«Моя дитина не потерпить і хвилини, якщо мені треба завершити важливу справу», «Я не можу навіть на 10 хвилин зайти в банк — одразу вереск», «Поспілкуватись із колегою на вулиці? Не смішіть, моя 6-річна донька закінчить це спілкування за 30 секунд!» — батьки розповідають безліч історій про «нестерпну непосидючість» дітей, що змушує змінювати плани чи розгрібати гучні істерики на рівному місці. І в той час, як більшість дорослих шукають чарівні методи для привиття дітям навички терплячості, знаний біолог Петро Чорноморець радить дорослим… відчепитися від них. То чи існує взагалі дитяча терплячість? І що робити, якщо вам конче потрібні ці 5 хвилин благословенної тиші?
Спікер:
Петро Чорноморець, кандидат біологічних наук, співзасновник системи просвіти «Змінотворці», викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, викладач і в минулому співавтор школи «Майбутні»
Критична неадаптивність у світі і примус до терплячості: є взаємозв’язок
Дорослі часто очікують від дітей, щоб ті щось терпіли. І доволі часто це «щось» дітям не подобається, і від цього їм стає погано. Виникає питання: навіщо дітям це терпіти?
Існують природні та штучні аспекти терплячості. Усі ми вчимося терпіти якісь аспекти об’єктивної реальності. У реальному світі, якщо я хочу їсти — мені потрібно докласти певних зусиль, щоб приготувати чи нагріти цю їжу. Час очікування спонукає перетерпіти відчуття голоду, що наростає. Або ще: я захворів і мені болить. Але ж нічого не вдієш і треба прибрати це неприємне відчуття «я не можу!» і перетерпіти певний час, поки не стане краще. Це природні процеси.
Неприродні — коли можна зробити так, щоб не доводилося терпіти, але хтось вирішує, що «саме тобі тут і зараз треба потерпіти». Саме з того віку, коли дитина навчається не звинувачувати стільчик у тому, що вона вдарилася об нього, починає розрізняти і те, чи є об’єктивні причини для неприємного стану, чи цей неприємний стан тобі створюють ззовні. Звісно, діти далеко не завжди можуть розрізняти це правильно, але і тут є кілька варіантів.
Варіант 1. Дитина все розуміє та розрізняє правильно. Тоді дорослим не варто дивуватися, що син чи донька не хочуть терпіти будь-що, до чого їх примушують без нагальної для самої дитини потреби.
Варіант 2. Якщо дорослому вдалося обхитрити дитину і зробити так, щоб вона думала, що це фактична необхідність — потерпіти або перетерпіти щось, тоді ми маємо дитину, яка начебто і «зручна» для нас, але ця дитина по факту не вміє розрізняти об’єктивну та штучно створену реальність.
І коли вона в дорослому віці опиняється в дорослому світі — страждає від критичної неадаптивності, бо не розуміє, як цей світ працює. І терпить те, що насправді не варто терпіти, а потрібна, навпаки, боротьба і відстоювання себе, своїх кордонів.
Або інша ситуація: не може терпіти і вважає, що можна порушити якісь абсолютно об’єктивні речі на кшталт законів фізики. І той, і той варіант, коли ми створюємо штучні ситуації для терпіння, матимуть негативні наслідки для дитини.
Здорове терпіння в дитини: де його брати та як розвивати
У моєму розумінні терплячість розвивається тим, щоб свідомо не створювати для дитини штучну реальність.
Найголовніше: не робіть за дитину те, що вона може зробити сама, окрім критичних ситуацій. Та й навіть тоді дитина може взяти хоча б мінімальну участь у процесі. Навіть просто побувши поруч із дорослим. Наприклад, дитина голодна, втомлена і не готова самостійно зробити собі бутерброд. Якщо ви хочете попіклуватися про свою рідну людину — скажіть: «Ходімо на кухню, я тобі приготую і проведемо час разом».
Дитина за сотнями і тисячами ситуацій має спостерігати, що в реальному світі деякі речі вимагають часу і зусиль. І в більшості ситуацій цей час і зусилля дитина повинна спрямовувати в конкретну дію самостійно.
Важливо, щоб у всіх ситуаціях, у яких дитина щось хоче, ми не забороняли їй це і водночас не робили справу за неї. Також не варто створювати ситуації, які б змушували дитину щось потерпіти, бо саме так тут і зараз вирішив дорослий.
Дитина може навчитися адекватного терпіння в процесі того, як вона вчиться задовольняти власні потреби
в реальному світі.
