Уже невдовзі, 2–3 серпня, на нас очікує конференція IDEC, яка дасть змогу батькам і вчителям наживо поспілкуватися з освітніми зірками, серед яких Діма Зіцер — доктор педагогічних наук, який 25 років займається неформальною освітою. У нього чимало інших «іпостасей»: психолог, соціолог, харизматичний і дотепний тренер інших педагогів, автор книг та популярного блогу. Його Інститут неформальної освіти INO реалізує педагогічні проєкти в Росії, Ізраїлі, США та інших країнах. А виступ «Свобода від виховання» на TEDx зібрав майже 200 тисяч переглядів на YouTube.
Куди зникає допитливість
«Ми народжуємося такими допитливими, — вважає Діма Зіцер. — Ми хочемо пізнати світ на дотик. Хочемо поставити тисячу запитань. А потім проходить час — і щось відбувається, кудись ця цікавість зникає. Люди кажуть: що ж робити, моїй дитині нічого не цікаво. Це дійсно відбувається до моменту приходу в школу і відбувається в ній. Як виникає ось це саме питання: навіщо ходити в школу? На нього дуже часто немає відповіді ні в дітей, ні в батьків, ні в учителів. Якщо не давати єдину можливу відповідь: «Як навіщо? Це ж і так зрозуміло».
Як зробити так, щоб ця чудова вроджена якість — цікавість — зберігалася? Як зробити так, щоб ми, вчителі, і вони, діти, хотіли зустрічатися? Щоб нам було навіщо тягнутися туди в таку рань і проводити там стільки часу. Як зробити так, щоб цей час був по-справжньому щасливим?
На майстер-класі пан Зіцер обіцяє подивитися на проблему з трьох позицій — дітей, батьків і вчителів — і довести, що між ними немає глибинного конфлікту.
Школа без примусу і без змагань
Діма Зіцер ще 9 років тому створив школу, про яку мріяв, — демократичну, без примусу, де діти — насправді важливі постаті, а не об’єкти виховання.
«Апельсин» у Санкт-Петербурзі живе за законом: якщо п’ятеро учнів хочуть вивчати якийсь предмет, він додається до розкладу, турбує якась тема — її розглядатимуть. Думаєте, діти рідко користаються цим правом? Ні, постійно. За їхньою програмою відкритих уроків можна зрозуміти, що вивчають в «Апельсині» — там усе, що тішить серце дитини: принцип дії бейблейдів, всесвіт Гаррі Поттера, створення комп’ютерної гри, стендап, суші роли, кольорові хімічні реакції. В учнів є уроки флейти, економіки, йоги, танців, плавання.
Вони відвідують Ермітаж, їздять у театри, музеї, парки, вчаться в Майстерні всього: від вітражного розпису до макетування. І ще — тут немає не лише диктату, а й прихованої маніпуляції за допомогою «медальок», нагород та відзнак. Тут не змагаються без потреби. Конкурси, порівняння успіхів, рейтинги — це не про демократичні школи.
«…Ми навчили дітей, що вони «молодці» тільки якщо вони кращі за інших. Вони не вміють, завдяки нашим зусиллям, існувати самі по собі. Не вміють бути в захваті від гри з випадковим знайомим, не вміють отримувати задоволення від пояснення правил гри і від того, що інша людина пізнала щось нове. Не можуть захопитися чужим успіхом або просто розслаблено гойдатися на гойдалках.
Ні, не те, щоб «не вміють» — просто дорослі їх цього старанно «розучують», адже роблять головним інструментом співіснування нескінченне змагання. Точніше боротьбу. Яка, природно, неодмінно має закінчитися перемогою… То, може, ми ще встигнемо розповісти їм, що для того, щоб БУТИ, не обов’язково перемагати іншого, що для того, щоб жити, не обов’язково виживати».
У чому ми поступаємося Тортиллі
І ще кілька порад від Діми Зіцера.
«Будь веселим, зухвалим, шумним! Битися треба — так бийся! Ніколи не знай спокою, плач і смійся не до ладу…». І поруч наше доросле: «Сміх без причини — ознака дурачини», «Чого ллєш крокодилячі сльози?», «Не грубити!», «Заспокойся нарешті» тощо. Як це спритно у нас виходить! З одного боку, співати з такою веселою ностальгічною багатозначністю, з другого — старанно вимикати ці самі дитячі риси за першого ж їх прояву. Чому? Що лякає нас? Чому ми поводимося так, ніби, на відміну від черепахи Тортилли, такими не були?… Якщо ми дозволимо дітям зайву дитячість, вони можуть ненавмисно, а точніше, мимохідь, навіть не помітивши, розповісти нам важку правду. Про нас, про наше життя, про їхнє життя з нами…»
Із книги Д. Зіцера
«Людина вчиться протистояти хамству, так само як і будь-якій іншій гидоті, коли в неї з’являється безцінний досвід людської взаємодії, що надихає і дає підтримку, коли вона починає цінувати власну особистість і особистість іншого. Саме це вчить дитину не давати себе в образу, а також захищати інших. А ось положення, за якого нахабний дорослий, користуючись власною силою і статусом, принижує її, вчить її прямо протилежного: брехати, втягувати голову в плечі, намагаючись зникнути, а з часом за першої-ліпшої можливості знущатися зі слабшого — усе точно як вчили…»
Із книги Д. Зіцера
«Любити не можна виховувати»
Із колишніх дітей, яким важко було з дорослими, нерідко виростають люди, які виховують дітей так само, як колись виховували їх. І дарма, що вони не почувалися щасливими та вільними, адже «з мене людина виросла», значить, так і треба. На думку пана Зіцера, якби кожен тато і мама перед тим, як нагримати на дитину, чесно зізналися собі: «Зараз я на кілька годин зіпсую моєму любому сину чи доньці життя», мало приводів здалися б вартими того.
