Автор: Марина Комісарова, психолог
Чимало людей звикли вважати, що в усіх їхніх проблемах винні батьки. Не так любили, не тому навчали, тільки тому в житті все так собі. А інакше б — ух!
Зовнішній локус винного знайде, це добре відомо. Інфантильна особистість завжди схожа на жадібну дівчинку з маленькими ображеними очима. Цього їй не дали, а повинні би. Тут не догодили, а треба було б.
Багатьом і на думку не спадає, що батьківські фігури — це внутрішній міф, механізми психіки, вони виникають, змінюються і розвиваються разом із розвитком особистості. Вони відображають власну інтерпретацію, а не чийсь портрет.
Це все одно що гостювали ви в п’ять років у бабусі в селі, знали, що на горищі живе Бабайка, побоювалися його. Потім приїхали в двадцять п’ять, горище виявилося маленьким, а Бабайка — симпатичним як плюшевий ведмедик. Ось так і батьківські фігури.
Чи впливають реальні батьки на формування батьківських фігур, злих або добрих? Впливають так само, як розповіді бабусі про Бабайка. Якщо бабуся говорила, що Бабайка не волохатий, а зубатий та лускатий, у двадцять п’ять ви уявите його не як плюшевого ведмедика, а як крокодильчика гумового. Страшнішим і злішим він від цього не стане, якщо ви подорослішали і перестали бути дитиною. Він у будь-якому випадку буде іграшковим.
Злі батьківські фігури — фігури інфантила, примхливі очікування якого щодо світу не виправдовуються і він ображений. Надто добрі батьківські фігури — фігури інфантила в короні, який хоче вірити, що зовнішній світ — до його послуг. Батьківські фігури дорослої людини ставляться до неї з повагою, без особливої доброти і без злоби, спокійно спостерігаючи її реальні досягнення трохи осторонь, займаючись своїми справами.
Тільки від рівня вашого особистісного розвитку залежить вплив на вас батьківських фігур, більше ні від чого. Але зі ставлення до реальних батьків можна судити про рівень вашого особистісного розвитку. Якщо ви виросли, у вас немає ніяких претензій до батьків, ви не чекаєте від них опіки, не звинувачуєте їх у своїх невдачах, не намагаєтесь повісити на них відповідальність за те, що відбувається з вами. Якщо ви зміцніли, ви відчуваєте бажання піклуватися про батьків, але не під щипцями (щоб сварки оминути), а власне бажання і радість відчуваєте від того, що ви здатні подбати про власних батьків.
Немає для дорослої особистості переживання приємнішого, ніж відчуття власної сили і волі.
Якщо ви залишилися інфантилом, то у вас постійно виникають якісь претензії до батьків. Ви звинувачуєте їх у минулому, щоб пояснити свої сьогоднішні проблеми, пояснити, але не вирішувати, якщо джерело проблеми не ви. Ви незадоволені їх поведінкою, вони мало дають вам і чогось від вас весь час хочуть, вони не можуть бути зручними і корисними, а весь час додають вам якогось навантаження. Вас пригнічують думки про те, що скоро вони постаріють, стануть безпорадними і на вас ляже турбота про них. Тому ви намагаєтеся частіше згадувати, як вас ображали в дитинстві, щоб переконати себе в праві не піклуватися про батьків сьогодні й у майбутньому, звільнити себе від вантажу наперед.
Інфантил відрізняється тим, що постійно прагне залишатися інертним, пасивним, слабким і дифузним як кисіль, уникає навантаження, щоб не змінювати своє киселеподібне існування, щоб не прокачувати жодного м’яза особистості. Йому здається, що будь-яке навантаження — це зло, а успіх у житті полягає в тому, щоб перекинути це навантаження на інших, щоб паразитувати за рахунок оточуючих. Він хоче тягнути в свою сторону якомога більше і вся його голова зайнята винайденням пояснень, хто йому винен і чому. Він не виходить із зали суду і завжди позивач, увесь час подає і подає позови з претензіями.
Батьки винні інфантилу найбільше. Самі винні, що народили. Адже він їх особисто не просив? Не просив. Народили з якихось своїх корисливих або егоїстичних міркувань або просто як наслідок нерозумної похоті, а йому тепер розгрібати? Ні, нехай батьки несуть відповідальність за свою витівку. Шановні судді, ось свідоцтво про народження, а ось шрам на коліні від падіння з велосипеда в п’ять років, через що позивач не став чемпіоном світу з якого-небудь виду спорту. Нехай батьки відшкодують шкоду за втрачені з їхньої вини можливості. А заразом нехай понесуть відповідальність за те, що одного разу назвали пацієнта тупим за двійку і назавжди опустили його самооцінку, позбавивши всіх здорових амбіцій, зламали й розтоптали дитячу особистість.