Нормальне терпіння не розвивається в ситуації примусу вчити уроки, які дитина вчити не хоче. Або в процесі примусу до прибирання квартири — цю дію вона не збиралася робити, бо не бачить у цьому своєї потреби. Примус до терплячості призведе або до бунту, або до безпорадності.
Терпи і роби «через не хочу»: яких наслідків чекати?
Мотивація до терпіння в тій чи тій ситуації — теж штучна історія. «Мотивуючи», дорослий створює для дитини штучну реальність, якої та не зустріне в реальному житті.
Візьмімо до прикладу прибирання. Це тригерна для батьків тема, мовляв, діти мають навчитися прибирати і «через не хочу», а якщо не подобається — перетерпіти, але зробити. Але якщо йдеться про прибирання на території дитини — варто замислитися: «Чому я взагалі пхаю туди ніс зі своїми правилами?» Поки звідти не тече, поки там не горить і не гниє підлога — дорослому не варто втручатися і «мотивувати» дитину прибирати. Це справа дитини, який порядок вона влаштує в особистому просторі.
Максимум, на який ви можете розраховувати, — раз на місяць із дозволу дитини зайти в її простір і, подивившись на все, запропонувати свою допомогу: «У мене відчуття, що тобі тут дискомфортно. Може, ми разом облаштуємо простір?» І в процесі цього «разом» дитина може навчитися краще підтримувати порядок. А як бути зі спільною територією дому? Логічно, що якщо вона спільна — відповідальність мають брати всі. З іншого боку, якщо є спільна територія, то і рішення мають бути спільні.
За моїми спостереженнями, у більшості квартир у дітей взагалі немає своєї території. Тоді не дивуйтеся, що дитина не бере на себе відповідальності за територію проживання, та ще й завжди шукатиме способів уникнути різних процесів, нав’язаних дорослими. А все тому, що не відчуває, що це її дім. За відчуттям дитини — це дім батьків, у якому вони встановили свої правила і чомусь змушують її ці правила виконувати. Від цього примусу дитина захищатиметься.
Якщо батьки мають достатньо влади й сили, щоб змушувати дитину щось робити — куди ж подітися? Буде робити. Але щойно відчує достатньо сили в підлітковому віці чи коли з’їде від батьків — почне із цими правилами воювати.
Поки дитина в конфлікті чи протистоянні з батьками — вона не займається реальним навчанням, дослідженням себе і світу довкола. Вона займається тренуванням протистояння з батьками.
А якщо в дитини все-таки є свій простір — варто встановити кілька чітких правил для спільного простору, але не очікуйте, що син чи донька аж дуже ретельно їх дотримуватимуться. Адекватне правило звучить плюс-мінус так: «О 20:00 ми разом збираємо всі іграшки, щоб вони не бісили батьків».
Батьки — власники простору одночасно є «власниками» процесу прибирання. А дитина — власниця іграшок може бути долучена до цього процесу. І не більше.
Біохімія людської терплячості
Терплячість формується з найменшого віку — разом із формуванням префронтальної кори головного мозку. Саме вона дозволяє нам обирати пріоритети. Усе, що має нижчий пріоритет, може ігноруватися. І ось чому так відбувається: задля розв’язання проблем вищого пріоритету людина здатна деякий час потерпіти невиконання завдань нижчого пріоритету.
Разом із формуванням префронтальної кори відбувається розвиток передньомедіальної поясної кори головного мозку, яка пов’язана із силою волі.
Більше тренувань — більше розвитку. Але тренування треба обирати правильні. До прикладу, дитина чогось захотіла і зробила зусилля. Якщо дорослі не обмежують дитину в усьому і не роблять щось за неї постійно — формуватиметься здорова терплячість. Є 3–4-річні малюки, які можуть кілька годин поспіль намагатися робити певну дію задля досягнення потрібного результату.
Наше з вами завдання — не добиватися, щоб дитина могла потерпіти будь-коли і будь-що. Так і дорослі не можуть! Для майбутнього дитини справді цінно сформувати ось цю «здорову терплячість», яку вона натренує на реальному житті та інтересах і потребах.
Чи існують вправи, які тренують увагу та посидючість?
Ніяких спеціальних вправ не потрібно. Це може бути спільно проведений час, в якому ви з дитиною робите щось дійсно для неї цікаве.
Натомість можна потренувати швидке перемикання префронтального контролю. У нагоді стануть всі ігри, де потрібно то рухатися, то завмирати: «Морська фігура, замри!», «Хованки». І це не про глобальне тривале терпіння, а про прокачування двох зон кори головного мозку.
