Нині тих, хто проходить вступні випробування, значно менше, ніж торік. У 2021 році на ЗНО зареєструвалися 393 тис. осіб, а у 2022 запланували пройти НМТ 203 тис. (разом в Україні та за кордоном). Чимало випускників шкіл вирішують не здобувати вищу освіту цьогоріч або взагалі не перейматися цим до кінця війни. Чому це відбувається? Що робити батькам? Як жити далі, якщо підліток не зміг або не захотів вступати в університет? Про це та інше — психоаналітик Марія Гончаренко.
Психологічне виснаження чи традиція?
Чи можна сказати, що частині українських випускників потрібен gap year? Саме так називають рік, у який випускник школи робить паузу в навчанні та не йде вступати до університетів. Хоча поширена в США та Європі традиція зазвичай асоціюється з відпочинком, мандрами, самопізнанням, її призначення значно ширше.
Спочатку традиція брати gap year була винятково британською. У 60–70-ті роки минулого сторіччя молодь отримувала час для поїздок за культурним обміном та для волонтерства в інших країнах. Тобто тоді це був період для дорослих вчинків та соціального досвіду.
У 80-ті американські освітяни та психологи підхопили таку тенденцію і зробили її популярною в усьому світі. Тоді gap year почали розглядати як найкращу профілактику емоційного вигорання та перевантаження вчорашніх школярів. Дослідження в США доводили: ті, хто взяв паузу, потім навчалися краще за решту однолітків. Тоді ж з’явилися центри тимчасових програм — для тих, хто за час перерви хоче удосконалюватися, пізнавати себе. А ще американські випускники займаються спортом, молодіжним мистецтвом, мандрують.
Уряд Данії навіть планував ухвалити закон, за яким ті вчорашні школярі, хто не йде вступати одразу, отримують грошову винагороду. Утім, і так лише один з восьми данських випускників відмовляється від gap year, повідомляє місцева преса.
Навряд чи нині в Україні є молодь, яка не хоче вступати, бо планує пожити для себе. У країні, яка потерпає від війни, ніхто не перебуває в зоні комфорту. Імовірніше, багатьом підліткам після всього пережитого складно витримувати напруження вступної кампанії. Що ж робити?
Чому не хочуть вступати?
1. Не хочуть додаткових стресів, ризикувати психологічним здоров’ям. Коли будь-яка людина не почувається в безпеці, їй особливо важко сприймати щось нове. А новим буде не лише студентське життя, а й сам формат національного мультипредметного тесту. Для декого це забагато.
2. Не почуваються конкурентоспроможними. Здається, що наступного року складуть тести краще. Особливо якщо війна вже завершиться.
3. Не усвідомлюють корисності та практичності вищої освіти. Коли в країні бойові дії, здається, найкращий внесок: робити щось тут і тепер. Служити в теробороні, збирати кошти на потреби ЗСУ, плести маскувальні сітки, допомагати ВПО. А не слухати лекції в аудиторіях.
Чому це лякає батьків?
1. Позиція: Не варто розпорошуватися. Правильний шлях — один: дитсадок — школа — університет — постійне місце роботи. Якщо зробити перерву, відстанеш від однолітків, забудуться знання та навички, тож вступати буде важче. І мотивація зникне.
Коментар експертки: Ці погляди дуже застарілі. Сучасний світ вимагає lifelong learning, навчання протягом усього життя. Тож доведеться вчитися мотивувати себе. Компетенції так легко не вивітрюються, як знання. Пам’ятаєте приклад із плаванням, якого не можна розучитися? Нині цінюються вдалі та рідкісні комбінації знань і навичок, які можна опанувати не лише під час академічного навчання, а й протягом gap year.
2. Позиція: Під час війни такий вибір ризикований. Ми все робили, щоб дитина була в безпеці. Але ж їй скоро 18 років, і вона зможе піти на фронт чи в тероборону. Тим паче хоче цього…
Коментар експертки: Це надскладне випробування для батьків у всі часи — змиритися з вибором сина чи доньки, якщо йдеться про життя та смерть. Але кожна повнолітня людина має право вирішувати свою долю. Якщо хлопець чи дівчина понад усе прагне захищати Батьківщину, ще невідомо, чим обернеться відчуття, що тебе майже силоміць утримували біля мами. Варто лише з’ясуватити, чи розуміє підліток усі наслідки такого рішення, чи не романтизує бойові дії, чи не стане для нього вдалою альтернативою опанування однієї з професій, які наближають Україну до перемоги?
3. Позиція: Мій випускник не буде книжки читати та готуватися цілий рік. Тепер ще більше часу приділятиме дурним хобі!
Коментар експертки: Те, що вам здається дивним чи безглуздим, може бути корисним.
