Чому підліткам потрібні українські супергерої

Батько-військовий обіймає дитину, а дитина закриває собою батька — так виглядає обкладинка графічного роману «Тато». Його створює художник та ілюстратор Олександр Ком’яхов. Це історія про те, як дівчинка-підліток переживає події Революції Гідності та рішення тата йти добровольцем на війну. До Дня Захисника України автор книжки ділиться готовими ілюстраціями та розповідає, чому взявся малювати трагічні події сучасності для підліткової аудиторії.

Головна героїня роману — підліток Марина в червоному худі. Її батько — Юрій, активіст Майдану, який іде на війну добровольцем. Юрій — історик, але не працює за фахом. Він фанат «Динамо», легкий на підйом, бере участь у громадському житті. Йому під 40. Якби герой був молодшим, історія була б простіша, а так є напруження в родині — дружина не підтримує його радикальних поглядів, і на цьому ґрунті між ними розгортається драма.

Неправильно цю книжку називати коміксом, бо комічного тут мало — це графічний роман для підлітків і дорослих. Підлітки — найперша аудиторія книжки, бо теми Майдану і війни на Донбасі для них втрачають актуальність — це ніби якась далека історія на рівні параграфів з підручника про визвольні змагання початку ХХ сторіччя. Вони не розуміють, як нещодавно це було — всього 5 років тому. Мені важливо розповісти про ці події власним дітям, яким зараз 16 і 10 років, та їхнім одноліткам.

Марина розуміє, чому батько йде на війну — це логічне продовження його життєвої програми. Дружині Юрка важко прийняти це рішення, вона намагається його зупинити. Війна завжди проходить по стосунках у сім’ї. Це дуже типова історія для військових. Знаю про це з розповідей знайомих ветеранів: не проблема наважитися піти воювати. Проблема, як про це сказати рідним, як залишити родину без доходу, а потім повернутися з травмами.

Можливо, те, що я не пішов на фронт, вилилося в написання історії про атовця.

Марина. Автор Сашко Ком’яхов

Із місця, де припиняється Майдан і починається АТО, моїм рушієм стали особисті історії моїх знайомих і друзів фронтовиків. Кожна зустріч з вояками щось додає і змінює в сюжеті. Тішить, що вони досить відкриті люди і діляться досвідом.

Сторінка з графічного роману «Тато» Сашка Ком’яхова

Весною цього року з волонтерами проїхався від Авдіївки до Маріуполя по лінії зіткнення — хотів побачити побут солдатів, це дає деталізацію для мене як художника. Це дуже схоже на те, як облаштовують своє життя дачники, які приїздять на літо в старий будинок бабусі — десь висять дроти, усі зручності облаштовані самотужки. Коли люди покидали домівки, залишали після себе меблі, холодильники, м’які куточки із сільських нічних клубів. Кожен бойовий підрозділ має дивани для відпочинку. Я тепер інакше сприймаю фразу «диванні війська». Пригадую, коли ночуєш там у помешканнях бійців, роздивляєшся інтер’єр і бачиш навкруги дірки в стінах і меблях. Розумієш, звідки прилітало, як прошило стіни. Спиш і думаєш — чи голосно гримить, це близько чи далеко. Але в компанії військових відчуваєш особливий спокій.

Історію солдатів складно розповісти без використання нецензурної лексики, бо виходить нереалістично. Тому лайливі слова замінив значками — черепами та іншими гидкими картинками.

Головна героїня Марина малює, і з дитинства ненавидить совок, хоча в ньому не жила. Вона вихована прикладом батьків — вдома в них велика бібліотека, вона слухає розмови батьків. У роман вплетені її сни. Це фентезі-пригоди про те, як вони з друзями займаються «благородним вандалізмом» — обливають червоною фарбою пам’ятники радянським окупантам — це їхня власна декомунізація. Виявилося, що фарба оживляла статуї, і живі химери почали гуртуватися і ходити нічним Києвом. В одному сні Марина бачить панорамну картину із солдатами різних армій, що коли-небудь воювали на території України — від бронзової доби і до сучасності: тут і римські війська, які були на півдні України і в Криму, і скіфи, і німці. Вони демонтують статую — символ війни. У 2014 робив ілюстрації для Історії українського війська і вивчав однострої і зброю, які мали солдати в різні часи.

Сторінка з графічного роману «Тато» Сашка Ком’яхова

Узявся написати і намалювати цей роман, бо все забувається, втрачається актуальність. Попри те, що багато документальних фото і свідчень, але художній твір краще фіксує історичні події, бо є драматичний сюжет родинних стосунків, і читачі можуть проасоціювати себе з героями книжки.

У нас читачі не привчені до візуального сприйняття історії. Комікс не популярний в Україні, зокрема через те, що в радянський час нас привчали, що буцімто це шкідливий вплив західної культури, наче комікс — це несерйозно.

Сторінка з графічного роману «Тато» Сашка Ком’яхова

Сучасні діти захоплюються фільмами про іноземних супергероїв. Образ Капітана Америка підкріплений супердержавою, але однаково популярним є і супергерой Тор — персонаж зі скандинавської міфології. Він осучаснений, і ніхто не вважає його архаїчним. Можна сказати, що «Тато» — це український супергеройський комікс, тільки супергерой не в обтислих штанах.

Я не вважаю День Захисника України чоловічим святом. Нас захищають чоловіки і жінки. Мені здається сумнівним, що належність до певної статі зводять у привід для святкування.

Залишити відповідь