопці забирали зі складів продукти та привозили все до нас.
Де брали воду? Чоловіки добували її в сусідніх цехах, дуже часто під обстрілами.
«Почекайте ще місяць. 80% Маріуполя зруйновано»
Військові до нас приходили один раз на 3-4 дні. Ми їх дуже чекали – наше єдине джерело інформації, наша надія на добрі звістки про евакуацію. Пам’ятаю, як всі їх запитували щоразу: «Ну коли ж все закінчиться?» Ще в перший тиждень перебування в бункері і я поставила одному з військових таке ж питання. Відповідь ошелешила: «Почекайте ще місяць». Руки опустились, у грудях закам’яніло. Адже навіть тиждень здавався нескінченно довгим, особливо коли з тобою дитина-дворічка. Ту фразу про місяць ми ще довго «перетравлювали».
У більшості людей, які були з нами в бункері заводу, в Маріуполі залишились рідні. Кожен намагався запитати військових про той район, де їхні родичі. Так дізнавались про лінії обстрілів, про страшні руйнації. Нам коли говорили «80% Маріуполя знищено» – ми навіть не вірили цьому, це неможливо було уявити. Адже коли ми полишали місто 2 березня, все ще було відносно цілим.
Як я й казала, про евакуацію навіть ніхто не заїкався. Українські військові казали: «Можна пробувати вибиратись власним ходом. Ми обстрілювати не будемо, звісно ж. Але за російських вояк не відповідаємо – тут все на ваш страх і ризик». І знаходились люди з нашого бункера, чиї машини були під заводом, – вони збирались і виїжджали. Не витримували. Чи змогли вони виїхати з міста? Чи живі вони зараз? Я не знаю… Були сім’ї з дітьми, які зривались і ризикували. Прості розрахунки: на початку нас було понад 100, а коли проводили «офіційну» евакуацію – нас залишилось 76 людей.
Їжа закінчувалась: спершу була каша двічі на день, потім – тільки суп
На початку квітня в нас помітно зменшилось їжі. Тож дорослі перейшли на дворазове харчування, а дітей продовжували годувати тричі на день. Дітям до обіду намагались давати маленький перекус – одне печивко. Ніяких консерв не було. Їли тільки кашу. А потім і кашу стали економити – робили тільки суп. Суп – це просто вода з крупою, – перлова, булгур чи вівсянка. До речі, вже зараз познайомились на заході України зі славетною «тьотьою Суп», яка готувала діткам супи і навіть імпровізовану піцу в одному з бункерів.
Дорослі терпіли відчуття голоду стоїчно. Але самопочуття, звісно, погіршилось. Люди стали більш замкнуті, було видно, що кожен десь глибоко у своїх переживаннях. Спілкувались із іншими мало, хіба що могли парочкою фраз перекинутись. Ходити бункером було важко – людей забагато. Тож єдиний шлях прогулянки – до туалету й назад. А в туалет виходили, коли менше стріляли. Щоб зовсім тихо то ні, – але старались виходити групками під «тихішу артилерію».
2-річна донька казала: «Все буде халасо»
Ніякого розкладу дня в нас у бункері не було. Мало хто орієнтувався в часі, навіть так вам скажу. Жили від прийому їжі до прийому їжі. Між сніданком та обідом вдень ще спали. Потім намагались «потоптатись-розім’ятись», далі вечеря, а рівно в 21-00 вимикали генератор.
Телефони ми могли підзаряджати від генератора. І це було спасіння. І не стільки для нас, а для дітей: вони хоч могли пограти в телефоні. Дітлахи придумували для себе різні ігри. Їх не потрібно було «розважати». Єдине – ми просили малечу сильно не галасувати, адже в бункері були й пенсіонери, й хворі люди.
Напевно, це діти нас більше підбадьорювали, аніж ми їх. Саме наші сини й доньки давали найбільше надії на те, що ми виберемося живими з Азовсталі. Навтіь моя 2-річна донька казала: «Мамочка, все буде халасо».
Згадую, що підгузків ми не набирали багато в бункер, і їх катастрофічно бракувало. Військові підносили ще спершу. А потім ми «розтягували» цю розкіш, як могли. Помитися можливості не було – ні дорослим, ні дітям. 2-річну дитину я умудрялась мити раз у 3-4 дні. Але повністю не купали, вода – на вагу золота. Наше спасіння – антисептик. Його було сті-і-ільки! Тканину змочували в антисептику, і протирали всі частини тіла. Таким був наш «душ» на всі два місяці.
