Вже третій тиждень школи Києва та багатьох інших регіонів працюють дистанційно. Попри обіцянки влади не переводити в онлайн молодших школярів першачки також навчаються через Zoom. Ольга Юрчишин, проєктна менеджерка «Освіторії» та мама трьох дітей, відверто пише: дистанційка для першокласників — це катастрофа. І наводить 7 негативних наслідків онлайну для молодших школярів. Тож цього разу рубрика #NoDramaMama таки має відтінок драми.
Ольга Юрчишин,
мама трьох, проєктна менеджерка
Цього року мій син пішов у перший клас і встиг два місяці повчитися наживо. За цей час він завів друзів, полюбив першу вчительку і кинув усі сили на те, щоб навчитися рахувати до 100. Але коли всі заняття перейшли в екран, щось «зламалось». Онлайн-уроки є, а цікавості до навчання немає. Якщо ізоляція наймолодших школярів затягнеться на довгі місяці, мені здається, ми втратимо здатність слухати, дослухатися і навіть чути одне одного.
Першокласники втрачають інтерес до навчання без взаємодії
Звична практика, коли вчителька ставить відкрите питання й просить, щоб діти на нього відповіли. Під час очного навчання в класі учні бачать, хто перший підняв руку, зацікавлені й мотивовані.
Але під час онлайн-уроку в дітей немає можливості ані бачити однокласників у цей момент, ані сказати в мікрофон: «Я хочу відповісти!» Тож кричать усі. Вони маленькі, і якщо в класі вчителька вже вибудувала порядок і взаємодію, то в онлайні все пішло шкереберть. І коли нарешті приходить черга відповідати, у першачка не тільки згасає бажання, а й забуваються важливі речі, які дитина довго тримала в думках.
Так сталося з моїм сином Яремою під час уроку «Я досліджую світ». Вчителька попросила розповісти, ким працюють батьки, та відкрити секрет, ким учні бачать себе в майбутньому. Ярема запитав мене, як гарно назвати професію, коли «я сиджу та придумую ігри в телефоні й комп’ютері для інших дітей». «Ти хочеш бути інженером програмного забезпечення?» — дала я підказку. Син повторював цю назву, хотів сказати по-дорослому. Але доки йому дали слово — все забув. Тож просто сказав «Ну, я ігри буду робити». Здавалося б, дрібниця. Але він дуже засмутився, що вийшло «по садочковому», а він же — першокласник! Діти в онлайні не бачать однолітків і не відчувають взаємодії. Вони ще надто малі.
Не бачать однолітків: страждає комунікація
Діти страшенно сумують за товариством і «нормальними» перервами. А їм же хочеться поговорити про все на світі без екранних обмежень і постійного нагляду дорослих! Для нас Zoom — чи не єдиний спосіб зв’язку з класом. Але, як би наша вчителька не старалася дати всім слово — це зовсім не те, що могло б перерости в розмову на перерві і навіть дружбу та спільні інтереси.
Не випускають гаджет із рук
Дистанційне навчання робить зв’язок дитини й гаджета ще тіснішим. У нас між уроками є півгодинна перерва, і за цей час дитині вкрай корисно перемкнутися на якийсь інший вид діяльності. Але найчастіше діти «перемикаються» з уроку лише на ігри, які знайдуть у гаджеті. Не встиг Ярема вимкнути Zoom, як зирк я на екран — а там вже щось ігрове миготить.
Планшет для навчання в нашій родині — «сімейний», там є класні ігри для навчання й розвитку. Але завантажені також і Minecraft, і Roblox, які спокушають значно більше.
Контролювати школяра весь день у мене немає змоги — працюю, паралельно трохи контролюю старшого сина, і ще ж маю власні робочі обов’язки, що потребують постійної концентрації. Тож коли десятки разів на день перемикаю увагу зі своїх справ на синові — мене це фруструє до краю.
А знаєте, що ще трапляється дуже часто? Учень, який вже відповів на запитання вчителя, залишає Zoom увімкненим у фоновому режимі, а сам відкриває гру та бавиться. Це входить у звичку, і налаштуватися на продуктивне навчання дитині стає надзвичайно важко.
Повільно формують навички письма й рахування
На уроці набагато легше допомогти запам’ятати дітям число 5 чи 7 — наприклад, попросити взяти в руки олівці, ручки та скласти разом предмети. В умовах онлайн-навчання далеко не всі вчителі можуть бути цікавими й «інтерактивно» вести урок, особливо для наймолодших школярів. Наша вчителька поки що теж опановує це мистецтво. Це непросто. Перед камерою вона стає інакша, ніж коли викладає наживо. Якась певна штучність з’являється. До того ж вчителька знає, що за уроком спостерігають батьки (і не просто спостерігають — контролюють і знають «як треба»), тож стиль викладання стає формальним. Їй складно бути собою під таким тиском.
