«Не вигадуй» і «сам розберися»: які фрази дорослих змушують дітей мовчати про насильство

Укриття є, а відчуття безпеки — ні: що насправді важливо дітям

У час повномасштабної війни безпеку в школі часто передусім пов’язують з укриттями, алгоритмами дій під час повітряної тривоги чи евакуацією. Усе це необхідно. Проте Христина Шабат звертає увагу ще на одну складову — суб’єктивне відчуття безпеки дитини.

— Діти можуть почуватися в безпеці у дуже небезпечних умовах. Це суб’єктивне відчуття безпеки може бути дуже сильним за рахунок дорослих, які перебувають поруч із дитиною, — пояснює експертка. — Якщо поряд є дорослий, який чує дитину і якому вона довіряє, це відчуття може зберігатися навіть у складних зовнішніх умовах. Натомість постійні звинувачення, знецінення чи небажання дорослого слухати можуть позбавляти дитину відчуття захищеності навіть там, де фізично їй нічого не загрожує.

Саме тому одним із ключових елементів «ГОВОРИ» стала роль відповідального за безпеку — спеціально підготовленої людини у школі, до якої дитина може звернутися по допомогу. За результатами дослідження «Школа безпечна для дитини» 2024 року, 59 % опитаних учнів вважають, що спеціально підготовлений учитель із безпеки підвищив би їхнє відчуття спокою і безпеки у школі.

У Львівській громаді такі відповідальні з’явилися у 131 школі. В окремих великих закладах їх навіть двоє: наприклад, одна людина працює з молодшою школою, а друга — із середньою та старшою. Але просто призначити такого працівника наказом недостатньо. У межах проєкту відповідальних навчають розпізнавати можливі ознаки насильства, проводити першу розмову з дитиною, використовувати травмочутливий підхід та працювати з дітьми, які стали кривдниками, без стигматизації.

Один урок про кордони не працює: як навчити дитину розпізнавати «мені не ок»

Наталя Тарновська, керівниця проєкту «ГОВОРИ», наголошує: особиста безпека — це не інформація, яку дитині можна один раз пояснити й вважати тему закритою.

— Особиста безпека в дітей не сформується за один урок чи за одну розмову. Неможливо один раз дітям розповісти про особисті кордони або назвати особу, яка в школі відповідає за безпеку, і очікувати, що дитина одразу зможе використати ці знання у складній ситуації, — пояснює експертка. — Це навичка, яка формується через повторення, практику, розбір різних ситуацій та поведінку самих дорослих. Одне з головних завдань учителя — навчити дитину прислухатися до власних емоцій та помічати відчуття «мені не ок». Учень має розуміти, що може сказати «ні» не лише однолітку, а й дорослому, якщо чиїсь слова або дії для нього неприємні.

Тому в «ГОВОРИ» для дітей різного віку створили різні формати: уроки з особистої безпеки, плакати та наліпки, розмальовки для наймолодших, завдання для аналізу й рефлексії для підлітків, короткі мультфільми та матеріали про те, коли і як просити про допомогу. Частина нагадувань також з’являється в електронному щоденнику учнів. Проте навіть найкращі матеріали не спрацюють, якщо поведінка дорослих суперечить тому, чого вони навчають.

— Ми можемо скільки завгодно пояснювати дітям правила особистої безпеки, як відстоювати кордони. Але якщо самі не будемо поважати кордонів дитини, ці слова не засвоюються, — переконана Наталя Тарновська.

«Ти перебільшуєш»: які помилки роблять дорослі, коли дитина просить про допомогу

Рішення розповісти дорослому про насильство чи іншу ситуацію, яка тривожить, саме по собі може вимагати від дитини великої сміливості. Тому особливо важливою є перша реакція вчителя. Навіть якщо повідомлення здається дорослому незначним — наприклад, йдеться про конфлікт із однокласником чи неприємний жарт, — для конкретної дитини в цей момент ситуація може бути дуже серйозною. Наталя Тарновська радить дати дитині кілька простих сигналів:

Натомість фрази «нічого страшного», «ти перебільшуєш», «сам розберися» чи «ти сам винен» можуть зруйнувати довіру. Якщо дитину вислухали, серйозно поставилися до її слів і допомогли, зростає ймовірність, що вона звернеться до дорослого наступного разу — зокрема коли ситуація буде значно серйознішою. Якщо ж перше звернення знецінили, дитина може більше не прийти.

