«Я — мама, яка не знає материнства без війни»

Freepik


За прогнозами дослідників у найближчі десятиліття Україна опиниться у чи не найглибшій демографічній кризі за всі роки незалежності. Демографиня Елла Лібанова повідомляє про зниження народжуваності у 2023 році: коефіцієнт становитиме близько 0,7 порівняно із 1,2 у 2021 році та 0,9 у 2022 році. Дітей з’являється в три рази менше, ніж потрібно для простого відтворення поколінь. Війна, біженство, близький горизонт планування спонукають багатьох українок відтерміновувати поповнення в родині. Та попри все це щодня в Україні лунає крик нового життя.


Чому мами обрали цей надскладний шлях — народжувати і виховувати дітей у країні, де триває війна? І як це — бути мамою, яка не знає материнства без війни? Ми зібрали історії незламних матусь із перших вуст.


«Материнство захищає»

Оксана Лячинська, мама Марії

Фото: Віра Боровенко

Я дізналася про вагітність за три тижні до початку війни. Це була бажана і дуже очікувана вагітність, до якої ми із чоловіком йшли майже 10 років. У такому стані ми зустріли 24 лютого 2022 року і вирішили виїхати до родичів на Черкащину. Виїзд за кордон не розглядали — не вірю, що в іншій країні буде простіше. Там просто інші виклики.

Ще було чути, як українські війська звільняють Бучу та Ірпінь, а ми вже були в Києві: вдома завжди легше. Щоб захистити майбутню дитину і себе від поганих новин, довелося дотримуватися інформаційної гігієни: залишатися поінформованою, але не читати подробиць, що відбувалося, наприклад, в окупованих містах під Києвом. Не вмикати телевізор, не дивитися жахливі кадри війни.

Марія народилася за день до першої масованої ракетної атаки восени 2022 року. У пологовий ми їхали вночі під час комендантської години. Нас зупиняла поліція і кілька разів військові на блокпостах. Було відчутно, як внутрішньо вони усміхаються, коли ми казали, що їдемо в пологовий — народжувати нового українця. А точніше українку!

Перші 24 години після народження дитини були, мабуть, єдиним часом за весь той рік, коли я не заглядала в стрічку новин взагалі. Чоловік негативну інформацію від мене приховував: того ранку, 10 жовтня, була перша масована атака. Коли з’явилися новини, що уламки ракети впали в центрі міста, усі родичі і знайомі почали дзвонити моїм батькам і схвильовано питати, як вони, адже вони також мешкають у середмісті. Батьки натомість несподівано повідомляли всім, що в них народилася онучка. Дехто навіть плакав — від щастя!

Мої давні подруги і друзі з інших країн теж стали писати мені і запитувати, як справи. Я відповідала їм, що все добре — у мене народилася донька! Звідусіль нам почали надсилати посилки — подарунки мамі і немовляті. Тільки до кінця року я нарахувала їх сім.

Сусідка похилого віку принесла пакет із м’якими іграшками зі словами: «У дитинстві я пережила блокаду Ленінграда, у мене ніколи іграшок не було. Тому нехай у Марії будуть». Ріки любові текли в нашому напрямку.

Марії ще не виповнилося півтора місяця, коли в сусідній під’їзд нашого будинку потрапив уламок збитої ракети. Я лежала на ліжку і годувала доньку, коли почула, що працює ППО. Глянула у вікно і побачила вогняну кулю, що летіла повз, немов комета.

Коли звуки вибухів припинилися, чоловік вирішив піти подивитися, де впало. Через вікно я бачила, як люди із сусідніх дворів біжать, щоб побачити, куди поцілило. За хвилину чоловік дзвонить: «Одягайся, бери дитину і виходь!» «Чого?» — питаю. «Це наш будинок горить — пожежа у четвертому під’їзді». Цікаво, що не було зовсім ніякого страху чи переляку. Усвідомлення того, що відбулося, приходило поволі із запізненням. Можливо, так працює мозок мами? Вся увага — на дитині. Хоч бомби з неба, тільки тепер не в переносному значенні, а в прямому. Було відчуття, що якась невидима сила захищає нас із немовлям. З’явилося усвідомлення, що сім’ї, у яких є діти, значно більше захищені від війни, ніж інші, у першу чергу емоційно.