У дечому батьки справді часто винні. Але не в тому, що дають мало, а в тому, що дають забагато і дозволяють організму, що росте, вважати їх своїми рабами.
Рабство батьків затримує формування особистості.
Особливо це деяких жінок стосується. У них є претензії до мам, за те, що ті не приділяли їм достатньо уваги (достатньо — для бездонної бочки), тому народивши своїх дітей, вони вирішують приділяти їм уваги вдосталь, не займаючись у житті більш нічим. Тим більше діти народжуються самі, а для всіх інших справ потрібна воля, якої у інфантильних дівчат немає. Вони стають «хорошими мамами», тобто намагаються досягти максимального злиття кордонів, взяти на себе турботу про кожну хвилину існування немовляти, позбавити його стресу на 100%, щоб дозволити йому залишатися овочем і не вирішувати самому ніяких проблем. Фізично дітей більш-менш розвивають, хоча матері в злитті настільки тривожні, що й фізично дітей нерідко обмежують, побоюючись за них. Але навіть якщо фізично розвивають, особистісного розвитку це не стосується.
Особистість розвивається тоді, коли дитина сама вчиться справлятися зі стресом і фрустрацією.
Але хіба мама заради цього відмовилася від свого власного життя, від професійного розвитку і власного пошуку? (Ну як відмовилася, ніхто і не пропонував, а домагатися чогось лінь було) Щоб дозволити дитині вирішувати проблеми самій? Ні, вона хоче себе присвятити материнству. Тим більше її жертва спільним дітям зобов’яже чоловіка утримувати її і кохати все життя. Ні? Ну нехай він тоді відчуває себе покидьком, її совість буде чиста.
Інфантил живе за інерцією, реактивно, не вмикаючи волю. Познайомилися, переспали, завагітніли, одружилися, народили, декрет закінчився, ще народили, щоб мамі на роботу не йти, вона вже відвикла і все забула, її голова налаштувалася інакше. Саме собою сформувалося порочне коло, практично аддикція, яка була виправдана тим, що дитина потребує дуже багато уваги, інакше повноцінну особистість не сформуєш.
Так ось. Якщо приділяти дитині надто багато уваги, це заважатиме їй ставати особистістю, оскільки позбавить необхідного навантаження. Розвиток = навантаження! А ще це позбавить її змоги взаємодіяти з повноцінною дорослою особистістю матері, що захоплюється своєю справою. Дитина буде взаємодіяти з киселем замість мами, і будувати власні кордони їй буде складно, адже в мами особистих кордонів немає, вона в злитті з дитиною, і та весь час провалюється у внутрішній хаос матері наче в манну кашу.
Дещо про те, що не можна позбавляти дитину стресу, батьки знають, у басейн її водять, завдання вирішувати дають, біг з перешкодами організовують, щоб вона інтелектуально й фізично розвивалася. А от про особистісну сторону розвитку, про те, що не можна позбавляти дитину фрустрації, що вона сама повинна вчитися її долати, інакше внутрішніх опор у неї не буде, розуміють не всі. Якщо мама постійно до послуг дитини, якщо дитина — центр її світу і знає про це, якщо мама готова допомогти, підтримати, втішити в усьому, чекаючи сигналу, то в дитини не формуються власні механізми подолання розчарувань і перешкод.
«Ти найкращий», «усе буде добре», «все вийде» — багато мам вважають, що повинні невпинно це озвучувати, інакше дитина втратить мотивацію. Але вона обов’язково втратить мотивацію, якщо не навчиться приймати те, що вона не найкраща у чомусь, що не все може бути добре і щось не вийде.
Сильним робить вміння програвати! Уміння падати і самостійно вставати!
Якщо мотивація дитини спирається на милиці, які ви їй створюєте ціною власного життя (не займаючись більше нічим, професійно виконуючи роль милиць), то щойно вона вийде в дорослий світ (а це трапиться вже в школі, особливо в старших класах), милиці виявляться непридатними. Спочатку вона раптом що буде прибігати до вас, щоб ви її втішали і підбадьорювали, але невдовзі в неї може з’явитися до вас ненависть (і додаткові претензії з розряду «дай»).
