Триває фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN. У національному короткометражному конкурсі сім фільмів з 27 було знято українськими молодими режисер(-к)ами за кордоном. Ми поспілкувалися з тими, хто навчається та зняв свої роботи в Європі. Як молоді режисери й режисерки обрали виш? Які грантові програми їм допомогли та що вони можуть порадити майбутнім студент(-к)ам кіношкіл?
Злата Вересняк,
фільм «Чорнозем»
Почну з того, що «Чорнозем» був створений не в рамках навчання в кіношколі. Це був досить незалежний для мене проєкт, без жодної інституційної підтримки, без підтримки університетів за кордоном і без додаткових джерел. Це була повністю моя ініціатива і моє фінансування. Допомагали мені поляки, мої друзі, теж зі своєї ініціативи. Одразу після закінчення знімання, я почала своє навчання DocNamats на режисерській програмі «Master Joint Program».
У мене досить довга історія з тим, як я намагалася дістатися на навчання в кіношколі. Я з Хмельницького, і мріяла про кіношколу з 17 років. Першою спробою була Кіношкола ім. Кесльовського при Силезькому університеті, але я туди не дісталась. Тоді там була програма для людей зі східної Європи, тому багато білорусів та українців вчилися там безкоштовно. Але я вступила у Вроцлавський університет, де почала вчитися на журналістиці. Це мене підштовхнуло знімати кіно і свій перший документальний фільм я створила ще там. Мені пощастило з менторкою, режисеркою, що тільки починала в Польщі, Агнешка Звєвка, яка мене підтримала у бажанні їхати знімати документалку про рідне місто.
Паралельно з навчанням я стала членкинею академклубу реалізаторів кіно у Вроцлаві. І усі мої фільми між закінченням бакалавра у Вроцлавському університеті й сьогоднішньою Магістратурою зараз в DocNamats, були створені завдяки людям в цьому клубі. Я потрапила у великий нетворкінг та відчувала велику підтримку. За чотири роки вийшло зробити 3 коротких метри — і це без інституційної підтримки, а більше колективної, де всі горять своєю справою.
Ну й останнє, про університети. Не всі програми мають відкриті набори кожного року. І взагалі, в навчальних закладах в Західній Європі набори в кіношколи відкриваються дуже рано, а не так, як в Україні, що наприкінці весни-літа тільки треба подавати заявку. Набір може відкриватися за рік до початку навчання. І треба до цього бути готовим, тому що за пару місяців треба не лише підготувати портфоліо, але й скласти екзамени з мови, які так само коштують досить недешево. Тому я раджу подумати про вступ до кіношколи за рік-півтора до самого початку навчання.
Надія Хатимлянська,
«Кімнати, які ми ділимо»
Я навчаюся у гамбурзькій медіашколі, або Hamburg Media School на магістерській режисерській програмі. Всього там існує чотири спеціальності: режисура, продюсування, сценарний і операторський курс. Кожна з них триває два роки. Я виїхала з Києва зі своїм молодшим братом у березні 2022 року. Опинилася в Берліні й просто не знала, що далі робити. Спочатку пішла працювати й хотілося далі продовжувати навчання, бо в Україні я мала проходити свій другий рік навчання в Ukrainian Film School.
Спочатку я пішла на кіно напрямок до університету Бабельсберг імені Конрада Вульфа у Потсдамі біля Берліна. Для українців там були дуже сприятливі умови, бо можна було навчатися гостьовий семестр, а вже після вступати офіційно. У 2022 я подавалась у всі можливі місця, бо найефективнішою зброєю проти страху була дія. Смішно, що німці мене так і називають — Дія, бо їм складно вимовити ім’я Надія. Паралельно з навчанням на гостьовому семестрі я подалась в Hamburg Media School та навіть встигла про це забути. Але мені прийшов емейл, що я пройшла перший раунд та запросили на другий.