Мені здавалося, що я переживаю якийсь надзвичайний досвід — материнства під час війни. Аж поки мені не трапилася статистика, що таких жінок, як я, тисячі. Лише в одному Києві за два роки війни народилося 35 тисяч дітей. Що допомогло мені пережити ці нелегкі часи? Щоденна допомога чоловіка, підтримка батьків у найвідповідальніші моменти, піклування родини і друзів. Як я особисто пройшла цей шлях? Лише завдяки медитації.


«Я мама, яка не знає материнства без війни»

Даша Городецька, мама двійнят Остапа і Данила

Неймовірну історію про те, як Даша народжувала двійнят на початку війни, можна прочитати ТУТ.

Дуже хотіла б дати натхненну відповідь, що два роки війни зробили мене витривалою, спокійною. Але правда в іншому: на початку повномасштабної війни мене повністю визначала одна риса — безстрашність. Так, я не мала в собі ні краплі страху. Усе, що випадало на мою долю як мами двійнят, приймала і справлялась. Бачила це так: щоб мої діти вижили, мені потрібно зробити ось це і це для свого здоров’я. Практично все робила «на адреналіні». Зараз, коли минуло два роки повномасштабної війни, я знаю, чого боятися. Ми вже чули приземлення ракет, гудіння дронів, довгі години сиділи в підвалі, страшенно тяжко пережили блекаути. Є перелік жахів, повторення яких я б не хотіла. І це робить дуже вразливою.

Хоча я жартома називаю себе «мама-боягузка» — уже чітко визначила для себе, що потрібно, аби мої хлопці зростали сміливими й волелюбними. Щоб ось це відчуття свободолюбності в них аж кипіло! Я їм дозволяю розхлюпувати воду, жбурляти щось. І не поспішаю казати «Ні-ні, не можна». Хочу, щоб у них закріпилося відчуття свободи дій. А бардаки в хаті — то вже дрібниці! Роблю все, аби прищепити їм любов до всього українського. Ми слухаємо виключно українські пісні і вірші. Усе оточення — україномовні люди. Хлопці знають, що це за одяг такий — «вишиванка» і надягають його не на свята, а коли самі того забажають. До синього та жовтого кольорів у нас також особлива увага і ставлення. Я переконана, що такі прості активності сприятимуть закріпленню та усвідомленню української ідентичності у дітей. Сини зростатимуть — і ми все частіше обговорюватимемо тему любові до України, прояви українськості. Чого точно не хочу — додавати і нав’язувати малечі страхи. Наприклад, звучить повітряна тривога, і я кажу дітям: «Вовк кричить у-у-у». Вони сміються, і ми спокійно збираємось у підвал. Для мене надзвичайно важливо зберегти безтурботність їхнього дитинства. Вважаю, цей метод хороший для дворічного віку, а старшим дітям вже важливо пояснювати, що відбувається.

Чого навчилась в емоційному плані за цей час? М’якості. Ніколи не думала, що ця риса про мене, та зараз я вже з більшою легкістю сприймаю невдачі в запланованому. Адже пологи та виписка з пологового відбувались геть не так, як ми планували, і хрестини, і з садочком усе геть не так, та й з рідними бачимось не так часто, як хочеться. У кожній невдачі стараюсь розгледіти бодай якусь хорошу сторону. І ще я відчуваю, що ці два роки материнства у війні не промайнули непомітно, як іноді хтось каже. Та ні, помітно! Я постаріла за два на двадцять, здається.

Мій чоловік зараз служить у ЗСУ

Мобілізація чоловіка і «поплавила» мене, і водночас тримає на плаву. Поки чоловік робить свою потрібну роботу там, я як мама і жінка роблю свою роботу тут, біля дітей. Так, це механічні дії начебто, але рутина теж не дає можливості опустити руки, сісти й нічого не робити. Останнє було б для мене катастрофою. Зараз пишу книгу про спокій матерів під час війни і сподіваюсь, її благодійна мета допоможе нашій армії. А ще організовуємо з дівчатами події, і весь чистий прибуток передаємо в благодійний фонд. Це дає відчуття: я на своєму місці, роблю маленькі кроки, теж можу підтримати інших.

