Слухайте з дітьми рок

Автор тексту: Катя Сіль

Моє літо закінчилося гучною рок-вечіркою серед підлітків. Протягом тижня двадцятеро хлопців і дівчат віком від 6 до 18 разом грали рок: вони створили свої бенди, вчили слова пісень, партії ударних, гітари і клавіш, щодня мали по дві «рєпи» і зрештою залабали драйвовий рок-концерт для батьків і друзів.

Коли моя донька вперше побачила, у якій компанії проведе останній тиждень літа, вона злякалась і розплакалась. Від тих підлітків віяло справжнім бунтарством — різнокольорове волосся у хлопців і дівчат, дреди, пірсинг, чорний манікюр, і в кожного музичний інструмент:дехто тягнув аж дві гітари, хтось — по кілька комплектів паличок для ударних. Для моєї доньки, чиє знайомство з музикою асоціювалося доти з приватними уроками гри на фортепіано із вчителькою, чиє ім’я складно вимовляти, це був шок. Коли ж ми побачилися за тиждень, шокована була вже я — моя 10-річна дитина мала макіяж smoky eyes, чорні нігті і ту зухвалу самовпевненість, на яку я сама не наважилася в її віці. Та більше здивувало те, що ці діловиті неформали-рокери дали мені урок толерантності. Представляючи учасників гурту, підлітки казали: «Це Міша, він ніколи не грав не гітарі, але спробував, і в нього виходить круто. А це Маша — вона класна ударниця і соціопат. А це Саша — ми називаємо його «чорнобильський переросток», бо йому 13, а він майже два метри зростом, а ще він класний басист. А я Аліна і буду сьогодні просто голосно кричати в мікрофон». Ці підлітки мали повне й безумовне прийняття одне одного — із талантами і недоліками, комплексами і заморочками кожного. Вони поважали смаки і звички іншого, навіть якщо хтось обирав жити в повному безладі, вони обмінювалися лахами — дівчата носили сорочки хлопців, а ті позичали дівчачі світшоти, і в їхній малій спільноті було ок запитати: «Ти хлопець чи дівчина?»

Коли вони заспівали «You make me wanna die», я сприйняла це як послання. Скільки разів за своє життя я поводилася так, що моя дитина могла би сказати ці слова мені? Певно, багато. Литовська освітня експертка Ірена Пранскевічуте під час свого виступу в Києві просила батьків не впускати сором і провину у стосунки з дітьми.

Сором і провина з’являються тоді, коли ми ставимо перед дітьми надто багато вимог: бути успішними, розумними, «нормальними», начитаними і спортивними, слухняними і ввічливими, приємними і охайними. Ми не запитуємо в дітей, якими хочуть бути вони. І часто за цими вимогами діти не мають простору, щоб зрозуміти, а якими ж вони є і чого хочуть.

А потім на сцену вийшов хлопець із дредами, що затуляли йому пів обличчя, і сказав, що не готував виступ, а буде просто «фрістайлити». Наступні кілька хвилин під важкий роковий скрегіт гітар він імітував танець горили і волав у мікрофон «Breaking the law!» Тут дух бунтарства прокинувся у батьків, і всі просто шалено відривались. І тоді я подумала, що рок дав мені важливу підказку: любити свою дитину — це не грати роль її мами. Це можливість розбити нарешті шкаралупу несповнених вимог власних батьків до мене і дозволити собі не вимагати — від світу, від дитини, від себе самої.

За кілька днів після тієї вечірки донька сказала: «Знаєш, мам, ти досягла своєї мети — тепер я люблю рок». А як я його люблю, подумалося мені.

Автор:

Залишити відповідь