«З квітня серйозно недоїдали. Донька просила перед сном яблучко і мандаринку»
Заспокоювали себе надією, щоб не збожеволіти. Я щодня повторювала про себе: «Ми звідси виберемось. Ми виберемось обов’язково. Наша головна місія – вийти звідси разом із дітьми живими та здоровими». Ці слова звучали в голові, як якась мантра, бо ти їх настільки часто повторюєш. Але водночас вони й тонізували. З чоловіком теж про цю нашу надію на визволення часто розмовляли. Але в голові було відчуття «каші» від багатотижневої невідомості. Починаєш нервуватись, а це ослаблює ще швидше і без того виснажений організм. І надія згасає. Та ми з чоловіком в такі моменти намагались підбадьорювати один одного. Коли бункер не так безжалісно обстрілювали – навіть намагались жартувати, шукали приводи для усмішок – знаєте, як кажуть – «Дурному не сумно й самому». Ось такого плану в нас були «смішинки».
Всім було важко – і дорослим, і дітям. З квітня діти почали серйозно недоїдати. Треба вже спати лягати, а вони кажуть мені: «Мамо, так їстоньки хочеться». До всякого можна звикнути, але не до такого. Доводилось просити дітей потерпіти. «Будь ласка, потерпи до ранку. Засинай, а щойно прокинешся – буде сніданок». Що цікаво, діти не плакали. Ми їх із самого початку налаштовували: «Ситуація така, що їжі може не вистачати. Все, що вам дають їсти, треба до крихти доїдати».
Діти «у війну» не грали. А ось «У магазин» – часто. Обожнювали малювати продукти – колу, піцу, фрукти – чого кому найбільше хотілось. Потім «продавали» свій товар. Донька перед сном дуже часто просила яблучко й мандаринку. Я їй обіцяла: «Ми як тільки звідси вийдемо – підемо до маркету і все-все купимо». А потім вона сама вже почала мені розповідати: «Мам, коли вийдемо, підемо в магазин. Купимо апельсини, мандарини, яблука». А син шалено мріяв про картоплю фрі та про мою домашню піцу.
«Або підемо із Азовсталі під кулями, або тут все закінчиться».
У другій половині квітня ситуація ще більше погіршилась. Нас почало «завалювати». Прильоти були небаченої сили. Завалило виходи. Будівля частково завалилась. Шансів вибратись було все менше. І з кожним днем наша велика надія згасала. Я вже так собі думала: «Ми або підемо із Азовсталі під кулями, або тут все закінчиться».
З’явилось нове заняття – ми щодня збирали свої рюкзаки. То щось додавали туди, то знову викладали. А потім все наново: «Та ми це не зможемо на собі донести!» Військові приходили, але вже нічого не приносили – їм тих сухпайків ледь самим вистачало. Офіційної евакуації не давали. Росія все не вірила, що на території заводу знаходяться цивільні. Вони чомусь втокмачили собі в голову, що там тільки військові. Нас на відео знімав Діма «Орест» і ці ролики публікував, щоб та сторона побачила: дійсно, тут є цивільні.
Я ніколи в житті не чула таких страшних звуків, як тут, на Азовсталі, коли на нас скидали з повітря надважкі 500-кілограмові бомби. Коли з літака обстрілювали – було враження, що будівля тріскається навпіл і зараз все це обрушиться. А коли Азовсталь накрило двома ракетами, запущеними з корабля, ми подумки прощались із життям. Був такий гуркіт і тріск… Я ні з чим його не зможу порівняти. Діти міцно-міцно затуляли долонями вушка.
30 квітня тридцять людей, так і не дочекавшись евакуації, покинули бункер і пішли кудись власним ходом. В той день було тихо. Ми теж «підірвались», чоловік взяв на руки малу, і вчотирьох пішли. Режиму тиші того дня ніхто офіційно не оголошував. Спершу дійшли до АПК №1 – тихо, не стріляють. Потім і до АПК №2 дійшли. Там зустріли військові наші: «Що ви, куди ви? Не можна, там все заміновано. Повертайтесь у бункер. І чекайте ще пару днів. Ми домовляємось». Але ми вже стільки разів чули цю фразу «домовляємось» протягом 2 місяців, що віри майже не було… Але через «мінне поле» з дитиною на руках не зважились піти. В той же вечір о 20-00 до нас прийшли наші хлопці: «У вас 10 хвилин на збори! Оголосили офіційну евакуацію. Повний режим тиші. Перші 25 людей – жінки й діти».
Встигли ті, в кого все було напоготові і в руках. Люди аж побігли до виходу. Але ми залишились до ранку, адже пообіцяли ще один етап. В голові аж просвітлішало: «Невже ми ВИБИРАЄМОСЬ?» Але і сумніви були теж. Росії довіряти не варто. Тож ми прислуховувались, – чи тихо там, поки вивозять наших?