Дитина розповіла про насильство. Що має відбутися далі?

Почути дитину — лише перший крок. Одна з проблем виникає тоді, коли окремий учитель готовий допомогти, але сам не розуміє, що робити з інформацією далі. Саме для цього школам потрібні зрозумілі політики захисту дітей та алгоритми реагування. Христина Шабат пояснює: кожен дорослий приходить у школу зі своїм досвідом виховання. На когось у дитинстві кричали, когось карали за оцінки чи помилки — і людина може несвідомо переносити власне уявлення про «нормальну» поведінку у роботу з дітьми.

— Політики вирівнюють поняття норми. Отак — ок, а отак — не ок. Кодекс поведінки задає тон: як можна поводитися, а як не можна, — говорить Христина Шабат.

Так само має бути визначений маршрут після звернення дитини: хто приймає інформацію, хто відповідає за подальші дії, куди за потреби перенаправляють випадок і як про результат повідомляють самій дитині. У «ГОВОРИ» одним із таких каналів стала кнопка безпосередньо в електронному щоденнику учня. Після натискання дитина відповідає на кілька запитань і описує ситуацію, що загрожує її безпеці.

Повідомлення одночасно отримують відповідальний за безпеку в школі, директор та управління освіти Львівської міської ради. Далі звернення класифікують залежно від ситуації — наприклад, як булінг, фізичне, психологічне, сексуальне чи економічне насильство — і запускають відповідний алгоритм реагування.

Важлива деталь: остаточно закриває звернення сама дитина. Після того як школа здійснила необхідні дії, відповідальний за безпеку повідомляє учневі, що саме було зроблено. Якщо дитина зазначає, що проблема не вирішена, звернення знову повертається в роботу.

Тобто дитина отримує зрозумілий досвід: я сказала — мене почули — дорослі відреагували — мені пояснили, що відбулося далі.

За перші вісім місяців роботи проєкту через систему надійшло 87 самостійних звернень дітей. Для порівняння, за попередній рік, коли кнопки ще не було, таких самозвернень зафіксували два.

Де вчителям знайти готові матеріали «ГОВОРИ»?

Для того щоб скористатися матеріалами проєкту, не обов’язково працювати у школі, де вже запроваджена цифрова кнопка «ГОВОРИ». Команда Центру гідності дитини оформила матеріали в окрему безкоштовну навчальну програму на платформі Українського католицького університету.

Долучитися можуть освітяни з усієї України, працівники організацій та установ, що працюють із дітьми, а також батьки. Учасники отримують доступ до онлайн-курсів, матеріалів для роботи з дітьми та після завершення програми можуть отримати сертифікат на один кредит. Повний механізм із кнопкою наразі залежить від електронної системи, якою користується конкретна школа. Водночас школи вже можуть самостійно організовувати власний канал звернень та вибудовувати маршрут допомоги, використовуючи матеріали програми.

Як можна будувати культуру безпеки в школах вже зараз: короткий алгоритм дій

Поясніть правила

Дитина має знати, яка поведінка є неприйнятною, до кого можна звернутися і що буде далі. До теми безпеки варто повертатися регулярно, а не лише на одному уроці.

Не знецінюйте під час розмови

Спочатку вислухайте дитину. Замість «нічого страшного» чи «ти перебільшуєш» краще сказати: «Дякую, що ти розповів. Я тебе чую. Ми подумаємо, як допомогти».

Після звернення: дайте зрозумілий маршрут

Учитель має знати, кому передати інформацію і хто реагує далі. Для дитини цей маршрут має бути простим: я звернулася — мене почули — дорослі відреагували — мені пояснили, що сталося далі. Культура безпеки починається тоді, коли дитина знає: якщо я скажу — мене почують і допоможуть.