Попри війну та ризики обстрілів по всій території країни, в Україні залишилось багато іноземців. А ті, хто виїздив із початком повномасштабного вторгнення, активно повертаються назад. Велика частина цих іноземців — викладачі. Вони допомагають нам на освітньому фронті та підтримують українських школярів в умовах війни. Ми розпитали у них, що тримає їх в Україні та як вони зараз навчають.
Бенджамін Марк Еванс — викладач англійської мови Новопечерської школи
24 лютого мої перші думки були про те, як убезпечити себе та дружину. Я знав, що потрібно діяти раціонально, а паніка цьому не посприяє. Ми покинули Київ на другий день, поїхали на захід України, до батьків моєї дружини. Там займалися волонтерством, розподіляли гуманітарну допомогу, яка надходила з Європи, допомагали Збройним Силам України.
Думок про те, щоб поїхати з України не було. Перш за все, тому що маю відповідальність перед своїми учнями. Я викладаю в Україні з 2015 року, тож із деякими дітьми займаюсь впродовж багатьох років. А також Україна — мій дім, тут маю родину, друзів, будинок.
Звісно, динаміка навчання у школі змінилась. На початку повномасштабного вторгнення кількість учнів значно зменшилась. Зараз усе повертається до норми: до школи наразі ходить більше учнів початкових класів, ніж старших.
Чимало учнів перейшли на дистанційне навчання. Нестабільний інтернет часто перешкоджає якості та регулярності занять. Повітряні тривоги впливають на рівень концентрації учнів, які перебувають безпосередньо у школі. Моє завдання — підтримувати учнів, заохочувати їх вчитися, відволікати від негативу, бути лідером, якому вони можуть довіряти.
Звичайно, невизначеність, сирени та вибухи лякають. Проте мій дідусь казав так: «Зі страхом ти можеш зробити дві речі: або дозволити йому керувати собою, або самому керувати страхом». Я завжди жив за цим принципом. Як дорослий, я маю стримувати свої емоції, особливо в присутності своїх учнів, створювати безпечне для них середовище.
У цей складний для українців час важливо бути разом із ними, продовжувати робити свою справу, підтримуючи український народ.
Пан Алекс — викладач Британської міжнародної школи в Україні
Є поворотні події, які впливають на хід історії людства, — падіння Берлінської стіни, напад на Перл-Харбор, убивство Франца Фердинанда. До цього переліку можна додати те, що ми пережили в Україні 24 лютого. У майбутньому ця дата буде вважатися вирішальною для української державності. Ніхто з нас насправді не вірив, що таке станеться. Ми гадали, що це просто марні погрози президента російської федерації. На жаль, ми всі помилялися.
Я багато працював, щоб отримати роботу в престижній школі. Тому не вагаючись прийняв рішення приїхати до Києва. Відверто кажу, працюючи у BISU, я з самого початку отримав неймовірне професійне та особисте задоволення. Мене вразили люди, з якими я познайомився в Києві. В Україні багато освічених інтелектуалів. Якби з початком війни я поїхав, то зрадив би українців, які так радо прийняли мене. І навпаки. Моє рішення залишитися могло додати їм сил і віри в те, що Україна зрештою переможе і стане сильнішою.
Звісно, мені було страшно. Кожен злякався б того, що тут відбувається. Я чув кілька вибухів зі своєї квартири в центрі міста. Вони були настільки сильними, що вибивали шибки. Ніби холодна рука проникла мені в груди та стиснула серце — було дуже лячно.
Найбільше мене непокоїть те, що моя родина та друзі хвилюються за мене. Щовечора вони стежать за репортажами з таких міст, як Бахмут, де невинні мирні жителі гинуть під час російських обстрілів й атак. Вони переймаються, що таке може трапитися зі мною. Кожного разу, коли відбувається повітряна тривога, повідомляю матері, що я в укритті та в безпеці. Це найменше, що я можу зробити, щоб її заспокоїти.
Моя родина була дуже засмучена через те, що я вирішив залишитись в Україні. Мама плакала, тато лаявся на мене, що він робив лічені рази в житті. З часом вони стали розуміти та поважати мій вибір. Ми раніше домовлялися, щоб вони якось приїхали до мене в Київ. Планували поїздку на травень 2022 року. Звісно, цього не сталося. Але я хочу, щоб вони дісталися сюди та на власні очі побачили мужність, гідність і стійкість українців, а також красу самого Києва.
