Що таке дім? Фізичні стіни і дах чи вся наша Батьківщина? А якщо дім довелося покинути назавжди? Чи може дім вміститись у валізу? Усі ці питання ми, українці, ставимо собі протягом чотирьох років війни. І це те, про що точно варто говорити з дітьми. Нова книга Світлани Ройз «Дім всередині» запрошує дітей і дорослих досліджувати наші «внутрішні» домівки, які дають нам сили. У домі всередині є різні кімнати: головна героїня Кіра по черзі заходить до них, щоб пізнати себе, свою радість, сум, свої опори. В ексклюзивному інтерв’ю зі Світланою Ройз говоримо про не лише про книжку, а й про страхи дітей, заземлюючі об’єкти та практики саморегуляції.
Катерина Кисельова: Пані Світлано, ваша книжка «Дім всередині» виходить щойно по четвертій річниці великої війни. Усі ці роки мільйони українців переосмислюють, що таке дім, де він, яким може бути. Як змінювалося ваше розуміння поняття дому протягом війни? Що дало вам внутрішній поштовх написати про дім всередині для дітей і дорослих?
Світлана Ройз: Мені самій цікаво і важливо спостерігати, як розкривалась ідея створення цієї книги. І символічно те, що відбувалося саме в час творення — вже народження книги.
На самому початку великої війни з’явилося «креслення будинку» — фундамент книги. Я пропонувала видавництву зробити книжку-картинку. Але створилась, пробудувалась книжка в тому форматі, в якому вона вийде саме зараз. Поступово від картинок ми переходили до текстів, історій дослідження «внутрішнього дому».
Усі мої книги пишуться за реальними запитами дорослих чи дітей. «Дім всередині» я почала писати для конкретної дівчинки, яка на початку війни поїхала з мамою за кордон і дуже складно адаптувалась. Вона сильно сумувала за домом. А ми якраз у цей момент повернулися з дітьми з Франківська.
У березні 2022 року, коли в нашому передмісті Києва було дуже небезпечно, ми поїхали, як і багато родин, на Захід України. Я була впевнена, що на кілька тижнів. Але ми повернулися додому лише через п’ять місяців. І ці п’ять місяців ми провели в чудових умовах, але життя «у валізці», звісно, змінило моє відчуття цінності дому.
Хоча тема дому в моїй практиці завжди звучала. З дорослими клієнтами ми міркували про те, що перший наш дім — утроба матері, потім — наше тіло. Далі це відчуття розширюється на простір квартири чи будинку, а далі — сам світ стає домом. В ідеальних умовах кожен цей простір може і має бути безпечним. Тоді ми почуватимемося «у своїй тарілці», у такому дитячому «цвіньк-цвіріньк, я в хатиночці», де б ми не були.
В одній із практик я і зараз пропоную сказати і відчути всередині себе своє місце в тілі: розміститись у тілі так, щоб відчувати його і самих себе. Із процесу втілеснення починається наш процес повернення «додому» — наше відновлення. Травматичний досвід впливає на наше відчуття тіла, його кордонів, його цілісності. Тому починаємо ми саме із цього.
У якийсь момент уже воєнного часу я відчула, коли дивилася на карту повітряних тривог, що вся ця червона мапа, усі області й містечка відчуваються як Дім. І коли ми один раз за цей час із донькою поїхали на кілька тижнів за кордон у Болгарію, у момент, коли повертались і перетнули кордон, я видихнула: «Ми вдома». Дім — там, де твої, те, що ти готовий захищати, і ті, хто допоможе і готовий захищати тебе, те, за що і за кого ти відповідаєш, те, що в твоїх думках і твоїх відчуттях.
Поки я писала книгу, я багато разів запитувала сама себе: що для мене Дім? Дім — простір, де відчуваєш себе собою. Це одночасно те, що має і стіни, і стосунки, і спогади.
КК: У героїні книжки Кіри є маленька керамічна підвіска у формі будиночка. Яке значення мають такі предмети-обереги для підтримки зв’язку з рідними, які зараз далеко? Чому такі обереги однаково важливі і для дітей, і для дорослих?
