Засновник методу гуманної педагогіки Шалва Амонашвілі володіє фантастичним вмінням розтоплювати серця. За кілька хвилин він здатний з ніг на голову перевернути всі уявлення про виховання. Чи не тому деякі вчителі не стримували сліз, слухаючи проникливі слова 87-річного класика освіти в Києві? «Освіторія» побувала на зустрічі з Амонашвілі у просторі mOre та публікує найцікавіші тези — про добромислення, важливість дитячих пустощів і чому діти — головні вчителі для вчителів.
Від авторитарної до гуманної педагогіки
Дітей навчаю з 1951 року. А от сам школу не любив. Точніше — вчителів. Це був післявоєнний час, може тому вчителі були такі озлоблені, адже хтось втратив близьких, хтось зубожів. Усе це змінює характер людей. Я був тоді дитиною і не особливо над тим замислювався, натомість був упевнений: вчителі не люблять мене. Хоча любили вони авторитарно: сірими заштампованими уроками, нудними завданнями, викликами до дошки та вимогами дотримуватися «свідомої дисципліни».
І ми відповідали на таку «любов» учителів зривом уроків, шпаргалками, втечами. Водночас оголювалася наша безпомічність: ми принижувалися перед вчителями, канючили хороші оцінки та просили не викликати батьків.
Коли вже сам прийшов до школи — спершу як піонервожатий, а потім як вчитель літератури, історії, трудового виховання, то став поступово пізнавати буття вчителя. Ви можете здивуватися, але я ніколи не хотів стати вчителем. Мені елементарно не вистачало грошей для сім’ї. Але варто було зайнятись вчителюванням, як я за кілька місяців сказав собі: «Це те, чим хочу жити все життя». Відтоді школа для мене — найсвятіше місце, де живуть моє піклування, любов, мої горе та смуток.
Must-read від Майстра
Спершу я був авторитарним вчителем. Міг нагримати на дітей. Ба навіть карав, але по-доброму. Десь у 1958 році до мене прийшло розуміння: не можна так чинити далі. Мені не подобався власний підхід та підхід моїх колег до виховання дітей. Як це змінити, не знав. Багато читав і працював над собою — закінчив аспірантуру, захистив дисертацію. Але це погіршило ситуацію: я став рафінованим дипломованим авторитарним педагогом. Запитував себе: «Як від цього відійти?» Першою на поміч прийшла класична педагогіка. Тож і вам хочу її порадити, якщо хочете бути творчими людьми, оволодіти вищим пілотажем педагогіки. Зверніть увагу на ці імена і читайте їхні праці:
- чеський «вчитель народів» Ян Амос Коменський;
- швейцарський педагог-гуманіст Йоганн Генріх Песталоцці;
- російський основоположник наукової педагогіки Костянтин Ушинський;
- український засновник системи дитячо-підліткового виховання Антон Макаренко;
- український вчитель-гуманіст і добротворець Василь Сухомлинський.
До глибинного розуміння класиків педагогіки нам важко дорости. Тому порівнюю її з кавказькими горами, на які легко подивитися зі сторони, але піднятися на які дуже важко. Я, Амонашвілі, стою разом з вами зараз біля підніжжя цих гір, адже до рівня свідомості Сухомлинського нам треба ще тисячі життів прожити.
Саме так я можу пояснити брак шкіл, які працювали б за методами Макаренка чи Ушинського. Цінуйте себе в першу чергу, любі українці. Замість відкривати клони західних шкіл — створіть навчальний заклад, який базується на постулатах Сухомлинського.
Зауважте: класика педагогіки зародилася саме в Європі, а не в східному світі, багатому на філософські погляди. Ні в Японії, ні в Індії, ні в Китаї ви не знайдете жодного класика педагогіки. До речі, у Китаї визнаний класик педагогіки — саме Сухомлинський, йому там присвячують конференції, наукові читання. Мрію, щоб в Україні хоча б двічі на рік проводили читання по Сухомлинському.
На працях класиків та їхніх підтекстах християнської філософії я побудував власну базу для гуманної педагогіки.
Дуже хочеться, щоб ви поступово відмовилися від силового, авторитарного виховання дітей.
