Можливості 21 Серпня 2026

“Вільні люди завжди перемагають рабів”: Володимир Миколаєнко про уроки свободи до Дня незалежності

# 35 незалежність річниця # володимир миколаєнко

Напередодні Дня незалежності ми традиційно рефлексуємо про наш шлях боротьби за свободу та суверенність. Тож сьогодні публікуємо світоглядні й глибокі, а часом шокуюче-витверезні тези колишнього мера Херсона Володимира Миколаєнка, який провів у російському полоні 3 роки. Він як ніхто інший знає ціну свободи. Виявляється, найбільше у полоні пан Володимир думав про онуків, спільний час із якими часто відкладав «на вихідні», бо робота здавалася важливішою. Думав про хлопця-сироту, якого росіяни намагалися переконати, що його не обміняють, бо в Україні він «нікому не потрібен». Про людей, які ділилися останнім шматком їжі. Про те, що наша внутрішня свобода не зупинить побиття і не розірве ґрати. І якщо у тебе забирають свободу, зрештою заберуть і хліб, і освіту, і право вирішувати, ким бути. Ці непрості думки про свободу і внутрішній вибір залишатись людиною в нелюдських умовах напрочуд актуальні напередодні 35-ї річниці незалежності України. Далі читайте пряму мову Володимира Миколаєнка з його виступу на освітньому фестивалі «Вчителі майбутнього 2026» у Львові.

Внутрішня свобода важлива,
але вона не зупинить побиття і голод

Полон дав мені ясне і чітке переконання: справжнє зло існує. І його можна зупинити тільки силою. Так стало, що ще зовсім нещодавно у мене було багато часу, щоб думати про свободу. Не те, щоб я не думав про це до полону. Але там, самі розумієте, про такі речі думаєш значно більше, ніж коли ти вільний. Наприклад, як думаєш про повітря саме тоді, коли тобі його не вистачає. Якщо вам казатимуть, що свобода це внутрішній стан, і головне мати внутрішнє відчуття свободи, міцну життєву позицію — це не зовсім правда. Внутрішня свобода це дуже важлива річ, але вона не розірве ґрати, не зупинить побиття, знущання, не припинить голод. Ви (вчителі, – авт.) працюєте з колективом маленьких людей, чия психіка і уявлення про світ тільки формуються. І ви бачите, як сильно впливаєте на нашу малечу. Ви бачите, як сильно вони впливають один на одного. Ви бачите, як легко фігура, яка представляє владу, може змінювати погляди інших, впливати на думки інших, змушувати до дій. Ваша влада, — влада вчителів — дуже потужна. Та лише уявіть, наскільки сильнішою була би ваша влада, якби діти цілком і повністю належали вам. Якби не було ніяких обмежень. На жаль, у сучасному світі одні люди визначають об’єм свободи для інших. І це стосується не тільки нашої ситуації, де є війна, полонені, мобілізації. А є й інші, цілком успішні мирні країни, в яких теж виникають обмеження і абсолютна несвобода на тлі ідеологічної картини.

Приймати неволю і розуміти її важливо,
якщо хочеш знайти вихід

Зовнішні обмеження дуже впливають на внутрішній стан. Є умови, в яких неможливо бути вільним, якщо тобі стискають горло. Повітря або є або немає, ви не зможете виробляти повітря всередині себе. Так, спробувати можна, але триватиме це недовго — 10, 20 секунд. Так і зі свободою! Коли ти роками вічно голодний і побитий, замкнений у кам’яному мішку, а на вухо тобі горланять гімн русні — дуже важко переконати себе, що «всередині ти вільний». Це не означає, що ти зламаний, що ти поганий, або що ти здався чи капітулював. Але ти НЕ вільний. І приймати цю неволю, розуміти її — теж важливо. Принципово важливо — якщо ти хочеш знайти з неї вихід. Я завжди був чутливим до свободи. Певно, через це моя політична кар’єра так і не вийшла за регіональні кордони. Коли я відчував себе невільником якоїсь структури, партії чи установи — просто йшов звідтіля, навіть з особистими втратами. Частіше навіть не через те, що не хотів робити щось конкретне, до чого мене змушували керівництво чи ситуація, а просто відчував цей тиск: тиск несвободи, примусу, обмеження. Я і досі вважаю, що це моя сильна сторона. Це не дозволило мені стати політиком загальнодержавного рівня, але врятувало мене від ризику стати пристосуванцем, чого я ніколи не хотів. Проте коли я опинився у ситуації радикальної і очевидної несвободи, я не зміг піти. І ми всі зараз живемо у такій ситуації, що це може статися з будь-ким. Ви просто не зможете піти. І це не буде вашою провиною! Ви маєте розуміти, що якщо в такій ситуації ви не зможете віднайти внутрішньої свободи — це не тому, що ви недостатньо розвинена особистість, не тому, що у вас недостатньо фантазії і не тому, що ваші моральні принципи недостатньо міцні. Просто є об’єктивна реальність. І іноді так стається, що в ній немає свободи. Це жахливе усвідомлення, і воно ледь не зламало мене, коли я зрозумів, що я у таборі дуже надовго — можливо, навіть, назавжди.

росіяни люто ненавидять один одного — може, більше, іж нас із вами

Свобода це специфічний простір. Ми можемо рухати його, робити меншим чи більшим. Ми можемо боротися за свободу, приносити багато чого в жертву свободі. Але ми не можемо ігнорувати її відсутність і робити вигляд, що несвобода це щось інше, — а саме цим зараз зайняті росіяни. Вони усі живуть в умовах тотальної несвободи, і просто називають це іншими словами: «традиційна держава», «консервативний уклад», «православна община», ще якось. Але насправді всі вони живуть у величезному таборі, і люто ненавидять одне одного. Може, навіть, більше, ніж нас із вами.

