Поки всі масово переходять на українську, ми дуже тішимося і готові вас підтримати. Книжка «Чути українською» розкриє справжні таємниці нашої рідної абетки. Вибрали для вас 5 найцікавіших фактів про українські букви та 1 філологічне табу.
Що ми читали?
Книжкова новинка «Чути українською» від літературної редакторки Ольги Дубчак, видавництво «Віхола».
Чому радимо?
Книжка легко, доступно та до реготу дотепно пояснює, як влаштована українська мова, які літери нашого алфавіту є справжніми вигнанцями, а буква «ї» — наше все, чому українська абетка майже досконала і як це може допомогти нам говорити і писати правильно.
Українська абетка майже досконала
«Українська мова посідає друге місце у світі за милозвучністю», — люблять казати вчителі-філологи. Проте міжнародний конкурс мов з милозвучності — фейк. Тому авторка книжки — фахова літературна редакторка, радить вивчати, досліджувати і вдосконалювати свою українську, адже вона сповнена секретів, де переплелись історія, сучасність, гумор та сльози. Останні, сподіваємось, не учнів, що складатимуть ЗНО цього року. А от поняття «ідеальний алфавіт» у мовознавстві існує: це коли кожній літері відповідає певний звук. На жаль, такої абетки у світі немає, проте нам є чим пишатися: українська абетка майже ідеальна — у ній 33 літери і 38 звуків. Отже, є звуки, які не отримали окремої літери. Або колись така буква була, але згодом її з алфавіту прогнали. Колись з української абетки навіть хотіли вилучити букву ю. Таку ідею висунув Михайло Драгоманов, але його пропозицію відхилили. Красу і милозвучність української мова можна пояснити таким поняттям, як «повноголосся»: порівняйте українське «борода» та болгарське «брада», наше «берег» та словацьке «breh», українське «голова» та польське «glowa».
Свічечка букви Ї
Тринадцятій літері української абетки навіть присвячують поезії: саме рядок із дитячого вірша Івана Малковича «Напучування» перетворив вислів «свічечка букви “ї”» на крилатий. У цієї літери цікава історія: авторка пише, що поєднання звуків [й+і] було властиве розмовній мові на території Русі ще в 10-му столітті. Сама ж буква ї з’являється у книгах Івана Федорова, а Григорій Сковорода вже користувався нею постійно. У 19-му столітті українські письменники вживали її абияк, на свій смак, і лише у 20-му столітті ї посіла своє 13-те місце в алфавіті. Такої літери немає в жодній іншій слов’янській абетці. Зрештою, без ї не буде слів «Україна», «українська», «Київ». Правильна вимова ї — окремий пункт для дикторів і радіоведучих. Тож якщо хочете говорити і «звучати» справді українською, ї слід вимовляти чітко та не наближати до [і].
Ф — найменш уживаний звук в українській мові
Авторка книжки розповідає цікаву історію походження літери ф: колись ця буква називалася «ферт», наслідуючи «фиркання» коня. Але чому із цією красивою буквою і звуком так мало слів у нашій мові? Бо звук ф запозичили з грецької. І, виявляється, немає жодного питомо українського слова з буквою ф: факт, телефон, філософія — усі ці слова запозичені. У питомо українських словах на місці, де ніби хочеться вимовити ф, стоять хв: хвіртка, хвала, хвацький, хвилина. Раніше так вимовляли і в запозичених словах: хвабрика, хвігура, хварба. Новий правопис 2019 року узаконив варіативне вживання ф і «т» у словах грецького походження. Тож зараз однаково правильно казати і ефір, і етер. Варто також нарешті розібратися зі словами хвіртка та кватирка: хвіртка — невеликі двері у паркані, кватирка — маленька шибка у вікні для провітрювання, те, що російською — форточка.
Сила м’якого знака
ь — літера, що не має звука. Великої букви «м’який знак» теж немає, бо жодне слово з нього не починається. Колись у м’якого знака був напарник — твердий знак: в українській мові він вживався до 20-го століття, а потім його вилучили, та він залишився в болгарській і російській досі. У чому сила м’якого знака? Вживаємо його лише після семи зубних приголосних, які зручно вкладаються в примовку «Де ти з’їси ці лини?» (д, т, з, с, ц, л, н). У книжці «Чути українською» знайдете ще купу таких простих і дотепних правописних лайфхаків. Тут лише додамо, що у словах «природно» та «зворотно» м’якого знака ніколи не було і немає.
Тверді як криця ч та щ
ч та щ в українській вимовляються дуже твердо — просто найтвердіше, на що ви здатні: часто, а не чясто, чути, а не чюти, щастя, а не щястя. При цьому щ взагалі екстремально твердий: після нього ніколи не пишемо м’який знак. Раніше щ мала хвостик не збоку, а посередині і називали її «шта», бо в ній поєднувалися звуки [ш] і [т]. Пізніше [т] перейшло у [ч], тож і маємо вимовляти їх однаково твердо. Чи можна пом’якшити ч? Звісно — я, ю, є, і на це здатні: річчю, обличчя, чіабата.
Мовне табу: ніколи не казати «Харьків»
Авторка книжки застерігає: для тих, хто каже «Харьків», мовознавчі чорти приготували в пеклі окремий казан. Отже, мовне табу: м’який знак ніколи не пишемо після р у кінці складу чи слова, якщо далі не йде о. Іншими словами, р в українській мові на кінці слова чи складу завжди твердий: лікар, а не лікарь, повірте, а не повірьте, Харків, а не Харьків. А тепер увага: візьмемо слова буря, гиря, вечеря і поставимо їх у родовий відмінок множини. Наприклад, немає бур, гир, вечер. Жодного м’якого знака на кінці слова після р. Авторка також дає лайфхак, як перевірити, під чиїм мовним впливом перебуває людина. Якщо хтось ставить м’який знак у словах піч, любов, голуб, кров, знайте, ця людина начиталася літератури російською мовою.