Стабільно раз на місяць ставлю собі запитання, чи правильний зробила вибір, залишаючись із дітьми в Україні, де безпеку ніхто гарантувати не може.

І за цей час відповідь самій собі не змінилася: ще два роки тому я зробила усвідомлений вибір бути тут. Адже були на початку повномасштабного вторгнення пропозиції від Червоного хреста — мені пропонували виїзд за кордон, коли я ще була вагітна.

Причини залишатись настільки виважені й конкретні, що в жодній з них за два роки я не засумнівалась. Перша причина — в Україні чоловік і батько моїх дітей. Нелегальні методи виїзду за кордон ми не розглядали, і це недопустимий варіант для нашої сім’ї. Тому ми тут у повному складі як люди, які вірять у перемогу нашої країни й роблять задля цього те, на що є сили. Друга причина — безпеку за кордоном нам теж ніхто не може гарантувати, і правда в тому, що може статись що завгодно — хвороби, автокатастрофи… Коло підтримки нашої родини величезне: брати, сестри, дідусі-бабусі. І всім нам важливо бачитись і спілкуватись, знати, хто чим живе. І ось це коло родинної підтримки дає мені відчуття безпеки. Сподіваюсь, я ніколи не пошкодую про своє рішення.


«Коло родинної підтримки
дає мені відчуття безпеки».


Я — мама, яка не знає материнства без війни. Який урок мені хотілося б засвоїти? Війна підвищує цінність життя. Ні, я не з тих людей, кому треба було це усвідомити, бо цінувала свій кожен день. Та війна підвищила страх утрати. Тому більш усвідомлено починаєш цінувати моменти. Хочеться більш усвідомлено проводити час із дітьми, чоловіком, сім’єю і не паралелити дітей із другорядними справами. Бо коли ти відчуваєш щастя, а навколо — ні ракет, ні тривог, ні тривожності — такий момент, як золото. Його хочеться вхопити й тримати.

Image from Freepik

«Війна тільки підкреслює цінність дитини»

Марія Шкраба, мама двох доньок

Рішення про вагітність й народження дитини — омріяне і виважене. Ще за кілька років до початку повномасштабної війни обговорили це бажання з чоловіком. У перші дні російської агресії ми зі старшою донькою виїхали з Києва в Малинський район на Житомирщині й мало не опинились в окупації. Вибрались дивом із небезпечного району, попрямували в Італію до моєї сестри. Але вже в червні повернулися в Україну — життя за кордоном відчувалось як тягар, хоча я чудово володію італійською.

Нестерпно бути не там, де твій дім, не за власною волею.

Війна, блекаути з браком опалення та води, обстріли не змусили відкласти сокровенну мрію на потім. Навпаки — у мої 42 вона тільки стала сильнішою. Адже кілька років вагітність не наступала, а минулого року я дізналася про проблеми зі щитоподібною залозою. У лютому розпочала замісну терапію, а вже наступного місяця я завагітніла. Про це дізналась аж у кінці квітня — сюрприз! Ні, диво! Бо мої показники гормонів зменшували шанс вагітності практично до нуля. Тож ми щиро зраділи і вірили: усе буде добре.

Багато хто вважає нинішні умови в Києві жахливими для материнства — місто чи не щотижня під атаками. Але нехай це й прозвучить парадоксально — я проживаю цей час щасливо. Можливо, через те, що в нашому районі не так часто і не так гучно «гахкає». А, можливо, за ці роки моя психіка адаптувалась. Уявлення не маю, який рівень небезпеки й дискомфорту має «вигнати» мене з дому. До того ж у Харкові, Львові, Києві, Чернівцях «відчуття небезпеки» різнитиметься кардинально. Звісно, маю плани «б» і «в» — куди виїжджати з дітьми, якщо відбудеться новий наступ росіян чи стане геть нестерпно. Але поки ми тут.