СР: Справді, у Кіри, яка втратила свій дім, яка сумує за відчуттям близькості з татом і мамою і яка лише пробудовує новий фундамент стосунків зі своїми однокласниками, є такий артефакт — маленька керамічна підвіска-будиночок. Для неї це водночас і заземлюючий об’єкт, і перехідний об’єкт у зв’язку з татом, бо в тата, який зараз у війську, є такий самий.
Я теж маю такий артефакт: у всі відрядження вожу із собою свою бамбукову флейту — це єдина річ, за якою я сумувала, поки ми були у Франківську (вона не влізла тоді у валізку). Коли зараз ми переходимо в наше умовно безпечне місце під час тривог, я беру із собою комп’ютер і флейту. Те, що важливо для роботи, те, що дає мені звучати у зовнішньому просторі. І те, що повертає до мого внутрішнього голосу. Коли я граю на флейті, де б я не була, я повертаюся до себе, у свій внутрішній дім. У кожного з нас є такий «артефакт», який переміщує нас у простір «дому всередині». У когось це аромат, фото, спогад, смак.
Знаєте, що ще символічно? Книга затрималась у друці. Через проблеми з електроенергією друкарня тимчасово мала зупинити виробництво. І в цей час квартиру моїх батьків, квартиру мого дитинства залило водою. У сусідів і в батьків лопнули батареї. І вода залила все. Зараз ми всією родиною збираємось у квартирі батьків, щоб рятувати те, що можна врятувати. Батьки — покоління тих, хто прив’язаний до речей. Що менше в людей можливості щось мати в матеріальному світі, сказати про щось «моє», то більше може бути схильність накопичувати і триматися за речі. Моє покоління і покоління дітей, які мали змогу з більшою легкістю замінювати речі, викидати, купувати нове — ми вже не так за них тримаємося. Коли зараз ми маємо викидати знищене водою, я часто кажу мамі: «Давай збережемо це всередині».
Те, що зберігається всередині, точно назавжди належить нам. Але і цей простір важливо досліджувати.
КК: Проте історія про будиночок-підвіску дуже особиста для вас, чи не так? Ви згадували в дописах, що ви і ваш чоловік, коли був у війську, мав таку саму фігурку дому.
СР: Керамічний будиночок, який носить як підвіску головна героїня Кіра та її батько, став окремим героєм книги. І в нього є своя важлива і глибока історія. У нього є прототип — реальний справжній керамічний будиночок, точніше, будиночки. Я їх замовляла в майстерні друзів-керамістів «Вусатий Янгол» для моїх студентів, дарувала їм після завершення курсу. Ці будиночки вигадав Данило Денисевич — син засновників майстерні. Вигадав колись, ще хлопцем, бо хотів зібрати гроші собі на програвач і почав ліпити та розмальовувати такі будиночки. Вони дійсно були дуже милі: усі різні і якісь живі та теплі. Данило з батьком у перші дні війни пішли добровольцями у військо. Динило загинув. І ці будиночки, і сам цей образ будиночка в книзі — це ще й можливість зробити уклін у пам’ять Данила.
Коли чоловік ішов у військо, я дала йому із собою одну з фігурок-будиночків зі словами: «Щоб ти відчував, що дім на тебе чекає. Дім і ми — з тобою». Толя беріг його і привіз назад, коли вже демобілізувався. А в мене на столі, за яким я працюю, стоїть інший будиночок. Я його торкалася, коли думала про чоловіка, коли хотіла заспокоїтись. Ілюстраторка намалювала саме його.
У багатьох із нас є такі «заземлюючі об’єкти» — речі з різними поверхнями для того, щоб знімати напругу, залучати сенсорні відчуття, повертатися до відчуття поточного моменту.
А ще вони можуть ставати провідниками-посередниками. Наче саме через них ми тримаємо зв’язок із тими, хто нам дорогий. Я вірю, що можна тримати такий зв’язок і без матеріальних об’єктів. Але вони дійсно можуть допомагати. Тілесний досвід може давати більше відчуття цього контакту. Бо він сам по собі наче дотик. Особливо в моменти, коли нам так бракує саме дотиків одне до одного.