Виявиться, що ви її обдурили, ви — не авторитетна постать у великому світі, а звичайна домогосподарка, не шанована в соціумі, яка викликає не захоплення, а співчуття (нічого не досягла професійно, стрьомно виглядає і відстійно мислить), а отже ваші високі оцінки не варті взагалі нічого. Те, чим дитина так довго підпирала свою ідентичність, виявилося брехнею. Мама говорила: «ти найкращий», але вона сама — найгірша в тому соціумі, успіх у якому тебе так цікавить. Це все одно як раптом дізнатися, що ти — чемпіон світу в межах вашої кухні і всі сміються над твоїми кубками з паперу. Ти цар тільки для своєї мами, твоя корона картонна, а ти вже звик вірити мамі, що ти цар. Глобальне розчарування. Якби дитина вже звикла переживати фрустрацію, коли мама займається не нею, а чимось іншим, і не відповідає на всі її запити гімнами з фанфарами, її б не здивувало в 13 років, що вона, виявляється, не цар світу, вона б уже навчилася опиратися не на корону, а на свою самоповагу.
Самоповага формується тільки тоді, коли людина усвідомлює, що САМОТНЯ в глобальному сенсі, належить СОБІ і САМА має про себе подбати, не чекаючи допомоги інших. Ось тут з’являються перші прояви самості й особистої волі. І та незалежна, стабільна самооцінка, про яку всі так мріють, але чомусь багато хто вважає, що вона формується з материнських дифірамбів. Ні, з дифірамбів формується звичка шукати цих дифірамбів зовні.
Тобто інфантил і так намагається звинувачувати батьків у тому, що йому ззовні не дали внутрішньої сили, не вклали в нього самостійність (оксюморон), а в разі, коли мати стає рабинею своєї дитини, вона ще й підкріплює його звинувачення. Вона справді не дає дитині самостійності, оскільки завжди до її послуг. Вона хоче все їй дати, все за неї зробити. Але ж у неї самої немає нічого і робити нічого до ладу вона не вміє, навіть своє життя не може організувати, не може подати дитині приклад повноцінного дорослого життя, вона сама — придаток до дитини. І коли та це усвідомлює, то відчуває неприязнь.
Наскільки це фатально для дитини? Не фатально. Особистістю можна стати в будь-якому віці, для цього важливо лише усвідомити необхідність навантаження і відчути прагнення спиратися на себе, а не на інших, налаштувати внутрішній локус. Особистість починається з внутрішнього локусу! Це альфа і омега. Це Бог-творець у внутрішньому колі особистості, Закон, Початок. Це можна почати в будь-який момент, навіть у старості, і не слухайте тих, хто каже, що пізно. Особистість зберігає пластичність, поки живий мозок, поки йде струм по нервовій системі.
Коли доросла особистість сформується, до батьків встановиться шанобливе ставлення, незалежно від того, чи замало вони давали опіки, чи забагато, чи як раз.
Можлива навіть подяка матері за її розчинення (вона хотіла як краще, вона намагалася з усіх сил), але має бути розуміння, що ця модель неправильна, оскільки згодовує одну людину іншій, позбавляючи кордонів обох.
Якщо питання стоїть: чи ставати вам матір’ю-рабинею, то звичайно ні. Ви повинні бути особистістю і дати дитині можливість стати особистістю самій. Ви повинні давати дитині тільки той догляд, який вона не може дати собі сама, увагу свою маєте ділити між важливими сферами свого життя, не присвячуючи себе дитині цілком, а схвалення ви повинні давати трошки більше, ніж об’єктивно дав би їй за те саме навколишній світ. Трошки більше, щоб дитина відчувала вашу симпатію як рідної людини, але не стільки, щоб скромні оцінки світу видалися їй на цьому тлі образливими.
Тобто коли дитина накалякала казна-що, не треба впадати в екстаз і непритомніти. Так, вам приємно відчувати себе мамою генія, але подумайте про маленьку людину, яка повірить, що вона — геній, адаптується в цій ролі і буде зламана, коли дізнається, що це не так. Вам здається, що своїм захопленням можна стимулювати її продовжувати розпочате. Але стимул — це зростання (!) винагороди, а якщо сьогодні ви верещите у захваті, то як ви забезпечите зростання? Будете верещати голосніше і голосніше? Все одно дитині захочеться не лише ваших вересків, а й схвалення чужих людей, не тільки ваших лицемірних подруг, а й зовсім чужих, вона захоче розширити коло своїх прихильників.
І ось тут — глухий кут. Виявиться, що вона — не геній, як уже звикла думати, а тому продовжувати малювати надто прикро. Хоча без ваших вересків дитині б могло вистачити простого «непогано» виховательки в дитячому садку. Ні, поки вона маленька, оточуючі готові вам підігравати і захоплено витріщатися на каракулі, але даремно вам здається, що це формує в дитині стрижень. Навпаки, заважає формувати. Захоплення — це милиці, а стрижень формується, коли ваша дитина вчиться обходитися без захоплень, переживати відмови і відчувати себе впевненою і сильною без жодної підтримки ззовні. Тому підтримку ззовні дуже важливо дозувати. Її не має бути замало, але і забагато не має бути!
Переклад з дозволу автора. Оригінал – тут.
