Понад 20 років у французьких ліцеях та коледжах є предмет «Культура». Для всіх учнів сільськогосподарських ліцеїв він є обов’язковим. Цю дисципліну викладає окремий вчитель, а нерідко — запрошені сучасні художники, що створюють зі студентами спільний творчий проєкт. Навіщо учням із сільської місцевості сучасне мистецтво та чому митці охоче їдуть викладати у провінцію? Про все це нам розповів французький художник Сімон Ріпол-Ур’є, який нещодавно працював з підлітками в українському проєкті «Башта, городи та музика села», втіленому за підтримки House of Europe.
Навчати через звук
Один студент закручує гайки на колесі велетенського трактора, інший — записує цей звук професійним кіношним мікрофоном: це кадри зі спільного проєкту учнів сільськогосподарського ліцею Gilbert-Martin у Нормандії. Над ним вони працювали кілька тижнів разом із сучасним французьким художником Сімоном Ріпол-Ур’є. Як запрошений викладач Сімон провів з учнями чотири місяці під час артрезиденції в ліцеї.
— Сільськогосподарські ліцеї у Франції мають давню традицію навчальних проєктів, пов’язаних з мистецтвом та культурою. Це зрозуміло: молодь у селах не має доступу до мистецьких подій. Програма артрезиденцій для художників існує у Франції вже понад 20 років. Пригадую, один посадовець сказав мені: якби в кожному приміському районі і школі був художник, там було б менше наркодилерів.
Ідея в тому, що мистецтво має бути там, де життя є непростим. На першій зустрічі з учнями я запитав, які звуки у повсякденному житті вони люблять. Спершу підлітки не знали, що відповісти, бо я запитував не про музику, а про звичайні буденні звуки. Вони трохи помислили і почали розповідати про безліч звуків, які вони часто не помічають: кавова машина вранці, гуркіт різної техніки. Виявляється, так багато звуків є важливими для нас. Ми вирішили записати їх і зняти відео цього процесу. Вийшов такий собі етнографічний та антропологічний портрет підлітків, що мешкають і навчаються в сільській місцевості Франції через звуки, які їх оточують.
Для французьких художників досвід такого викладання в ліцеях та коледжах оплачується державним коштом як учительські години або зарплата і проживання під час резиденції в навчальному закладі.
— Коли зустрічаюся з учнями вперше, нічим не відрізняюся від учителів. Але згодом вони розуміють, що я значно ближчий до них: я також слухаю реп, вдягаюся як вони. Дуже швидко я встановлюю з ними контакт, якого не мають інші вчителі. Художник, коли приходить до школи, не має на меті вчити. Ми робимо проєкт і разом у цьому процесі навчаємося. Відомий французький філософ Жак Рансьєр написав книжку «Вчитель-невіглас»: у ній він розповідає про вчителя 19-го століття, який взявся навчати того, чого він сам не знав. Для цього філософа найкращий шлях навчання — пізнання.
Коли я починаю резиденцію, не знаю, яким буде результат. Проте я вмію виставити кадр, знаю, як користуватися мікрофоном та іншою технікою — я можу навчити цього. Але не уявляю, як учні використають нові вміння. Коли ми робимо проєкт разом, я бачу їхню залученість і захоплення процесом — для них це їхній власний твір. На фінальну презентацію відео вони привели повну залу своїх друзів та рідних.
Спілкуватися через звук
«Les releves» з французької — опитування, і так називається інша відеоробота, яку Сімон створив разом з учнями класу для дітей з особливими освітніми потребами. Він запропонував підліткам зобразити на прозорому екрані звуки диких тварин.
— Я зовсім не був готовий працювати з підлітками 11–15 років, що мали різні типи ментальних та психічних порушень. Педагог просто розповіла мені про їхні особливості, а далі я мав сам зрозуміти, що ми можемо зробити разом. Я запропонував спробувати кінестетичні вправи: коли поєднуються різні відчуття — візуальні, звукові та рухи тілом. Ми тренувалися малювати те, що чули: я використав звуки тривоги, які видають дикі тварини в лісі, а діти малювали їх. Наприкінці ми мали цілу колекцію абстрактних зображень на прозорому екрані. Для презентації проєкту ми разом поїхали до Парижа в Центр мистецтва Жоржа Помпіду. Це була захоплива подія для них — їхати автобусом у Париж, побачити себе у просторі артцентру. Пізніше їхні вчителі казали мені, що діти, які доти не розмовляли, починали спілкуватися і контактувати з іншими.
Досліджувати через звук
— Зараз ви чуєте дзвони церкви, а це дзеленькає відро в криниці, а зараз кумкають жаби в нашому ставку, — художниця Алевтина Кахідзе показує на екрані лептопа інтерактивну карту села Музичі на Київщині. Рухаючись по ній, можна почути звук кожної вулиці чи закутка села. Усі ці звуки протягом кількох місяців записували місцеві підлітки — учасники науково-мистецького гуртка «Башта, городи та музика села». Проєкт втілили за підтримки House of Europe та запросили багатьох сучасних митців. Записані підлітками звуки мультимедійний митець Георгій Потопальський перетворив на саундтрек, який пізніше лунатиме з башти в центрі села.
— Результатом гуртка стало те, що підлітки дослідили село, у якому живуть: вони створили графічну карту, де позначили всі найважливіші локації Музичів — криниці, яким діти дали імена, нелегальне сміттєзвалище, яке вони назвали «Сонечко». Знайшли навіть закинутий яблуневий сад і зняли відео, у якому кинули виклик співмешканцям: якщо до весни його власник не знайдеться, підлітки позбавлять його батьківських прав і знайдуть відповідальних опікунів для саду, — розповідає Алевтина.
До підлітків у Музичі мав приїхати і Сімон Ріпол-Ур’є з Парижа, але через COVID-19 він приєднався до проєкту дистанційно. Протягом п’яти Zoom-зустрічей Сімон проводив з учасниками «телепатичні вправи».
— Я мав бути в Україні фізично, але цього не сталось, тож я запропонував зробити сеанси телепатії. Щоразу я надсилав учасникам правила: бути в один і той самий час наодинці у своїй кімнаті, заплющити очі і розслабитися рівно на 5 хвилин. Упродовж цього часу учасники знали, що інші роблять те саме, тож усі приєднувалися до невидимої мережі. Коли будильник сповіщав, що час вийшов, треба було негайно записати все, що вони бачили, чули, відчували. Виявилося, усі учасники бачили смарагдове світло. Такі ігри дуже корисні зараз, адже ми роз’єднані через COVID-19 і дуже скучили за живим фізичним контактом. Я не знаю, чи справді існує телепатія, але впевнений, що такі вправи розвивають інший рівень стосунків: підлітки вчаться дослухатися до себе, відчувати відстань між людьми, звертати увагу на те, що відбувається всередині тебе самого. Зрештою, щоразу коли працюю з молодими людьми, не прагну врятувати підлітків від чогось чи щось їм дати. Ми просто ділимо разом моменти, і вони цінні самі по собі як досвід.
