З 1 липня абітурієнти реєструють свої електронні кабінети для вступу. А з 19 липня почнеться прийом заяв та документів до вишів. Другий рік поспіль окрім результатів НМТ вступники мають також написати свої мотиваційні листи. Скільки листів спіймала на плагіаті приймальна комісія Київської школи економіки? Як українські вступники виправдовують списування та чому не вірять, що у якісних університетах за плагіат відраховують? Про усе це головна редакторка Освіторія.Медіа поговорили з першим проректором КШЕ Єгором Стадним.
Нині вступна кампанія у розпалі, абітурієнти розсилають свої мотиваційні листи, щоб вступити в омріяний виш. Що має бути у якісному мотиваційному листі? Що у цих есе хочуть побачити вступні комісії?
Найперше, що цікавить нас у мотиваційному листі, це особистість. Ми хочемо побачити чітке розуміння: що людина хоче отримати в майбутньому від своєї освіти. Освіта — це ключ, тому ми маємо знати: ключ до чого ми дамо цій людині разом із освітою. І нас геть зовсім не цікавить, про яку професію мріє абітурієнт. Багатьох наших вступників на початку трохи дивує, коли ми доносимо їм: освіта — це не про спеціальність, а про спосіб мислення. Вища освіта розвиває мислення за допомогою пізнання. Тому наступне важливе запитання: для чого людині мислити? Відповідь на нього потребує хороших навичок саморефлексії. Розуміти і відчувати себе — це не вроджена навичка. Це проходить із різноманіттям різних досвідів: людина спробувала себе у різних іпостасях і добре усвідомила — що подобається, що хочеться робити. Лише той, хто розібрався зі своїми бажаннями, стає вмотивованим. Ось саме це ми і шукаємо.
Освіта — це ключ, тому ми маємо знати: ключ до чого ми дамо цій людині разом із освітою.
Минулого року ми проводили експеримент: із фейкового акаунту перевіряли ринок продажу мотиваційних листів. Результати нас здивували і засмутили: дуже багато вступників сприймають мотиваційний лист як формальність, готові заплатити, щоб його написала стороння особа. Як ви перевіряєте мотиваційні листи на плагіат?
У багатьох університетах мотиваційний лист майже ні на що не впливає. І це проблема, бо мотиваційний лист перетворюється на формальність: дуже часто його просто скачують на першому ліпшому сайті і подають його в різні університети на різні спеціальності.
Лише той, хто розібрався зі своїми бажаннями, стає вмотивованим.
У нас мотиваційний лист дуже важливий, адже на основі нього людина проходить співбесіду із грантовим комітетом для отримання гранту на навчання. Цього року ми надаємо 700 грантів на 15 програм — як бакалаврських, так і магістерських. Перевіряємо мотиваційні листи, перш за все, на плагіат: чи не списаний, чи не скомпільований. Перевіряємо на ознаки використання штучного інтелекту.
Багато експертів скептично ставляться до надійності інструментів, які перевіряють тексти на предмет використання людиною ChatGPT.
Ми також поділяємо цей скепсис, тому використовуємо кілька інструментів перевірки. Проте і це не дає підстави для остаточного рішення. Дуже важливою є співбесіда. У живій розмові можна зрозуміти, чи людина написала красиві слова за допомогою ШІ, чи ті думки справді розгортаються вглиб, і за ними ми бачимо особистість автора листа. Вступникам, чий лист був спійманий на плагіаті чи компіляції, приходить автоматизована відповідь про те, що через плагіат вони не проходять на етап співбесіди. На сьогодні маємо статистику: 5% мотиваційних листів відсіюємо за плагіат. Що далі вступна кампанія, то цей відсоток буде зростати. Проте перед етапом мотиваційного листа наші вступники мають заповнити анкету: вона не про знання, а про ставлення до освіти. Серед запитань є таке: у яких випадках можна списувати? Є варіанти відповідей, і на цьому запитанні спалюється третина вступників.
Які виправдання списуванню знаходять вчорашні школярі?
Ми давно досліджуємо явище списування і в роботі зі студентами, і як аналітики у нашому аналітичному центрі КШЕ. Ми дуже добре розуміємо, звідки бере початок культура плагіату українців. Я читаю тренінговий курс про академічну доброчесність усім першокурсникам. У рамках цього курсу ми знайомимо студентів із тим, як відбувається навчання: які є підрозділи, що таке силабус, розповідаємо правила гри.
Серед запитань є таке: у яких випадках можна списувати? Є варіанти відповідей, і на цьому запитанні спалюється третина вступників.
Розглядаємо усі принципи академічної доброчесності та кейси порушень академічної доброчесності. Після цього студенти пишуть анонімне есе на тему «Чому я списую?». Меншість вибирають тему «Чому я не списую?» Саме з цих есе ми знаємо, коли з’являється звичка списувати, як вона закріплюється, хто і що цьому сприяє. Ми навіть маємо рейтинг виправдань для списування. На першому місці: «цей предмет не потрібний». На другому: «я списую, бо я хочу сподобатись однокласникам». Третє: «зависокі очікування родини». На четвертому місці — стимулювання такої практики самою школою. Ось це виправдання можу проілюструвати дуже типовою фразою з української школи: «ну що ж ти, не міг хоча б щось написати?» Дитина дуже чітко розуміє: наступного разу треба написати, байдуже — знаю я це чи списав.