Тим, хто вступає в кіношколу закордоном, хочу порадити: не потрібно недооцінювати себе. Ви всі круті, ви все знаєте, все вмієте. Звісно, навчання не твоєю мовою може бути складним. Перші три місяці для мене були дуже стресовими. Але коли ви почнете вільніше спілкуватися, то зʼясуєте, що ви знаєте навіть більше, просто про інше. Я розповідаю своїм знайомим про Довженка, про український кінематограф та воджу їх дивитися українське кіно. Я рада, що добре прийняли й мою роботу, історію про українську біженку, як у Німеччині, так і зацікавилися та взяли в програму Миколайчук OPEN в Україні.
Кіра Тріпульська,
фільм «Тіло»
Коли почалася повномасштабна війна, у мене був «gap-year». Мені було шістнадцять років і я вирішила не відразу вступати до університету, а присвятити якийсь час тому, щоб зібрати своє портфоліо і підготуватися до іспитів. Я точно не була впевнена, куди хочу вступати, але будь-яка кіношкола вимагає досвіду і високого рівня робіт, тому мені хотілося ретельно підготуватися. Через війну ми з родиною виїхали з Одеси. Робота в кіно була моєю мрією з дитинства, і мені хотілося її втілити. Я обрала Чехію, бо багато читала і чула про FAMU (Празька академія мистецтв) та захоплювалася чеським кіно 60-х років. Також думаю, що важливу роль зіграла мова. На той час мені здавалося, що чеську мову я зможу швидко і легко вивчити.
Я написала листи до деяких кіношкіл, і FAMU відразу відповіли мені. Вони створили спеціальну програму стажування для українських студентів, під час якої ми могли працювати з чеськими студентами, ходити на лекції та навіть знімати свої невеликі проєкти. Також ми отримували стипендію. Завдяки цьому було значно легше інтегруватися не лише у чеське суспільство, але й у місцеву кіносферу. Це також дуже допомогло під час іспитів до чеської навчальної програми. Я не вступила у FAMU з першого разу, тому вирішила піти навчатися на річну програму до міжнародної кіношколи Prague Film School. Через те, що там навчання достатньо дороге, я вирішила перевірити свою вдачу і також написати їм листа. Вони відповіли й запропонували навчатися безплатно. Під час свого навчання там я працювала ще більше над своїми роботами й спробувала вступити у FAMU ще раз. Цього разу мене взяли відразу на дві кафедри. Тому ніколи не потрібно здаватися після першої спроби.
Найважливіше — це прийняти те, що вступити з першого разу майже неможливо. Закордонні кіношколи дуже вимогливі (особливо ті, які пропонують безплатне навчання). Кафедра режисури у FAMU бере лише 5 студентів, а кожного року своє портфоліо надсилають 150–200 людей. Відбір дуже суворий і складний, але це нормально.
Поліна Біляєва,
фільм «Ці кляті півонії»
Я вже навчалася на режисера в Україні, в Харківській державній академії культури. Але мені завжди хотілося спробувати повчитися закордоном. У Польщі дуже гарно розвивається кіногалузь — цікаво було побачити, як тут все функціонує, перейняти досвід. Але спочатку я була переконана, що спробую вступити до кіношколи у Великій Британії, бо добре знала англійську. Потім потрапила на Cinemalab з ігрового кіно у Харкові від Academy of Visual Arts Kharkiv, тьюторами якої були польські сучасні кінематографісти. Кілька з них були викладачами Варшавської кіношколи. І коли я побачила, що у школі теж є англомовний відділ — мене це переконало. Все ж таки, Польща ближче до дому!
Знаю, що у Варшавській кіношколі є стипендії для відмінників у навчанні. Також, знаю, що у Польщі існує стипендія Gaude Polonia, котру можуть отримати зокрема українці, працюючи над творчим проєктом тут. Але я ними не користувалась. Все що мені було потрібно, це знання мови. Інші вимоги не сильно відрізняються від подібних факультетів в Україні. Це орієнтація в історії кіно та мистецтва; розуміння, чому хочеш бути у професії та наявність портфоліо. На мій фільм, з яким беру участь у фестивалі, мені вдалося отримати підтримку від школи, яку студенти отримують за результатами пітчингу своїх проєктів. Зараз я працюю над проєктом повʼязаним з Україною і нас багато, українців, у кіношколі, за що я дуже вдячна Варшавській кіношколі, що дає майданчик для та реалізації своїх проєктів для студентів з України.
