Викрали сина і погрожували доньці під дулами кулеметів: так окупанти хотіли примусити вчителя астрономії та математика Івана Верещаку до співпраці з російською школою. Такий нечуваний терор став буденністю у маленькому селі Чулаківка, що на Херсонщині. Ми записали історію відважної родини вчителя з перших вуст. Далі — пряма мова Івана Верещаки.
Із кінця лютого — в окупації: «Будете на нас працювати, тут уже росія»
Село Чулаківка, де я проживаю разом із родиною, розташоване в Херсонській області на самому півдні України. Від Чулаківки до Криму — 100–120 кілометрів. Коли почалось повномасштабне вторгнення 24 лютого, дружина була в Херсоні на курсах. Моя перша дія — завести машину та забрати її додому. Але акумулятор був розряджений, машина не завелась. Гадаю, це був знак, якесь благословення від янгола−охоронця, адже до 15.00 танки вже були під Херсоном, а приватні автомобілі окупанти розстрілювали й нищили без розбору.
27 лютого рашисти проскочили повз нашу Чулаківку на «тиграх» − розвідували територію. А вже 14 березня ворог заїхав на БТРах та УРАЛах до сільської ради. Поставили свої умови: «Будете на нас працювати, тут уже росія». І призначили свого гауляйтера — житель нашого села, колишній міліціянт, погодився. З того часу мешканці Чулаківки відчували невпинний, гнітючий тиск.
Повна відсутність ліків і продуктів — те, з чим ми стикнулися. Добре, що після зими ще залишались запаси круп, овочів. А ще ми запустили млин, олійницю. Добре, що з середини березня наші люди змогли потроху виїжджати з села.
Із 12 запущених ракет поблизу села, 6 падали біля будинків жителів
На постійній основі в нашому селі рашисти не проживали аж до липня — базувались в сусідніх селах. А до нас приїздили час від часу, − «перевиховувати» мешканців, на яких звів наклеп гауляйтер. Страшнішими від їхніх появ були, напевно, пуски ракет. Окупанти запускали їх з установок, розміщених за 4 кілометри від нашого села.
Ми знали, що ці 8−12 ракет летять на Миколаїв. І прокидались від жахливого гуркоту запусків щоночі о першій годині, потім о третій, а часто ще й о п’ятій ранку. Чому це так страшно? Половина з цих ракет падають неподалік від наших домівок. Іноді на відстані 400−500 метрів. Але через місяць включились у роботу українські партизани, і «ракетних салютів» поменшало.
Дистанційне навчання із цікавинками — до кінця травня
Перші 15 діб сиділи в своїх домівках, а потім почали потроху налагоджувати життя. З середини березня рашисти рідше до нас заїжджали, стало менше обстрілів. Вчителі Чулаківки згодились, що варто продовжити дистанційне навчання для наших дітей. Більшість викладачів залишись у селі, тож ми зібрались наживо в школі та обговорили план роботи.
Включно до 30 травня я навчав дітей 5–11 класів інформатики й математики за дистанційною програмою. Під час пандемії вже «потренувався», тож і в окупації продовжував викладання в дистанційній школі «Меридіан». Моя донька-школярка, — як я жартую, стала «піддослідним кроликом» цієї програми. Для навчання використовував різноманітні сервіси. Часто ми працювали в системі Classcraft, де учень сам обирає темп опанування матеріалу. Хочеш — проходь одразу кілька тем. Хочеш — рухайся повільніше. А раз на тиждень зустрічались із дітьми на «живу» Zoom−лекцію. Із різних питань консультував учнів у Telegram і Viber чи просто по телефону. А часом і в школі бачились, коли учні забігали поміняти зошити.
Та вже з початку червня нам повністю вимкнули інтернет і мобільний зв’язок, нав’язували всім свої картки. Добре, що ми встигли закінчити навчання! У нас вже не працював ні Facebook, ні Instagram, ні Viber, ні Youtube. Потім вимкнули і сервіси Google. Звісно, ми працювали через різні VPN-сервіси, але рашисти їх розсекречували та вимикали один за одним.
