Як працювати з дітьми з інвалідністю, щоб не вирізняти їх у колективі? Чи доречно застосовувати однакові методи для класу, де є різні діти? Чому важливо часто звертатися до дитини на ім’я? Про це говорила на 26 BookForum психологиня Оксана Соболь разом з видавничою групою «Кенгуру» видавництва «Ранок».
1. Інклюзивний, а не індивідуальний
Часто і батьки, і вчителі плутають інклюзивне навчання з індивідуальним — дитині з інвалідністю дають велике навантаження, але поза колективом. Натомість інклюзія передбачає занурення, інтеграцію дитини в середовище. А результат асистента не в тому, щоб дитина завжди його потребувала, а в тому, щоб зробити її максимально незалежною.
2. Любити, але аналізувати
Батьки часто вважають своїх дітей найкращими і не помічають за цим очевидних проблем з розвитком. У 2 роки по дитині вже помітно, чи «відстає» вона від однолітків і чи варто звертатися до лікаря. Не варто думати «а мій дід теж до 5 років не говорив» — що раніше поставити діагноз, то більше шансів допомогти в майбутньому.
3. Бути послідовними
Часто діти — і діти з інвалідністю теж — намагаються привернути увагу істериками й образами. Та якщо батьки чи вчителі щось вирішили із самого початку, не варто відступатися. Наприклад, у магазині дитина хоче іграшку, а мама чи тато відмовляють — їм не варто йти на поступки навіть тоді, коли малюк впаде на підлогу і почне плакати. Якщо батьки поступаються, дитина навчається того, що бажане можна отримати завдяки істериці. Те саме стосується дітей з інвалідністю — вони можуть запам’ятати, що достатньо поплакати, щоб досягти результату.
4. Звертатися на ім’я і хвалити
Поширена практика в школі — звертати увагу на помилки, а не на успіхи. Те саме стосується звертання на ім’я — нерідко дитину хвалять, використовуючи займенник «ти». А от коли йдеться про покарання, використовують її ім’я. Так дитина (особливо з інвалідністю) запам’ятовує, що її ім’я асоціюється лише з чимось поганим, і вважатиме за краще мовчати і нічого не робити, щоб не злити старших.
5. Мотивувати, а не наказувати
Педагоги звикли наказувати дітям, що робити — «напиши, порахуй, скажи». Та діти з іншим рівнем розвитку (наприклад, з певним розладом аутистичного спектра) не звикли реагувати на накази. Їм складно зрозуміти, чому вони щось комусь винні (як і будь-які діти — вони насправді нічого не винні). Крім того, вони не розуміють, чому неслухняністю здатні засмутити чи розізлити. Тож для них краще працює мотивація: можна ще до початку завдання домовитися з дитиною — наприклад, вона отримає іграшку. Це спрацює значно ефективніше, ніж накази чи роздратовані крики.
6. Привертати увагу дитини, а не до неї
Якщо в класі є дитина з інвалідністю, не варто акцентувати на цьому. Важливо використовувати адекватні методи — наприклад, картки, що ілюструють розповідь вчителя, щоб привернути увагу — але застосовувати їх для всього класу. Ті самі картки можна зробити фішкою, яку будуть використовувати всі діти, адже вони загалом орієнтуються на візуальні образи. Діти з іншим рівнем розвитку можуть реагувати на звук, колір, постукування — це теж можна використати з користю для навчального процесу.
Коли дитина робить щось інакше, ніж решта класу, не варто забороняти це решті дітей. Наприклад, якщо дівчинка з аутизмом хоче вийти з класу і навчатися на вулиці, весь клас може перейти за нею, якщо захоче. Так само із сидінням на подушках — якщо й інші діти хочуть це спробувати, не треба їм забороняти.
7. Комунікація буває різною
Діти, які відрізняються за рівнем розвитку, не завжди можуть контролювати своє тіло й емоції — це нормально. Щоб зрозуміти, чому вони так поводяться, треба розмовляти із самими дітьми і багато читати про їхні особливості.
Часто дітям не треба слова — вони можуть помугикати чи показати й отримати бажане. Та без цього вони не зможуть побудувати комунікацію, тож треба мотивувати дітей вчити слова і, що важливіше, застосовувати їх. Так само потрібно пояснити, що інші учні теж можуть бути цікавими й корисними. Адже діти з ментальними проблемами часто сприймають інших як перешкоду, що відбере іграшку або кричатиме.
Так само як потребу в інших, треба напрацювати і потребу розмовляти — варто створювати позитивні емоційні ситуації, які вимагатимуть від дитини взаємодії з навколишніми.
Вчителі часто намагаються прикрасити власну мову, та у випадку спілкування з дітьми з порушеннями розвитку це тільки шкодить. Фрази повинні бути чіткими й зрозумілими, емоції — розпізнані та названі, без зайвих забавок, але це не повинна бути розмова серйозного дорослого та безпорадної дитини.
Та головне пам’ятати, що дитина — це передусім дитина, якій потрібні любов і тепло. Педагоги — не лікарі, але вони можуть скоригувати розвиток і допомогти дитині стати частиною суспільства.