На жаль, війна змінила освітній процес. Є труднощі, які я намагаюся подолати. Дуже засмучує те, що часто перериваються заняття, наприклад, із читання, письма або природознавства, де ми проводимо невеличкі експерименти. Звучить сигнал повітряної тривоги, і ми маємо спускатися в укриття. Звісно, це відбивається на успішності дітей.
Моя фізична присутність у школі допомагає учням продовжувати навчання. Крім того, це надає їм відчуття безпеки та внутрішнього балансу. Ось моя головна розрада. На мою думку, це має велике значення і, можливо, навіть компенсує те, чого нам не вистачає в академічному плані. Взаємини у моєму маленькому класі ґрунтуються на повній довірі та чесності. Ми говоримо про те, що відчуваємо, і підтримуємо одне одного.
Раніше я працював у благодійній організації VSO (Voluntary Service Overseas), що фінансується Великою Британією. Я провів три роки, працюючи в Еритреї, у Східній Африці: жив у селі без електромережі, магазинів, водопостачання та каналізації. До найближчої нормальної дороги було близько двох з половиною годин пішки. Я чудово почувався в тих умовах, тому знав, що впораюся в Україні взимку під час відключення електроенергії. Звісно, складнощі були. Але коли стало тепліше і повітря наповнилося запахами весни, мої друзі в Києві відчули приплив оптимізму — Україна долає труднощі!
Рік війни, майже два роки пандемії до цього, онлайн-навчання, маски в класі, дистанціювання вплинули на соціальний, емоційний та академічний розвиток дітей. Іноді викладання вимагає великого терпіння. Я втішаю себе тим, що роблю для дітей все можливе у цих обставинах. Безперервність у навчанні, стабільність — це те, що я можу дати, і таким чином зробити свій внесок у краще майбутнє учнів і всієї України.
Бенджамін Александер Парті — викладач Новопечерської школи
На початку повномасштабного вторгнення я поїхав з України та продовжував викладати онлайн. Такий формат все ж краще, ніж нічого, проте рівень взаємодії неідеальний. Наприкінці навчального року школа запросила вчителів, які виїхали за кордон, повернутися. Я поговорив із директоркою, колегами та вирішив доєднатися до тих, хто повертається.
За час мого викладання в школі у мене з’явилось чимало друзів та знайомих. Я знаю 90% учнів школи. Мені було б набагато важче попрощатися із ними, ніж повернутися. Ба більше, я не хотів залишати своїх учнів у такій ситуації. Я подумав, що можу бути одним із тих, хто підтримує та продовжує працювати на своєму місці. Я не знаю, чи житиму в Україні завжди, але хочу самостійно вирішити, коли час їхати.
Звісно, є страх у контексті невизначеності. Ніхто не знає, скільки часу триватиме війна, чи погіршиться ситуація. Я, так само, як і всі українці, маю проблеми зі світлом і водою. Це швидше незручно, ніж страшно. Для мене ці обставини подібні до тих, з якими ми стикнулися під час ковіду: потрібно адаптуватися до нового «нормально».
У перші дні війни я спускався у сховище під час кожної повітряної тривоги, тоді всі люди були дуже схвильовані. Однак із часом ти звикаєш до цього алгоритму дій. Я бачу, як в нашій школі безпекова ситуація покращується завдяки зусиллям колег. Ситуація не стане кращою, якщо немає самовідданих людей, які прагнуть зробити її кращою.
Зараз серед складнощів — повітряні тривоги, адже ніколи не знаєш, коли вони закінчаться. Перебувати в тісному приміщенні впродовж декількох годин із декількома групами дітей нелегко. Але навчання наживо створює зовсім інший рівень взаємодії. Та й кількість дітей значно збільшилась, порівняно з початком війни.
Війна — психологічно дуже складна ситуація, але не безвихідна. Щоб діяти раціонально, маєш виокремити: що можеш контролювати і які варіанти доступні. Тоді можна подолати будь-які труднощі.