Але ми маємо бути уважними, щоб не зробити з предмета «магічний об’єкт». Дітей я завжди попереджаю: це просто річ, яка може загубитися чи зламатися. Річ існує зовні, зв’язок — усередині. Нитка зовні може перерватися, наша нитка стосунків і любові може бути невидима, але дуже міцна і не має виміру часу та простору. Ось так цей керамічний будиночок став одночасно символом пам’яті, зв’язку, повернення до себе і ключем до внутрішнього виміру головної героїні книжки.
КК: У вашій книжці Кіра по черзі відчиняє двері в різні кімнати свого дому всередині. Зовсім не випадково першими кімнатами в Домі є кімната радості й кімната любові. Отже, наші внутрішні опори починаються з усвідомлення того, хто і що приносить нам радість, кого і що ми любимо. Проте нині, коли діти часто занурюються у смартфони і створюють собі ілюзію, що радість приносить лише якась онлайн-гра, їм складно рефлексувати про інші моменти радості. Як ми, дорослі, можемо допомогти дітям помічати ці живі моменти радості? Які практики чи рутини в родині або в школі допоможуть дітям наповнювати свою кімнату радості?
СР: Я так вам вдячна за це запитання! Насправді ця книжка — це запрошення до простору рефлексії в дітей і дорослих. Мовою нейробіології: ми активуємо мережу пасивної роботи мозку, яка пов’язана з нашим рефлексивним мисленням, самоусвідомленістю, навіть із самооцінкою. Вона відповідає метафоричною мовою за те, чи є в нас усередині простір, куди ми можемо прийти, коли нам сумно, коли ми у вимушеному усамітненні (як на карантині чи під час навчання онлайн), коли ми переживаємо випробування невизначеністю. Це найголовніша робота книжки. Ми досліджуємо внутрішній простір, його «кімнати», яких значно більше, ніж описано в книзі, щоб нам усередині себе було більш зрозуміло, безпечно й затишно. Ми досліджуємо себе, свої потреби, страхи і свої реакції, щоб після цього дослідження, як і героїня книжки, вийти у зовнішній простір з більшою силою, усвідомленням та натхненням.
І ми вчимося разом з героїнею витримувати напруження нудьгою. Тільки той, хто навчився нудьгувати, по-справжньому вміє насолоджуватися. Можливо, ви помітили, що тато Кіри в якийсь момент перестав їй надсилати голосові повідомлення, а пропонував текстові й залучав уяву доньки? Саме тому, що Кіра не любить читати (а читання — це робота з уявою) ці повідомлення теж активують мережі пасивної роботи мозку.
Тато Кіри запросив її спочатку уявити, як може виглядати її Дім всередині — він не дав їй готовий простір, а запропонував дівчинці створити свій. Навіть коли в уявному світі з’являється хоч один безпечний простір — нам, дітям і дорослим, стає затишніше. Ми починаємо відчувати більше захищеності. І це вже непомітно вмонтована в книгу практика для дітей і дорослих.
У Домі всередині багато кімнат, пов’язаних з емоціями. Ми починаємо подорож з радості дійсно невипадково. Бо в радості є ресурс та енергія взагалі на дослідження. Там є дофамін, який підживить нашу концентрацію уваги і дасть сили витримати інші, складніші емоції.
У радості є сила — паливо. Те, що пов’язує нас із життєвістю.
За результатами досліджень саме радість — емоція, на яку є заборона в дітей і дорослих. Ми зараз живемо між полярностями горя і втрат і того, що пов’язує із життям — радості, турботи про себе, надії. Ми ходимо між цими полярностями постійно. Проблема виникає, коли ми перебуваємо лише в одній. Коли перестаємо бачити складне чи коли повністю уникаємо того, що нагадує про життя.
Перша кімната в Домі всередині має показати: саме радість дає нам сили досліджувати себе, йти глибше і бути із собою та іншими.
У мене є постійна практика для себе і тих, хто поруч зі мною: фіксувати будь-які малесенькі моменти — події, якусь красу на вулиці, сонячне проміння, листочки, котиків — щось, що зворушує і викликає усмішку. Іноді я навіть давала домашнє завдання: надсилати мені кожного дня фото чи маленькі рефлексії. Для нашої нервової системи це моменти регуляції. Якщо це зробити своєю практикою, ми налаштовуємо свій мозок шукати те, що пов’язано з безпекою та красою. Це можливо, лише коли активована наша парасимпатична нервова система. У симпатичному збудженні ми цього просто не помітимо. Це одночасно моменти регуляції і можливість перемкнутися на те, що зростає в нас усередині, а не підживлюється «швидким дофаміном».