Мій першокласник просто слухає її голос, але не ЧУЄ, що саме вона хоче донести. «А зараз беремо лінієчку та прикладемо до відрізочка», — лунає голос з екрана. Але Ярема геть не реагує: «Я думав, вчителька щось досі пояснює, я не зрозумів, що вже треба щось робити».
З письмом теж проблеми. Діти зовсім мало пишуть. Прописи вчителька показує на білій дошці у себе вдома. Але якщо раніше вона з кожним учнем прописи за певною методикою пропрацьовувала — зараз такої можливості немає. А в батьків немає часу та ресурсу вивчати методику викладання в молодшій школі, щоб навчання таки було ефективним. Замкнене коло і поганий результат. Батьки не зможуть вмить стати вчителями, які застосовують потрібні методики. Та й не повинні, щиро кажучи.
Звісно, я намагаюся мотивувати сина: «Яремо, якщо навчишся писати й читати, ти — король. Зможеш, наприклад, читати склад продуктів, бо зараз ти мені тільки на слово мусиш вірити, що кола — зло, а в йогурті щось корисне. Так ти можеш перевірити все, і не лише мене — всю інформацію! Ти можеш писати записки, наприклад, вітання з днем народження сестрички. А якщо правильно рахуватимеш — тебе ніхто не надурить у магазині, і ти зможеш навіть планувати витрати. Відкладати на мотоцикл, як ти хотів. І картку банківську ми тоді зможемо зробити».
Не навчаються концентрації
У класі під час уроку часто гамірно, і це здорова творча атмосфера. Діти весь час чимось займаються, шарудять і перемовляються. Та щоб чогось навчитися, учень має сконцентруватися, незважаючи на зовнішні подразники. А під час онлайн-навчання над дітьми часто вишиковуються, мов вартові, батьки. Шикають, підправляють. Наче б то ми всі хочемо цим зробити краще, але це не та атмосфера, в якій першокласник навчиться тримати фокус уваги на певному завданні, ставити ціль і йти до неї. Натомість зростає внутрішня напруга.
Потрапили в полон під’їдання
Коли мої школярі ходили до школи, отримували із собою бутерброд та фрукти в ланчбоксах, а в їдальні могли поїсти гарячу страву. Коли запитувала Ярему: «Що тобі найбільше подобається в школі?», він казав: «Дивитися, що ти мені поклала в ланчбокс».
Ну а зараз, коли «робочий день» учнів проходить удома, дітям ну ду-у-уже муляє око кухня, де є багато смаколиків-спокус. Вони щось постійно хрумтять, плямкають і сьорбають. Харчові звички на дистанційці не мають призводити до ожиріння, — вирішила я. Відтепер у нас у кухні велетенська миска з нарізаною морквою, яблуками та іншими сезонними корисними смачнявками. Окремо ще видаю малим горішки. Але вони постійно голодні!
Окремий мій біль — готування. Якщо раніше батьки делегували один-два прийоми їжі учня шкільній їдальні — зараз мусиш готувати тричі на день. Однією каструлею борщу, звареною на кілька днів наперед, не обійдешся. Про яку повноцінну роботу з дому може йтися, коли ще потрібно організувати і навчання дітям, і побут, і при цьому залишатися адекватною мамою?
Батьки = вчителі
Під час дистанційного навчання я більшою мірою виконую роль вчителя для свого першокласника. Треба весь час сидіти біля дитини й придивлятися, чи слідкує за вчителем та виконує його завдання. Хочеш чи не хочеш, а стаєш дорослим, який контролює, а не підтримує. І ця роль мені зовсім не до душі. Необхідність контролювати навчальний процес найменшого сина напряму впливає і на виконання моїх робочих обов’язків, адже паралельно робити ці справи не виходить.
Мало й неохоче рухаються
У школі діти обожнюють гратися на подвір’ї, бігають, веселяться. Зараз ми виходимо на вулицю, але дітей-однолітків Ярема не зустрічає, а тому засмучується. Напевно, діти поїхали до бабусь-дідусів або їздять із батьками на роботу.
Тож я протягом дня «витягую» своїх школярів на руханки. Вмикаємо на YouTube короткі ролики зі справжніми тренерами, разом робимо мінітренування для спини, наприклад, від Інституту вертебрології. Але це не дає відчуття спільності інтересів, яке виникає з однокласниками. «Дуже хочу до школи, там усі мої друзі, — каже мій першокласник. — А ще я там зовсім по-іншому вчуся».
І це правда. Я не заміню йому школу, і ніколи не планувала цього робити.
