Коли українці говорять про «освіту світового рівня», серед перших асоціацій зазвичай виникають британські університети. Оксфорд і Кембридж десятиліттями очолюють міжнародні рейтинги, британські дипломи залишаються одними з найпрестижніших у світі, а сама система вищої освіти вважається взірцем для багатьох країн.
Тому особливо несподівано звучить критика, яка дедалі голосніше лунає всередині самої Великої Британії.
Одним із найрезонансніших текстів останніх місяців стала стаття британського дослідника та освітнього коментатора Ієна Менсфілда «The painful truth about Britain’s world-class universities» («Болісна правда про британські «університети світового рівня»). У ній автор фактично ставить під сумнів один із головних освітніх міфів сучасності: що розширення доступу до вищої освіти автоматично робить суспільство успішнішим і багатшим.
Стаття спирається на висновки звіту Tarnished Towers, який викликав жваву дискусію серед політиків, освітян і роботодавців. Її головна теза звучить провокативно: Велика Британія не має університетської системи світового рівня. Натомість, стверджує Менсфілд, країна має кілька справді видатних університетів, окремі сильні програми в різних закладах і велику кількість курсів, користь яких для студентів та економіки є вкрай сумнівною.
Хто такий Ієн Менсфілд
Менсфілд не є ректором чи представником університетського істеблішменту. Він належить до консервативного аналітичного середовища, яке вже багато років критикує політику масового розширення вищої освіти. На його думку, уряди різних політичних кольорів десятиліттями підтримували ідею, що університет повинен стати основним маршрутом для більшості молодих людей. У результаті, вважає він, система почала працювати насамперед на збільшення кількості студентів, а не на якість освіти чи реальні потреби економіки.
Тому його текст варто читати не лише як аналіз, а й як маніфест певного бачення майбутнього освіти.
Що пропонує Менсфілд: коротко про план, який сколихнув британську освіту
Стаття Менсфілда спирається на висновки звіту Tarnished Towers, автори якого пропонують близько 40 реформ вищої освіти. Якщо узагальнити, їх можна звести до кількох ключових ідей:
- Скоротити кількість студентських місць приблизно на третину, закривши програми з низькими показниками працевлаштування та економічної віддачі.
- Запровадити жорсткіші вимоги до вступу, щоб університет не став автоматичним продовженням школи для всіх охочих.
- Посилити контроль якості навчання та оцінювання, зокрема боротися з інфляцією оцінок.
- Переорієнтувати державну підтримку на медицину, інженерію, природничі науки та технічні спеціальності, які мають безпосередній попит на ринку праці.
- Розвивати альтернативні освітні маршрути — професійну та дуальну освіту, де навчання поєднується з реальною роботою.
- Зменшити фінансовий тиск на студентів, переглянувши окремі механізми студентського кредитування.
Прихильники реформи називають її спробою повернути університетам академічну якість і суспільну цінність. Критики ж бачать у ній загрозу соціальній мобільності та повернення до більш елітарної моделі освіти.
Чому британці раптом засумнівалися у власній системі
Для багатьох українців може здатися дивним саме існування такої дискусії. Адже британські університети стабільно посідають високі місця у світових рейтингах.
Менсфілд не заперечує цього факту. Навпаки, він визнає, що Велика Британія має університети світового класу. Але, на його думку, проблема полягає в тому, що успіх кількох елітних закладів автоматично приписують усій системі.
Автор пропонує подивитися не лише на наукові досягнення чи міжнародні рейтинги, а й на те, що відбувається з випускниками після отримання диплома. Саме тут, на його думку, з’являються тривожні сигнали: частина випускників працює на посадах, які не потребують університетської освіти, деякі освітні програми не забезпечують помітного економічного ефекту для студентів, а роботодавці дедалі частіше скаржаться на нестачу технічних спеціалістів.
Девальвація диплома: проблема не лише британська
Один із головних аргументів автора стосується так званої девальвації диплома.
Протягом другої половини 20-го століття вища освіта стала значно доступнішою. Це мало очевидні переваги: більше людей отримали шанс на професійне зростання, а університети перестали бути привілеєм еліти.
Однак у 21-му столітті дедалі частіше лунає інше питання: що відбувається, коли диплом отримує більшість?
Менсфілд вважає, що тоді він перестає бути переконливим сигналом про високий рівень підготовки. Роботодавці починають вимагати диплом навіть для роботи, де він не є необхідним, а молоді люди витрачають роки на здобуття кваліфікацій, які не гарантують кращих кар’єрних перспектив.