На мій суб’єктивний погляд: переважна більшість школярів виходить зі школи з завченою навичкою списування.
Тобто, списування — це натренована навичка?
Саме так, це завчена навичка, яка з’являється у 6–7 класі. Ми бачимо це, розгортаючи персональні історії українських школярів. На толерантність до списування впливає багато чинників: і фізіологічні, і структурні, і психологічні. Структурні чинники: перехід у середню школу, множення предметів, особливо поява складних предметів — складніша математика, фізика, хімія, біологія. Є і особисті причини: підлітковий вік, надмірна вимогливість батьків. У батьків теж є типова фраза: «А чому не 12?» Ось це теж поштовх до списування: байдуже, як ти отримаєш високу оцінку, аби отримав. А у площині стосунків з однолітками це виглядає так: якщо зараз дам списати, мене будуть поважати. На мій суб’єктивний погляд: переважна більшість школярів виходить зі школи з завченою навичкою списування.
Як ви прищеплюєте нульову толерантність до списування? Чи є відрахування за плагіат ефективним інструментом боротьби з академічною недоброчесністю?
Ми справді відраховуємо за списування і плагіат. За перший курс навчання приблизно 10% студентів залишають наш виш саме за плагіат чи загалом будь-яке списування. Але відрахування — зовсім не інструмент боротьби з плагіатом. Кожен окремий такий випадок я сприймаю як свою особисту поразку у грі «Повір мені». Адже після написання есе на тему «Чому я списую?», ми аналізуємо їх, розбираємо усі причини. Серед наших студентів топове виправдання для списування — «цей предмет мені не потрібен». Але у нас економісти вчать IT, а айтішники вчать сучасну історію України. Ці предмети не звучать профільно для цих напрямків. Тоді я починаю так звану «терапію»: візьмімо хімію — студенти вважають її непотрібним предметом. Але ж класно ж було б розуміти усі повідомлення про радіаційний фон?
Я намагаюся донести молодим людям: непрофільні дисципліни теж потрібні, бо вони вас збагачують.
Це хімія і фізика разом. Класно було б розбиратися з алергією на певні матеріали? Це теж хімія. І так далі. Я намагаюся підважити тезу про «непотрібні предмети». Чи існують взагалі «непотрібні знання»? Зараз наші студенти слухають курс про пропаганду і контрпропаганду. Я намагаюся донести молодим людям: непрофільні дисципліни теж потрібні, бо вони вас збагачують. Я завжди закінчую цей курс однією фразою: «Повірте мені, що тут справді не списують, тут відраховують за списування, списування не можна виправдовувати.» І все одно будуть студенти, які мені не повірили: вони намагаються списувати, ми ловимо їх і відраховуємо. Бо студент думає: ага, у школі теж так казали, а потім викладач виходив, щоб усі списали. Це подвійне дно у школі теж стимулює списування. У результаті на першому курсі відраховуємо 10 %, ще приблизно 20% продовжують навчання із жовтими картками.
Вміти вчитися, на мою думку, це вміти організовувати свою роботу, вміти управляти своїм часом і вміти оцінювати себе.
Яка навичка, на вашу думку, є найважливішою для людини, що вступає в університет? І з якими навичками людина має вийти після чотирьох років навчання?
Навичка, яку ми шукаємо у вступниках, це вміння вчитися. І з цим у молодих людей проблеми. Вміти вчитися, на мою думку, це вміти організовувати свою роботу, вміти управляти своїм часом і вміти оцінювати себе. Молоді люди, що мають достатньо сильне бажання розвивати ці три навички, цілком можуть стати нашими студентами. Після випуску, окрім сили силенної професійних навичок, випускник володіє такими універсальними навичками як, потужно розвинуте вміння вчитися, сильні комунікаційні навички і стресостійкість. Зрештою наші студенти поділяють спільну цінність: вони прагнуть змін довкола себе і готові ці зміни робити. Їм уже недостатньо особистого комфорту, вони хочуть впливати на своє середовище.
вища освіта — це про приналежність до спільноти. Якщо людина не може відповісти собі на запитання, до якої спільноти вона хоче належати, значить їй зарано здобувати вищу освіту.
Як людині відповісти самій собі на запитання: для чого мені вища освіта?
Як на мене, це дуже просте запитання. Це все одно, що запитати, чи ти фанат футбольного клубу Барса чи Реал. Що я маю на увазі? Річ у тім, що вища освіта — це про приналежність до спільноти. Далі стоїть запитання: до якої саме спільноти я хочу належати? До спільноти УКУ, Могилянки, КШЕ, Стенфорда чи якогось іншого вишу. Які саме цінності спільноти певного вишу мені близькі і я їх поділяю. Спільнота — це ті, хто сповідують цінності і певний світогляд. Якщо людина не може відповісти собі на запитання, до якої спільноти вона хоче належати, значить їй зарано здобувати вищу освіту.