Можливо тому, що я не була в настільки деструктивній зоні ураження війною, війна мене не зламала, а загартувала. Я знаю, за яким принципом відбуваються обстріли, як реагувати на небезпеки. І коли треба надійно сховатися, бо «летить» близько до твого району. Згадайте — ще на початку війни у нас не було можливості знати подробиці підльотного часу дронів і ракет через Telegram-канали.

Того дня в грудні, коли народилася моя молодша донька, тривоги лунали безкінечно. Але радість від першої зустрічі перевершила все. Розумію, наскільки цінна кожнісінька мить із дитиною, і яке щастя ти даруєш у першу чергу собі, даючи нове життя. А розуміння того, що все це ти можеш втратити за секунду, додає ще більше сил любити і гостріше відчувати щоденні радощі.

Поява дитини і війна для мене аж ніяк не взаємозалежні. Війна підкреслює цінність цієї дитини. Я мрію про нашу перемогу. І про змогу насолоджуватися материнством без зовнішніх загроз.

Image from Freepik

«Жити, не ховаючись від життя»

Вікторія Котова, мама Соломії і Владислава

За довгі роки війни я стала переселенкою двічі. У 2014 році із семирічним сином поїхали з Макіївки на море, а додому повернутись уже не змогли… Так у нас уперше не стало дому. Зо п’ять років прожили в Кривому Розі, потім переїхали до Маріуполя, де крок за кроком будували нове життя. Коли насталоо 24 лютого 2022 року — дивом вирвались з окупованого міста. Дім забрали вдруге. Але хто б і що б не говорив — ми з чоловіком вирішили жити, не ховаючись від життя. Не минуло й місяця після повномасштабного вторгнення росії, а ми розписались у Кривому Розі. Житло — зйомне, визначеності — нуль, а в серці плекаємо велику мрію про спільну дитину. І доля була прихильна: у вересні 2023 року ми вперше поцьомали нашу Соломійку. «Це ж подарунок на моє 40-річчя!» — не могла натішитись я.


«Ми з чоловіком вирішили жити,
не ховаючись від життя».


Протягом вагітності до мене було дуже приязне ставлення як до ВПО в поліклініці, хоча я налаштовувалась на різні варіанти. До 30-го тижня викладала й могла по дві лекції поспіль стояти на ногах, а потім приходила додому зі страшенними набряками. Тривожності чи поганих передчуттів не було. Навіть коли останні тижні лежала на збереженні, і просто на наш район летіли ракети.

Але з народженням донечки все змінилось кардинально: я зрозуміла, що таке відчайдушний страх. Знаєте, я, як і кожна мама, придбала красиве ліжко для маленької. Але дитина там не спить — я боюсь залишати її одну. Щоночі Соломія засинає в нашому великому ліжку, і я чомусь вірю, що зможу прикрити її собою, якщо буде «приліт» чи летітиме скло.

Ми могли б виїхати з родиною за кордон — у мого чоловіка друга група інвалідності. Але є старенькі батьки, є робота в університеті — викладаю у виші, де готують майбутніх поліцейських. До того ж я сама — поліцейська. І є розуміння: ми всі потрібні країні.

Щоб знизити рівень стресу, беру участь у корисних для мозку челенджах — наприклад, зараз із захопленням проходжу літчелендж від учительки української мови та літератури. Проте розумію, що найважче зараз не мені, і не чоловіку, а старшому сину. За останні роки він змінив 10 шкіл — настільки часто ми переїжджали. Після виїзду з Маріуполя не хотів ні з ким спілкуватись у новій школі — ми навіть залучали психолога.

Під час повномасштабної війни материнство переживається і з більшою відповідальністю, і з більшою насолодою. Всередині мене можуть вирувати емоції та переживання, але доні я цього не показую. Серце стискається, коли думаю, що Соломія скоро може почати розуміти, що це за звуки такі страшні, і що це не просто грім. А зараз є змога просто міцно схопити її в обійми та бігти у ванну, коли прокидаємось від вибухів. Вірю, що перемога за нами. Вірю, що кожен прожитий день наближає нас до цієї миті.

Поділитися цією статтею