Що таке «складний учень» — невмотивований до навчання розбишака чи той, хто мислить інакше від інших і кидає виклик шкільним правилам? «Освіторія» попросила вчителів з топ-десятки Global Teacher Prize Ukraine пригадати своїх «складних учнів» і порадити колегам і батькам, як знайти спільну мову з такими дітьми.
Оксана Мироняк, вчителька з Охтирки
За весь час роботи не мала такого року, коли не було складних учнів. Просто причина їхньої складності різна. Є такі, що опинилися в непростих життєвих обставинах — вони не мають батьків, живуть з опікунами. Можливо, опікуни і дають їм багато любові, але й до школи вони приходять і хочуть, щоб їх любили. Коли приїхала працювати вчителькою в Охтирку, мені дали 7-й клас, у якому були діти, що стояли на обліку в дитячій кімнаті міліції. Пригадую такого Сергійка — не хотів вчитися, поведінка проблемна — то був виклик для мене щодня: відчиняєш двері в клас, а перед очима стрибає брудна ганчірка на мотузці, яку протягли через усі лампочки на стелі. Або міг сидіти за останньою партою і запалити карбід — дим і сморід на весь клас.
Реакцією на такі витівки може бути лише гумор і спокій. Крик і «читання моралі» не працюють — ні 20 років тому, ні зараз.
Той Сергійко був для мене тестом на профпридатність. Але коли пішла в декрет, саме він кричав мені «Оксана Васильевна, привет!» через усю вулицю. Інші діти, що гарно вчились і були «зручними» в спілкуванні, такого не робили.
Олена Гальвіцька, вчителька початкових класів зі Львова
Пригадую дівчинку — вона була із сім’ї зі складними життєвими обставинами, п’ята дитина в родині із шести. Було видно, що дитина занедбана вдома і привчена виривати своє місце під сонцем. Коли вона прийшла в 1-й клас, то нагадувала мені дику тваринку: перші місяці дитина навіть не могла сказати, чого хоче — вона закривалась у собі, брала палець до рота і ні на що не реагувала. У таких випадках розмови з батьками не допомагають, бо і тим батькам самим потрібна допомога.
Ця дівчинка не хотіла малювати — мене це одразу насторожило, бо це свідчить про глибшу проблему, тому залучила до роботи психолога і так поступово дитина почала виходити зі стану ступору. Коли вона зрозуміла, що в школі їй цікавіше, ніж удома, почала «гризти» науку в прямому сенсі слова. Якось мене викликали на нараду: виходжу зі школи, а вона підбігла і обійняла. У той момент я зрозуміла, що це вже не «дике звірятко».
Сергій Петрович, вчитель інформатики з Вінниці
Паул Пшенічка каже, що в класі завжди є учень, який знає більше, ніж вчитель. Це і є «незручна дитина» — ставить питання, хоче знати глибше, мислить оригінально. Тоді від вчителя залежить, як буде реагувати: хтось хоче опустити до рівня решти, а хтось працює, лишається після уроків, вкладає свій час. Таких дітей одразу видно — вони дуже допитливі, пропонують свої ідеї. Я дуже пишаюся такими учнями — вони закінчують коледжі, працюють крутими айтішниками. Нещодавно їздив з родиною на весілля до такого учня аж до Ужгорода.
Наталя Пашковська, вчителька географії з Каховки
Не пригадую «складних учнів» — можливо, мені пощастило, але в мене таких не було. Натомість поділюся історією про хлопця, з якого почалася наша шкільна традиція обнімашок. Пригадую він був у 6-му класі і мав такі красиві сині очі і густі чорні вії. Я йому кажу «Які ж у тебе гарні очі!» А він почав розказувати, що схожий на маму, про батька щось казав, а потім так напівжартома: «А взагалі мені бракує тепла». Мене це так зворушило, кажу: «Іди — обійму». Так і зародилася традиція — то той підбіжить обійнятись, а другий і собі питає, чи можна. Той синьоокий хлопець пішов зі школи після 9-го класу, але прийшов на випускний в 11-му. Ми сиділи, говорили, і я їм сказала, що тепер мені бракуватиме їхнього тепла. Він мене обійняв і заплакав — 17-річний двометровий юнак. Тоді я зрозуміла, що роблю правильну справу.
Олег Слушний, вчитель інформатики з Вінниці
Маю власний секрет роботи зі «складними учнями» — це комп’ютер. Я вчитель інформатики і довгий час веду гурток у школі. Намагаюся зацікавити їх робототехнікою — там можемо спілкуватися неформально. Коли працюємо на партнерських засадах на гуртку, найбільш незручні учні стають пізніше найкращими помічниками. Потім інші вчителі мені розповідають: отой зірвиголова так зацікавився вашим гуртком, що й інші предмети почав краще вчити.
На перших заняттях діти сприймають комп’ютер як іграшку, тому дуже швидко показую їм прикладне значення — монетизація власних знань. Коли показую, що створити самостійно просту програмку не так і складно — це справжній wow-ефект. І знаєте, на олімпіади з інформатики в мене ходять і перемагають на рівні міста й області зовсім не відмінники, а саме ті «незручні» хлопці. Навіть коли треба мотивувати дітей вчити математику, роблю це через інформатику — запитую: хочете бути айтішниками? Без основ математики не вийде.
Людмила Таболіна, вчителька української мови та літератури з Харкова
Минулого року в мене був не один складний учень, а цілий складний 9-й клас. Ми з колегами боялися, що вони можуть просто не прийти на іспит ДПА — проспати, забути, забити. Коли проводжу в них урок української літератури, то розумію, що твір за програмою вони швидше за все не прочитають — та книжка десь забута, загублена. Але навіть якщо вони прочитали «Слово о полку Ігоревім», кажуть: «Ми не розуміємо, про що він». І тоді я працюю як перекладач літературного твору на сучасну мову підлітків і реалії їхнього життя. Тоді з’являється контакт із ними. Робота зі складними класами дає перевагу — решта учнів поважають за те, що змогла знайти спільну мову з розбишаками, яких боїться вся школа. У складних класах головне не кричати, а знайти з ними спільні інтереси. Ми можемо на перерві обговорювати вчорашній футбольний матч, але це не означає, що я поставлю їм вищі оцінки, бо ми футбольні фани однієї команди.
Тетяна Рудас, вчителька в школі-інтернаті з Маріуполя
Ми працюємо зі складними дітьми щодня — у нас інших немає. Колись було іду по школі, біжать вчителі назустріч, просять — ідіть у клас, бо там Лідію Миколаївну б’ють. Забігаю туди, вона стоїть біля дошки, а в неї летять і ганчірки, і книжки.
Ми працюємо на лезі ножа — межа дуже тонка. Головне, не допустити, щоб дитину накрило. Для цього потрібна інтуїція і спостережливість. От на уроці кажеш дитині, ось це робиться так, а це — так, і її може накрити агресія навіть від цього, бо вчитель трішки тисне, а дитина не хоче цього робити. Тоді раптом бачиш, як дитина «зависає» — дивиться в одну точку і вже не сприймає моїх слів. А всередині неї вже починає закипати злість, образа. Тоді треба швидко перемикнути увагу на щось інше, відкласти цю вправу, запропонувати гру.
Часом буває, приходиш на урок і розумієш, що зібрати клас докупи неможливо — вони викрикують, знервовані. Тоді виходимо з дітьми на вулицю і проводимо на ходу інтегрований урок там — і мені байдуже, що саме було заплановано на цей урок.