А батьків і вчителів я дуже прошу переставати бути для дітей аніматорами. І не давати дитині телефон, коли вона просто нудьгує чи навіть тривожиться. Якщо тільки в нас є сили — давати наш контакт, близькість замість гаджету.
КК: Зізнаюся, мене вразила кімната суму: у вашій книжці вона пудрово-рожева, м’яка і ласкава. Чому ви змальовуєте сум саме в таких кольорах? Чому він потрібен нам так само, як і радість?
СР: А ви помітили, що в цій кімнаті ми гостюємо одразу після кімнати любові? Сум виникає там, де є любов. Де є те, що для нас дуже-дуже важливо.
У цій кімнаті ми дивимося на сум зокрема як на продовження нашого зв’язку з дорогим та дорогими. І одночасно в цій же кімнаті діти й дорослі отримують дозвіл на те, щоб паралельно із сумом зростала і нова радість, новий досвід.
Усі ілюстрації і всі кімнати в книжці дуже сенсорні. Ілюстраторка Марія Рудик своїм талантом зробила їх навіть відчутними на дотик. Зазвичай ми уявляємо і відчуваємо сум темним і навіть липким. Ми намагаємось уникати його. А в цій кімнаті кожним її штрихом ми запрошуємо в простір, де його буде легше дослідити і витримати. Побачити, що за сумом ховається наша любов, прихильність. Сум робить нас більш вдячними, мудрими і глибокими.
«Ми завжди сумуємо, коли втрачаємо тих чи те, що нам дороге. Сумуємо, коли чогось чи когось важливого немає поруч. І це може відчуватись як порожнеча чи навіть як фізичний біль. А потім поступово ця порожнеча заповнюється новим. Дуже важливо дати цьому новому місце в собі! Сум не має займати все твоє життя. Мене дуже тішить, що в тебе є багато радості в житті. Я знаю, що ти від цього не перестанеш любити нас із Ді.
Потім заговорив дідусь — і Кіра згадала, який у нього сильний і глибокий голос.
— Смуток вчить нас цінувати те, що маємо. І бути вдячними тому, що мали. Мені іноді здається: саме смуток робить нас філософами. Бо коли нам весь час радісно, ми можемо не заглиблюватися в те, що відбувається. І сприймати все, що в нас є, як належне, а не як дар.
Ти наш Дар. І ми завжди є в тебе», — слова героїв у цій главі.
«Я сумую за тобою, тому й злюся», — звучить також у цій кімнаті.
Наша нервова система так влаштована, що ми не можемо відключити якусь одну емоцію чи стан. Якщо ми намагаємось уникати чогось одного, ми водночас втрачаємо доступ до всіх емоцій. Зазвичай коли дитина втрачає щось для неї важливе — іграшку, повітряну кульку, я помічала, що в батьків є кілька стратегій: знецінити те, що вона втратила, чи одразу замінити. Для маленької дитини втрата того, що їй належить, — це її перший досвід втрати. І нам самим може бути важко витримати сльози та розпач дитини, саме тому ми можемо хотіти «пришвидшити» процес її суму.
Наші слова: «Нічого страшного, у тебе ще буде так багато цього, це така дрібнота» можуть вчити дитину того, що її почуття не цінні й, можливо, не варто прив’язуватися до когось або чогось. Дитина в кожному досвіді поруч з нами вчиться.
Натомість ми можемо сказати: «Це так сумно — втрачати те, що тобі подобається, те, що важливо. Ти плачеш, бо так любиш цю іграшку (або так подобалась кулька і ти не встигла награтися). Я б теж плакала і плачу, коли щось втрачаю. Можна тебе обійняти?» Так ми даємо дитині можливість спертися на нас, щоб мати можливість усвідомити і витримати свої емоції. Так у неї поступово формуються «стіни її будинку, що всередині», які можуть вмістити досвід її переживань. І спочатку ми стаємо такими стінами.
У кімнаті суму Кіра усвідомлює, що творчість може народжуватися з радості і з глибину суму. Саме тому я намагалася зробити цю кімнату якомога світлішою, м’якою, щоб перебування в ній було для всіх легшим.