Чому на кожну дитину варто покладати найбільші надії
Дитина для батьків і вчителів — камінь спотикання для їхньої людяності, шлях для їхнього самовдосконалення, можливість стати кращими, викорінити в собі пороки.
Дитина приходить у цей світ не з порожніми руками. У кожній дитині закладена місія: у комусь — велика, у комусь — маленька. І саме діти стають головними вчителями для вчителів.
Видатний римський педагог Марк Фабій Квінтиліан закликав батьків: «Батьку, щойно народиться в тебе син, покладай на нього свої найбільші надії».
Чому найбільші? Тому що саме такі допоможуть нам шукати й знаходити «найбільшу педагогіку», а малі надії змусять обмежитися «малою педагогікою». А як ви гадаєте, в якій педагогіці дитина найповніше виявить себе? Звісно, у педагогіці найбільших надій.
Цінуйте зухвальців та бешкетників
Одна з якостей, без яких вчитель шкодитиме дітям — терпіння. Не йдіть до класу, якщо маєте в собі хоч крапельку нетерпимості. Такий вчитель скаже: «Мій учень гіперактивний, надто балакучий, зухвалий, хуліган, бешкетник». Але ви маєте радіти, зустрівши на своєму шляху таку дитину. Саме на ній ви мусите апробувати свою педагогіку, це ж інструмент для відточення вашої майстерності. Якби всі дітки були спокійними, заглядали вам в очі, завжди робили «домашки», місія вчителя зводилася б нанівець. З такими учнями ви автоматично перетворюєтеся з учителя на «викладача». Тільки спотикаючись, відчувши цей досвід, зможете згодом отримати горде звання Майстра.
Або можете стати вчителем-«трієчником», яких багато в сучасних школах. У них зараз у класах сидять майбутні Сковороди, Ушинські, президенти та міністри, а вони їх міряють одним мірилом: «Встигає чи не встигає?» Це принижує дитину.
Пустощі — прояв мудрості дитинства
Форму активності дитини, коли вона грається чи робить щось в умовах, не призначених для неї, дорослі називають пустощами. Адже це порушує спокій дорослих — вони бояться, що дитина зашкодить собі чи щось зіпсує. Одразу сиплються заборони: «Не зламай! Відійти! Не бери! Не лізь! Вгамуйся негайно!» Це називається «спонукальною педагогікою».
Але погляньмо на пустощі з погляду руху природних можливостей дитини до вдосконалення. Бешкетувати — вловлювати досконале, прагнути до досконалості. Пустощі прекрасні! В них багато творчості, адже пустун розвиває себе, облаштовуючи оточення, та змінює середовище.
Пустощі — прояв мудрості дитинства, а бешкетники — двигуни життя. Саме пустуни — творці життя в усіх майбутніх проявах: в науці, культурі, мистецтві. Вони оновлюють та перебудовують, це еволюційна сила планети. Тому, татусі та матусі, які радіють тому, що їхні діти спокійні, — припиніть і бийте на сполох! Пустуйте разом з дітьми, підбивайте їх бешкетувати. Є потяг, в якому є локомотив і вагони. Ви хочете, щоб ваша дитина стала локомотивом? Чи так і продовжуватимете радіти, що у вас росте «вагон»?
Складові гуманного процесу виховання
- Занурте дитину в створені вами образи доброти, любові, краси, щирості та відданості, справедливості, поваги, співчуття.
- Спрямуйте погляд дитини на свій внутрішній, духовний світ і допоможіть їй знайти та осягнути там свій шлях. Свою місію, покликання, багатство духу.
- Пробудіть у дитині почуття, завдяки яким проявляються та стверджуються шляхетні переживання і вчинки.
- Розвивайте добромислення та прекрасномислення, добромовність, відповідальність за свої думки та за своє слово.
- Навчіть дитину жити духовним життям у своєму внутрішньому світі: міркувати, бажати, уявляти себе героєм і здійснювати гідні вчинки, мріяти і творити.
- Розвивайте в дітей волю, сміливість, самостійність, бажання говорити правду, бути уважним до думок інших.
- Допоможіть дитині з’ясувати сенс поняття «совість» і жити за совістю.