Пів сторіччя тому вважалося, що gap year потрібен, щоб випускник школи відчув своє покликання та свідомо обрав майбутню професію. У нульові роки — що варто в цей час попрацювати, починаючи «з низів» за тією спеціальністю, яку вивчатимете. А нині вітають, якщо юнак чи дівчина за gap year отримує різноманітні, часом екзотичні навички, які гармонують із тим, чого навчатимуть в університеті. Скажімо, цікавою вчителькою може стати абітурієнтка, яка волонтеркою доглядала сиріт у Нігерії, захоплюється малюванням, змагалася в конкурсі аніме на найкраще фанатське оповідання, опанувала на онлайн-курсах якусь мову програмування. Їй легше буде знайти підхід до складної дитини, ілюструвати тему заняття в техніці скетчингу або вигаданою історією (сторітелінгом), не злякають технічні проблеми на дистанційці.
4. Позиція: Це відмазка для ледарів. Підлітки без справи можуть зв’язатися з поганою компанією, з криміналом, почати пиячити. Зараз дитина мене ще слухається, тож піде туди, куди я скажу. А що потім?
Коментар експертки: Це наслідок того, що в повнолітній людині батьки бачать дитину. І вірять, що вища освіта — щось на зразок платних «розвивалок» чи репетиторів, якими гарні батьки нібито мають забезпечити діточок. Утім, якщо нормально виховували дитину до завершення школи, вона не витрачатиме час на дурниці чи кримінал. А якщо ні, то вже пізно, і студентство не допоможе.
Знаєте, чому так підтримують gap year європейські та американські університети? Вони не хочуть мати справу з інфантильними студентами. Людина, яка зі шкільної парти одразу переходить до аудиторії, сприймає викладачів як вчителів. Більш зарозумілих, докучливих, яким щось від «дитини» треба.
Gap year — сучасна ініціація, час між дитинством та дорослим життям. Зазвичай допомагає не переносити шкільний досвід на студентські роки. І викладач тоді сприймається як посередник з роботодавцем, а вища освіта — як інструмент для підвищення цінності на ринку праці.
Принципово: у цей рік підліток не має сидіти на шиї в батьків. Це не канікули, а початок дорослого життя, в якому необхідно обслуговувати себе, заробляти хоча б собі на харчі та частину комунальних послуг.
Що можна робити в цей період?
- Працювати на себе. Є безліч історій, коли зовсім невеличкий бізнес розпочинають з нуля, навіть у воєнні часи. Але батькам не треба вкладати в такі стартапи гроші. Вчорашньому школяреві потрібен лише досвід і мінімум на життя.
- Працювати на позиції, яка не потребує досвіду роботи. Будь-який результат піде на користь. У найгіршому випадку підліток зрозуміє, як легко втратити роботу, як треба шукати баланс вимог та умов роботи. Усвідомить, що недоброчесні роботодавці можуть «витискати всі соки», що таке ділові стосунки.
- Волонтерити, почуватися корисним, знайомитися з людьми, розширювати світогляд. Це добра протидія відчуттю безпорадності, яке, трапляється, охоплює під час війни.
- Вдосконалюватися, працювати над собою, стати собі репетитором та коучем (якщо імпульс іде від самого підлітка). Таке бажання інколи виникає в тих, хто не задоволений шкільними результатами, кого вибила з навчальної колії ситуація з карантином та війною.
- Приділити час хобі, перевірити свої здібності, серйозно зайнятися профорієнтацією. Зараз починають по-новому дивитися на ефективність університетів: підраховують, як повертається кожна гривня, вкладена в конкретний університет, у кожного студента, як виш впливає на економіку регіону. Абітурієнтам теж добре б з’ясувати, якою буде віддача від навчання в конкретному університеті. Де працюють випускники вишу, наскільки вони цінуються на ринку праці, чи є змога отримати таку роботу без вищої освіти, які перспективи та переваги є лише в тих, хто її має?
Що можна змінити глобально?
На думку експертки, врахувати ситуацію нині могли б заклади вищої освіти. І перейняти закордонний досвід, коли gap year беруть на себе університети. Тобто спочатку проходить вступна кампанія, зараховують успішних абітурієнтів, а потім за їхнього бажання, надають їм рік відпочинку. В американському Університеті Наропи такий період є обов’язковим. Це мотивує випускників шкіл все ж зібратися та пройти випробування. А університети отримують найкращих абітурієнтів, які точно до них повернуться та матимуть сили на навчання.
Раніше в наших підлітків була така можливість: добре скласти ЗНО та зачекати рік. Сертифікати можна було подавати три роки. Нині так не можна, бо не відомо, чи зарахують результати НМТ наступного року.
Тож, можливо, університети зацікавить ідея gap year?
Більше про освіту під час війни на osvitanow.org