Саме ця думка стала одним із найсуперечливіших моментів дискусії. Адже фактично йдеться про перегляд ідеї «університет для кожного», яка багато десятиліть вважалася безумовним суспільним благом.
Інфляція оцінок і боротьба за студентів
Ще одна проблема, на якій наголошує автор, — інфляція оцінок.
За його спостереженнями, британські університети дедалі частіше присуджують випускникам найвищі академічні відзнаки. Критики системи вважають, що це може бути наслідком конкуренції за абітурієнтів: заклади зацікавлені демонструвати успішність своїх студентів і поступово пом’якшують стандарти оцінювання.
Якщо ця тенденція справді існує, то виникає парадоксальна ситуація: дипломів із відзнакою стає більше, але їхня цінність для роботодавців може зменшуватися.
Чому під удар потрапили гуманітарні спеціальності
Найгострішу полеміку викликала критика окремих освітніх програм.
Менсфілд стверджує, що система фінансування створює для університетів спотворені стимули. Гуманітарні та соціальні спеціальності часто дешевші в організації, ніж медицина, інженерія чи природничі науки. Для них не потрібні дорогі лабораторії, складне обладнання або клінічна практика.
У результаті заклади зацікавлені розширювати саме ті програми, які легше й дешевше масштабувати.
Критики цієї позиції нагадують, що суспільство потребує не лише інженерів, а й журналістів, соціологів, істориків, культурологів та фахівців креативних індустрій. Тому суперечка фактично стосується не лише економіки, а й того, яку роль університет має відігравати в сучасному суспільстві.
Як реагують у Британії
Дискусія вийшла далеко за межі академічного середовища.
Консервативні політики та частина правих коментаторів підтримали заклик до скорочення неефективних програм і посилення вимог до університетів. На їхню думку, система занадто довго маскувала проблеми красивими рейтингами та зростанням кількості студентів.
Натомість представники університетського сектору застерігають, що надто жорсткі обмеження можуть насамперед вдарити по молоді з менш забезпечених родин. На їхню думку, проблема полягає не в надмірному доступі до освіти, а в недостатніх інвестиціях у її якість.
Цікаво, що навіть серед захисників університетської системи мало хто заперечує сам факт існування проблем. Суперечка точиться радше навколо того, наскільки радикальними мають бути зміни.
Від університету до професії: німецький аргумент
Особливе місце в дискусії займає питання професійної освіти.
Менсфілд переконаний, що культ університетського диплома завдав шкоди технічним професіям. Коли суспільство десятиліттями повторює, що успішна людина обов’язково повинна вступити до університету, професійна освіта автоматично починає сприйматися як менш престижний вибір.
Саме тому багато експертів звертають увагу на досвід Німеччини. Там дуальна система освіти дозволяє молодим людям одночасно навчатися і працювати, а кваліфікований технік, електрик чи механік нерідко має не менший суспільний статус, ніж випускник університету.
Фактично британська дискусія знову поставила старе запитання: чи повинен університет бути головним освітнім маршрутом для більшості молоді?
Чому ця суперечка важлива для України
На перший погляд, проблеми британської вищої освіти можуть здаватися далекими від українських реалій. Але насправді вони напрочуд перегукуються з нашими власними викликами.
Україна також має дуже високий рівень охоплення вищою освітою. Водночас роботодавці роками говорять про нестачу інженерів, технологів, будівельників, енергетиків та інших технічних спеціалістів.
Під час повоєнної відбудови ця проблема може стати ще гострішою.
Втім, британський рецепт навряд чи можна механічно перенести на український ґрунт. Радикальне скорочення студентських місць або закриття великої кількості програм навряд чи знайде суспільну підтримку.
Натомість Україна вже рухається шляхом поступових змін:
- укрупнення університетів,
- перегляду мережі закладів,
- підтримки STEM-напрямів та
- спроб модернізувати професійну освіту.
Не про Британію, а про майбутнє освіти
Можливо, найцінніше в статті Менсфілда навіть не запропоновані ним рішення.
Її головна цінність — у готовності поставити незручне запитання. Чи справді успіх освітньої системи вимірюється кількістю студентів? Чи може диплом залишатися універсальним символом професійної підготовки в економіці, яка змінюється швидше, ніж університетські програми? І чи не настав час переглянути уявлення про те, що єдина дорога до успіху обов’язково проходить через університетську аудиторію?
Суперечка, що розгорнулася у Великій Британії, навряд чи завершиться найближчим часом. Але вона вже показала важливу річ: навіть країни, які весь світ звик вважати освітнім еталоном, сьогодні переглядають власні моделі.
І, можливо, саме це є найцікавішим уроком для України.