Окупанти влаштовували рейди в селі, вишукуючи «партизанів і ворогів»: «Пачєму ви с намі воєютє? Гдє ваши партізани?» Тортури — їхній звичний метод. Людині могли приставити два дроти до голови й пускати струм. А могли побити так, що людина ставала ніби «тінню себе», ні з ким тижнями не розмовляла. А дехто взагалі не повертається з допитів.
Викрали сина, залякували дружину, в обличчя доньці наставили автомат
Влітку нас почали сильно пресувати за те, що не погоджуємось співпрацювати з окупантським режимом. На ганебну колаборацію згодилось від сили 5 % селян. У нашій школі із 40 вчителів п’ятеро погодились працювати з росіянами. Вчитель англійської мріяв стати директором, але й окупанти йому вказали на «недостатню кваліфікованість». Натомість вчительку зарубіжної літератури зробили директоркою. Лишень вдумайтесь: її син зараз воює в ЗСУ!
Зовсім нещодавно о 9 ранку мій син Данило виїхав у село на велосипеді за молоком, і дуже довго не повертався. Я був змушений звернутись до днр-івців, і ті сказали, що нічого не знають. Але сказали, що приїздила росгвардія — мовляв, можливо, це «вони прихопили вашого сина». Зрештою через дільничого запит дійшов до нашого гауляйтера. І вже той розповів, що сина дійсно затримали: «Чекайте, вони до вас додому приїдуть». І поки я шукав, бігав і дзвонив — росіяни вже були у нас вдома.
Вони до нас заїхали у двір, наче це — база «Азову». 15 озброєних чоловіків почали виламувати двері погреба, хліва, — розповідає донька Івана Верещаки. — Брата вони тим часом залишили на вулиці. Потім ми з мамою почули гупання в двері. Не відчинити було не можна. Мамі рашисти почали розповідати: «Ваш син — диверсант, терорист! Ви повинні його правильно виховувати. Чому ви не робите цього?»
Поки одні говорили з мамою, до мене в кімнату нагрянув командир окупантів, двометровий чоловік-шафа. Він зайшов, націлюючи дуло автомата прямісінько на мене. І прикрив двері, за якими стояли ще троє вояків. Я одразу впала в ступор. Від шоку не знала, що робити. А той чоловік почав обшук моєї кімнати. «Відкривай свій ноутбук! Буду перевіряти» — наказав мені. Руки дрижали, поки вводила пароль. Нічого підозрілого там не знайшов і почав запитувати: «Хочеш до нас у школу піти? росія тобі подобається чи ні? Ти що, боїшся нас? Дарма. Ми не погані». Я мовчала і не сказала ні слова. А він продовжував цілити автоматом.
Тим часом інший рашист причепився до моєї дружини, — продовжує пан Іван. «Ви ж вчителі? То чому це ви не в школі? Щоб завтра прийшли й написали заяву в школу. Інакше сина свого не побачите». Ми нічого не відповідали. Сина зрештою залишили вдома. А нам сказали: «Ми ещьо верньомся». Син розповідав, що його намагались звинуватити в шпигунстві — мовляв, відправляє дані про росіян «своїм» через Телеграм. Потім кинули телефон на землю та «розстріляли» гаджет з автомату.
Коли приїхали в Запоріжжя, хотілось падати на коліна від вдячності
Яким би сильним не було наше бажання залишатись у рідному домі, після цього випадку ми зібрали речі й поїхали на свій страх і ризик із села у невідомість. Шлях екстреної евакуації зайняв 2 доби, ми пройшли повз 26 російських блокпостів.
Коли приїхали в Запоріжжя з окупації й вийшли в місто, хотілося падати на коліна від вдячності: тут є люди, які усміхаються! Тут людям не тицяють в обличчя автоматами! Тут — свобода! Зараз я разом із родиною у Києві. Восени планую відновити дистанційне навчання учнів у школі «Меридіан». Життя триває. Але ми чекаємо щодня, щогодини і щосекунди, коли українська армія звільнить наш Дім. Бо віримо, що обов’язково туди повернемось.