У полоні мене рятували маленькі, не перший погляд речі: турбота про інших, доброта інших в’язнів до мене, спроби хоч якось покращити наші побутові умови. Думки і спогади про людей, яких я люблю. Саме з цього складалась моя тодішня маленька свобода. Просто лишатися людиною, думати не тільки про себе. Я хотів би, щоби наші вчителі вчили дітей насамперед цього. Вчили, що ми, люди, такі істоти, які виживають у взаємодії. Ти ніколи не впораєшся сам, якої б високої думки не був про себе. Тобі завжди потрібен хтось інший.

Якщо ти втратиш свободу — у тебе заберуть все:
і хліб, і освіту

Потвори мстяться нам щодня за те, що ми не захотіли стати такими, як вони. Не захотіли бути росіянами. І саме за це відбувається зараз найбільш запекла і відчайдушна боротьба. Боротьба, в якій ми обов’язково переможемо. Тому що вільні люди завжди перемагають рабів. Я бажаю вам ніколи не втрачати свободу. Згадую своє дитинство, свого батька. Мій тато розповідав, що на все село у них була одна вчителька, яка викладала у всіх класах. І ось під час голодних років вона повела своїх учнів в поле збирати колоски, які там залишились. Вчительку ув’язнили. У школі вже нікому було викладати. Знаєте, наше радянське минуле мало чим відрізняється від сьогодення в сучасній росії. Тож… Якщо ти втратиш свободу — в тебе заберуть все: і хліб, і освіту.

Я раніше думав, що ті люди, які підтримують катування й ґвалтування — були кимось ображені у дитинстві, що над нами знущались, що вони жертви булінгу. НІ! Це зовсім не так. Вони за гроші роблять те, що їм подобається — гвалтують, катують і вбивають. Тому ми щодня дякуємо нашим хлопцям і дівчатам, збройним силам України, які продовжують виборювати нашу з вами свободу. Будьте вільними завжди!

Я хочу пробачити тих, хто з нас там знущався

Я людина віруюча, і дію за принципом «Не засуджуй і не будеш засуджений». Я хочу пробачити тих, хто з нас там знущався, хто нас принижував. Але… Чи треба?

А ось кому я ніколи не пробачу — тому спритному журналюзі Ванєчкє, який постійно брав у мене інтерв’ю. Хто це такий? Один із тих страшних людей, які мають зброю в руках і готові вбивати. Коли я був у Херсоні, його спеціально привезли саме з метою випитування різних речей: куди ми рухались і що робили з 2014 року, про Майдан, про АТО. Вони хотіли від публічних людей почути, що все це неправильно, що все це була помилка для нас. І що, мовляв, ось зараз прийшли вони — БРАТИ. І розкажуть, що нам робити.

Коли ми спілкувались з Ванєчкою — за спиною в нього стояла людина з гумовим кийком у руці. Тебе «обробляють» перед розмовою, а потім ще й після розмови, якщо ти там щось не те кажеш. А ти не можеш казати «не те», просто щоб «їм сподобатись». Бо як «своїм» людям в очі потім дивитись? Переступити через себе? Ще раз поб’ють, а це дуже боляче, до речі, коли зверху уже б’ють по побитому. Саме тому ось цьому Ванєчкі ніколи я не пробачу. Такі, як він, прекрасно усвідомлювали, що роблять.

Вибивали покази. Запитували, чий Крим. Зрозуміло, що український! Я навчався у Севастополі і бачив настрої місцевих людей. Так, туди з’їжджались військові моряки, які приїздили в Крим на службу, і там же потім залишались на пенсії. Від них ішли проросійські настрої. Але, в будь-якому випадку, Севастополь це не весь Крим. Та й місцеві жителі міста вважали себе УКРАЇНЦЯМИ. Ось у мене мати етнічна росіянка, теща росіянка, дружина росіянка, але вони всі — українки.

Найбільше шкодував у полоні, що не так багато часу проводив із онуками

Люди мого покоління часто перекладали відповідальність за виховання дітей на вчителів — особливо ті батьки, які в 90-х намагались забезпечити й прогодувати родину в умовах дефіциту. Тож дякую вам, вчителі. Що опікуєтесь, відкриваєте таланти наших дітей. Мені, до речі, пощастило в житті зі вчителями! Досі пам’ятаю і люблю першу вчительку Єлизавету Леонтіївну — заслужену вчительку України. Ще досі пам’ятаю, як багато десятиліть тому я сиджу в дворі напередодні нового навчального року разом з друзями. Заходить жінка у супроводі дітей і каже: «А де Вова Миколаєнко? Я твоя вчителька. Вова, що ти вмієш?» Я не без гордості розповів, що і читати, й писати, й рахувати вмію.

Нічого дорожчого за дітей і онуків у цьому світі немає. І якщо замислитись, як мало ми їм приділяємо часу через свою роботу й зайнятість… Я сильно про це шкодую. Коли потрапив у полон — старшому онуку виповнилось 10 років, молодшому — 8. Коли я повертався з роботи, вони підбігали й казали: « Ми так скучили за тобою! Давай подивимось мультики разом!» А я казав: «Ой, нема часу. У мене так багато роботи, я так втомився, хлопці! Давайте перенесемо на вихідні/на відпустку». Як же я шкодував про це в полоні!.. Мені здавалось — я б їх отак обійняв і вже б ніколи не відпускав. А коли я захворів і був у лікарні, зміг подзвонити додому. Слухавку піднімає якийсь чолов’яга. «Привіт! А хто це?» — запитую. А це мій онук. І ростом він уже з мене — не впізнаю…