Фотограф: Максим Люков
Діти, старші 10 років, можуть стати волонтерами й проводити екскурсії для однолітків з інвалідністю під час «Книжкового Арсеналу». І перші, і другі отримують чимало позитиву від такого спілкування. Щороку сотні юних волонтерів проходять спеціальну підготовку та стають тимчасовими екскурсоводами.
«Як вони втомилися від дорослих!»
— Три роки тому я вирішила виправити несправедливість: найбільший в Україні книжковий ярмарок не зовсім доступний для дітей з інвалідністю, — розповідає ініціатор цього проекту письменниця Катерина Бабкіна. — Думала, обмежуся домовленостями про безкоштовний вхід для дітей та їхніх батьків, знайду спеціальний транспорт для тих, кому проблематично вийти з дому чи вибратися з району, і в зручний час групою їх зводять в «Арсенал». Потім стала шукати цих людей і зрозуміла, що однією групою обмежуватися не варто.
А потім подумала: як же втомилися ці діти з інвалідністю від дорослих, котрі постійно ними опікуються. Вони ж діти. Їм би провести час з ровесниками. Дорослий ніколи не покаже десятирічному хлопчику чи дівчинці такий «Книжковий Арсенал», який покаже інший десятирічний. Отак і виникла ідея знайти і підготувати волонтерів. Усе вдалося! Плануємо розширювати географію своїх подорожей.
Дехто зі школярів втретє стає гідом
Майже десята ранку. Біля воріт Мистецького Арсеналу поряд зі звичайною чергою величезна група дітей: жваво про щось перемовляються між собою і клеять один одному на спину сині наліпки з надписом «Дуже Особлива Подорож». Хтось із цих школярів проводитиме екскурсію вже втретє — проект діє з 2016 року.
— Протягом трьох днів до нас щодня приєднувалося 150-170 учасників — гостей та волонтерів, — розповідає координатор проекту Тетяна Коробка. — Ще у 2016-му я долучилась як координатор: працюю з батьками, школярами-волонтерами. Окрім запрошень, безкоштовного входу для супроводу і спеціального транспорту за потреби, діти з непростими діагнозами отримують хостів-ровесників. Ми не рекламуємо цей захід — школярі знаходять нас за методом «сарафанного радіо»: комусь про «Дуже Особливу Подорож» розповіли вчителі, хтось сам побачив оголошення про зустріч на нашій сторінці у Facebook та разом із друзями надіслав заявку на участь.
Про «Дуже Особливу Подорож» люди дізнаються завдяки спільноті у Facebook, особистому блогу Каті, оголошенням фонду «Бачити серцем». Діти заповнюють Google-форму й чекають погодження.
Поки ми ще не вирушили на екскурсію, старшокласниця Ганна Луценко розповідає:
— Я вже не раз допомагала проводити майстер-класи з малювання, адже сама захоплена творчістю. Помітила, що з такими дітьми більш активно спілкуються ті, у кого родичі або знайомі з інвалідністю. А чимало дорослих тримається осторонь, наче фізична інакшість, — привід відгородитися й не помічати.
Невимушене спілкування — це легко
Після короткої промови організатори вирушають у мандрівку. Діти підходять до стендів і разом роздивляються книжки, обговорюють малюнки на стінах, випробовують окуляри віртуальної реальності, граються в зонах відпочинку, разом роблять селфі. Якби не жовті наліпки на спинах дітей, щось «особливе» в тому, що відбувається, запідозрити було б вкрай важко.
Поки діти біля столика з казкою «Аліса в країні чудес» п’ють уявний чай з велетенських чашок, сидячи на височенних стільцях, до нашої команди долучилися ще п’ятеро волонтерів, що задіяні на різних етапах. Хтось спілкується в реабілітаційних центрах і прийшов ще й сюди. Частина з них навіть свідомо хоче розширити свободу пересування однолітків, допомогти їм з новим досвідом. Є діти, які рік тому потрапили на екскурсію, а нині прийшли за новими враженнями: «Пам’ятаю, як я була рада бачити усмішки на обличчях гостей — це примушувало усміхатись і мене!» Є школярі, які вважають участь у таких екскурсіях частиною саморозвитку: «Це можливість довести всім навколо, що в Україні діти — небайдужі. А ще — це нові знайомства та розвиток. Розумію, що зробив комусь приємне не за гроші, а просто так: людина усміхається, і тобі це приємно!»
Дефектолог і корекційний педагог Єлена Івануна слідкує за психологічним станом діток під час екскурсії і розповіла:
— Треба якомога частіше робити так, щоб діти з інвалідністю потрапляли у звичайні життєві ситуації. Спілкування з іншими школярами неабияк сприяє соціалізації — у буденному житті, на жаль, мало прикладів, коли такі різні діти просто так починають спілкуватися. Дехто з учнів побоюється, що діагнози заважають знайти спільну мову, розпочати невимушене спілкування, знайти спільні інтереси. Це не так, цього не варто боятися!
Толерантному ставленню до інших поки що заважає те, що до багатьох з нас інші люди не завжди були толерантними. Якщо дитину «затюкували», постійно вказували, що з нею «не так» у різних сенсах, вона виросте людиною, у якої буде мало терпимості до інших. Щоб розвинути в дітях толерантність, батьки мають давати їм право на помилку і не підкреслювати їхні особливості, як то «непосидючість», «повільність», «незграбність».
П’ять порад про те, як налагодити контакт:
1
Знайомлячись, поводьтеся природно.
2
Не запитуйте про діагноз, запитайте про потреби.
3
Не бійтеся образити, бо напруження привнесе фальш. Просто будьте щирими і доброзичливими.
4
Не налаштовуйтеся жертвувати (наприклад, вільним часом). Краще знайдіть щось спільне, що буде приємне вам обом.
5
У кожного є особливості. Варто їх поважати.