КК: Здатність до творчості, до малювання постає у вашій книзі, та й часто у ваших дописах, як справжня суперсила людини. Як малювання допомагає вам? Чи можете порадити щоденний ритуал, щоб відкрити для себе малювання як джерело сили і внутрішньої опори?
СР: Героїня книги Кіра любить малювати. Тато про це знає, саме тому пропонує їй фіксувати свій досвід в будинку саме малюнками. Але в книзі ми пропонуємо не тільки малювати, а й міркувати, записувати свої думки — для тих, хто поступово дозволяє собі розпочинати малювати.
Моя молодша донька прекрасно малює. А колишній чоловік, батько сина — геніальний художник. А я — «малюю» за допомогою слів і різних творчих ідей.
Досвід травматизації — невербальний, умовно «правопівкульний». Малювання залучає одночасно обидві півкулі мозку і дозволяє «ословити, вимовити» через образи те, для чого поки слова не знайшлися. У книзі, якщо уважно проаналізувати, як вона побудована, ми малюємо лише те, що пов’язано з досвідом сили. Щоб зафіксувати саме його.
Творчі дії, які для кожного з нас і наших дітей свої, допомагають встановити контакт зі своїми частинами, які ми, можливо, і не усвідомлюємо, вивільнити напруження в безпечний спосіб, доторкнутися до своєї сили і розширити свій внутрішній простір. Творчість робить наш дім усередині величезним — до самого неба.
КК: Тема страху особливо чутлива в наші дні: дитина може боятися не лише павуків чи монстрів під ліжком, а цілком реальних небезпек, наприклад, що шахед влучить у домівку чи школу. У вашій книжці кімната страху — вона ж і кімната сили, проте нині діти в Україні можуть почуватися маленькими і безсилими перед небезпеками. Як допомогти дитині віднайти свої сили?
СР: Кімната страху — одна з найскладніших глав книги. І кімнат нашого внутрішнього будинку. І не випадково в ній головна героїня має відчувати себе більшою за можливі страхи. Страхи, пов’язані з тим, на що вона не може вплинути.
Один з написів у цій кімнаті звучить так: «Зроби з цим щось». Саме дієслово, дія виводить нас зі стану безпорадності. Дія робить досвід, який ми переживаємо, досвідом, на який ми можемо вплинути. Безпомічність — травматична. Тільки-но з’являється хоч малесенький вплив, ми маємо шанс вийти з-під дії травми. У цьому і секрет: у будь-яких жахливих подіях залишати за дитиною можливість спроможності та впливу — на турботу про свою іграшку, на те, щоб укрити нас пледом, щоб самим відкрити пачку печива, взяти ліхтарик під час блекаутів чи запалити гірлянду.
А в самій кімнаті ми досліджуємо те, що страх — наш сторож. Він може охороняти нас від небезпеки, подавати сигнал, що ми маємо про себе подбати.
«Кожен страх про щось попереджає. Часто він каже про те, із чим справді слід бути обережними. А буває — про те, чого люди бояться помилково, наче самі себе обманюють».
У цій главі ми також торкаємося дуже серйозної та глибокої «дорослої» роботи — як допомогти собі розрізнити те, що насправді потребує нашої негайної реакції, і те, що називають спотворенням, упередженням, нашим внутрішнім міфом. Ми торкаємося того, що потрібно привчати себе до запитання: це дійсно факт, чи те, що потребує більш уважного дослідження. На «факт» ми реагуємо, з іншим навіть діти можуть вчитися конфронтувати. Будь-якою дією — внутрішньою чи зовнішньою — ми допомагаємо собі вийти зі стану безсилля.
КК: І наостанок: то все ж, що таке Дім?
СР: У мене є одна з улюблених метафор: на івриті Бога іноді називають Hamakom. Це означає — Місце. Він — місце світу і одночасно — більше ніж світ, який ми можемо усвідомити. Для мене образ Дому — це місце, де ми стаємо самими собою. Реальні будинки мають стелю. Наш також. Але стеля нашого внутрішнього будинку може разом зі стінами переміщуватися, щоб ми росли, ставали вищими і вищими. І вона відкрита, вона торкається неба — цінностей, сонця, любові, самого життя.