Зранку почали вибиратись із напіврозбитого заводу. Щось десь відвалювалось, падало. Ці звуки ми сприймали болісно – як обстріли. Але ні, це так змучено кряхтів завод. Вийшли з бункера, трохи пройшли – і на нас вже чекав військовий автобус. Нас вивезли за територію заводу, а потім передали нас на російську територію. Там інший автобус повіз нас до селища, де ми проходили всією родиною фільтрацію. Роздягали й перевіряли татуювання, запитували про зв’язки з українськими військовими, СБУ. Дітей не чіпали.
Мене здивувало питання «їхнього»: «Чому ви не залишились у Маріуполі?» Я глянула на нього, напевно, найстрашнішим поглядом: «А ви Маріуполь бачили? Де мені там з дітьми залишатись?» Замовк, опустив очі і все на тому. Щось дійшло чи ні – не знаю, мені здається, до них ніколи й нічого «не дійде».
«Якщо нас уб’ють, ти береш сестру і йдеш далі»
Ми розмовляли з чоловіком, і розуміли: якщо нас не стане – наші діти нікому не будуть потрібні. Перед евакуацією пояснили старшому: «Якщо щось стається, якщо нас убивають – ти береш сестру і йдеш далі». Син заспокоював: «Все буде добре». Та під кінець другого місяця ставало важче й сину – бачила, як він сумує, плаче.
Та ми пройшли приниження фільтрацією і опинились всі разом в селі під Бердянськом – це теж була тимчасово окупована росією територія. Розмістили у школі, дали поїсти: печиво й плавлений сир, ізюм, трохи шоколаду. Ми переночували там, а зранку виїхали в Запоріжжя. Які були відчуття? Полегшення від того, що ми на землі, а не під землею. Ми помились вперше за два місяці, викинули всі свої смердючі речі з заводу. Нам дали нові речі, в які переодягалися і вперше за довгі-довгі тижні поїли доброї їжі. Смак не передати словами.
Але все було наче на автоматі. Напруга нікуди не зникла – в Запоріжжі теж була повітряна тривога. Тож ми не розслаблялись, ходили в укриття.
«Мами не стало. Батьки чоловіка живуть у напівзруйнованій квартирі»
Найперше, що зробили, опинившись у Запоріжжі – зателефонували рідним. Батьки чоловіка живі, живуть в нашій квартирі в Маріуполі. Хоча вона й напівзруйнована. – Стався приліт, і в спальні тепер немає стелі. Але як і більшість старших людей, вони не хочуть нікуди виїжджати.
Я дізналась, що моєї мами не стало. Ще на початку березня, як виявляється, коли ми тільки опинились в підземеллях заводу. Їй було 62. Чому померла – невідомо. Мені показували фотографії квартири , – прильоту не було. Але її знайшли там мертвою, – наскільки я можу здогадуватись, не витримало серце. Знаю тільки те, що її похоронили тільки в середині травня. Два місяці мама пролежала у квартирі. В моїй голові ці речі поки не вкладаються.
«Донька ще боїться звуків. На малюнках сина – вільна Україна, мир»
Коли вперше розслабились? Напевно, коли приїхали з родиною до Буковелю. Тут вперше відчули щось схоже на спокій. Хоча в перший день приїзду, коли почули тривогу, бігли в підземний паркінг. Знаєте, хто там був іще? Тільки люди з Азовсталі, як і ми – «бункерські наші люди». Місцевих жителів і переселенців не було. Ніхто не реагує, не ховається.
Наша маленька донечка адаптується поволі. Шум ремонту, гупання сприймає як обстріли: «Мама, там бабах, там бабах!» Каже, що не можна нікуди йти. Дуже слідкує за нашою безпекою. А ось син відчув смак свободи дуже швидко. На його малюнках – вільна Україна, мир.
Думок про повернення в Маріуполь додому в нас поки немає. Ми поки що живемо день за днем, не будуючи планів.
Від Освіторії
Вікторія разом зі своєю родиною є одними з підопічних міжнародної благодійної організації «СОС Дитячі Містечка», яка допомагає 53 дорослим та 13 дітям, евакуйованим з «Азовсталі». Спільно з партнерами фондом було організовано проживання сімей у курорті Буковель на тимчасовий період, за який вони могли стабілізувати свій стан та прийняти рішення щодо подальших планів. Дорослим та дітям надаються регулярні психологічні консультації, багатоцільова грошова підтримка протягом 3 місяців, допомога з трансфером і переїздом за кордон, необхідні предмети та товари для сімейних потреб.