Дітям бракує терплячості: неочевидні причини
👉 Вагомі незадоволені потреби
Є багато механізмів, що можуть впливати на появу чи посилення нетерплячості у дітей. Найпростіший — якщо в дитини є вагомі незадоволені потреби. З кожною наступною дією дитина очікує, що їй стане краще. Але краще не стає. Тому в очах батьків вона буде «ну дуже нервовою та нетерплячою». До речі, це стосується не тільки дітей — так роблять усі люди.
👉 Підвищений рівень тривожності
Трапляється і так, що в людини високий рівень тривожності, і вона намагається перекрити чи замаскувати її новими діями. І теж стає нетерплячою: очікує, що ось-ось стане краще і «відпустить», але покращення не приходить.
👉 Надлишкове інтелектуальне навантаження
Нетерплячість — супутниця надмірного когнітивного навантаження. Якщо людина приділяє багато часу інтелектуальній діяльності — її глутаматні нейрони постійно працюють. Глутамат починає потроху розтікатися по корі головного мозку, і зрештою ми отримуємо такий специфічний стан, коли людина розосереджена, не може звести очі докупи і при цьому постійно кудись біжить і поспішає.
Проблема: вам конче потрібні ці 5 хвилин тиші.
Як домовитися?
Вам вкрай необхідно провести важливу розмову чи відвідати установу і при цьому не отримати дитячу істерику в бонус? Передусім варто натреновувати власну терплячість і докладати всіх зусиль для того, щоб дитина розуміла: «Мама/тато» мене чують». Якщо в дитини є таке розуміння — вона почує і вас. І навчиться певний час терпіти, якщо для вас це дуже важливо.
Якщо ви бачите в такі важливі для вас моменти постійні істерики — це означає, що попередні роки ваша комунікація з дитиною точно не була досконалою, а часто — неправильною. Щоб припинити спалахи істерик у таких випадках, знадобиться ще кілька років роботи. Як ця робота може виглядати?
Щоразу, коли дитина потребує уваги — ми їй цю увагу даємо і точно не сваримо: «Я з тобою». І поступово у спілкування додаєте: «Я з тобою, а ось зараз мені одну штучку треба зробити. Зачекай, будь ласка». Дитина має відчути: мене не відкидають, не ставлять на задній план.
Дитяча істерика значною мірою пов’язана з тим, що дитині щось потрібно від батьків. А батьки регулярно її відштовхують, не задовольняють потребу. Дитина починає нервувати з цього приводу, а батьки ще й починають її сварити. У такий момент малюк почувається в критичній небезпеці, тому й терпіти не може ані секунди.
Отже, дитина має звикнути до думки, що її потребу не відкинуть, що її не відштовхнуть. Для цього має статися не одна сотня ітерацій: «Кожного разу, коли батьки мені потрібні, вони є, вони мене приймуть». І тоді у віці 6–7 років дитина буде здатна зайняти себе, якщо мама чи тато мають важливу розмову.
Ще одна істотна річ, про яку варто пам’ятати, — стратегічне мислення батьків. Ви маєте мислити так: «Якщо мені потрібен час, коли дитина мене не відволікає, я стратегічно маю створити такі обставини. По-перше, моя дитина має бути впевнена, що я їй не відмовлю в увазі та паралельно запропоную 2–3 види діяльності на вибір. І коли настане той час «ікс» — скажу: «Обирай, що тобі цікаво зробити з ось цих варіантів. А я попрошу тебе в цей час дати мені зробити важливу справу».
Нетерплячість чи РДУГ?
«Поганого характеру» у дітей не буває. Якщо вам щось тривалий час не вдається з дитиною, найкраще рішення — завітати до фахівця. Якщо дитина нейротипова — він запропонує практики, як взаємодіяти для покращення контакту. Або ви дізнаєтеся про нейровідмінність дитини і знову-таки — фахівець запропонує практики, що допоможуть батькам та дитині якнайкраще адаптуватись одне до одного та до взаємодії зі світом. Адже нейровідмінність — це не нозологія. Це означає, що дитина інакше реагує на деякі речі. І це точно буде не про те, що щось треба буде «виправляти».
Якщо ви бачите, що вам доводиться постійно застосовувати якісь силові підходи у взаємодії, значить, варто піти до фахівця і в усьому розібратися — чого саме ви можете очікувати від дитини з огляду на її особливості та вік. І як можна їй допомогти адаптуватися у цьому світі.
