Здолати російськомовний контент: як формується українська ідентичність у школі
Як формується українська ідентичність у школі, коли в родині чи інформаційному полі дитини переважає російськомовний контент? Що може зробити вчитель, щоб учні усвідомили: національна ідентичність — це наша зброя і щит? Під час дискусії зі студентами Українського Католицького Університету фіналісти Global Teacher Prize Ukraine 2026 говорили про мову, історичну пам’ять, українську культуру та вплив соцмереж. Їхні історії показують: школа може стати простором, де дитина не лише дізнається про Україну, а й поступово вчиться відчувати власну приналежність до неї. Зібрали в матеріалі ключові тези найкращих педагогів України.
Ключова теза Василя Власюка
«Національна ідентичність — наша зброя і щит»
Моє усвідомлення національної ідентичності розпочалося ще в юні роки. Під час проголошення Акта незалежності України в мене як справжнього та щирого українця щеміло в серці та наверталися сльози. Це був момент глибокого духовного потрясіння і єднання, коли багатовікові прагнення народу втілилися в реальність. Згодом, навчаючись у Таврійському національному університеті в Криму я помітив, що там майже не спілкуються українською. У Криму періодичних видань українською мовою тоді було всього три: «Голос України», «Урядовий кур’єр» та «Кримська світлиця». Це дуже збентежило мене, адже я вже тоді чітко розумів, що мова є фундаментом нації, без якого державність втрачає свій духовний стрижень.
Повернувшись у рідне село на Хмельниччину до сільської школи, у якій я на той час почав працювати, я спрямував усі свої прагнення на практичну діяльність. Мене ці факти спонукали ще наполегливіше утверджувати національну ідентичність, прищеплювати любов до рідного слова, традицій та культури. Я певен: кожен урок української мови та літератури, кожен патріотичний проєкт і кожне слово, сказане від щирого серця, формують майбутнє нашої держави. Національна ідентичність — це наша зброя, наш щит і наш скарб, який ми зобов’язані зберегти й передати наступним поколінням.
Ключова теза Світлани Шефер
«Російськомовних батьків ми змінити не можемо, але наша щоденна робота з дітьми дає помітний результат»
Моя родина — мультинаціональна. Маю тільки тата-українця, чоловік приїхав з Казахстану. Тож української мови в дитинстві не чула, у сім’ї розмовляли суржиком, а чимало предметів у школі викладали російською. Але в моїх силах навчати дітей українською на противагу тому, що російськомовних батьків наших учнів ми змінити не можемо. Приклад? Авжеж, у мене є приклад! Дівчинка Поліна прийшла до мене в клас, не знаючи жодного слова українською. Щоб вона розуміла, про що взагалі йдеться, потрібно було дублювати елементи уроків російською. І весь цей час я тримала зв’язок з її мамою. В одній розмові я почула від неї, що, мовляв, «учителька розмовляє на якійсь своїй мові». Але вже у 3-му класі Поліна поїхала на конкурс Яцика! Потім — на конкурс Шевченка. Привозила призові місця, а ще вона відмінниця й музикантка. Це наочний приклад того, що все залежить від нашої щоденної роботи з дітьми.
Сучасне покоління учнів дуже відрізняється від попередніх, бачу це на прикладі моїх третьокласників. Під час уроку «Я досліджую світ» говорили про назву нашого села Причорноморське. Діти запитують: «А чому його перейменували? Як називалося раніше?» І весь урок ми досліджували це питання, очі дітей горіли цікавістю — раніше їм ніхто цього не розповідав.
Ключова теза Тетяни Глебової
«Ідентичність — це точно не про зовнішні атрибути на кшталт вишиванки чи виконання гімну»
Я з Маріуполя, а народилася на Донеччині. Лакмусовим папірцем і справжньою перевіркою на ідентичність серед учительства в моїй школі в Маріуполі стала саме широкомасштабна війна. Бо з 2014 року виглядало все напрочуд патріотично: регулярна участь у мітингах, вишиванки, співання гімну з рукою на серці. Чимало людей з мого оточення в школі позиціонували себе щирими українцями. Але коли розпочалася повномасштабна війна, маски впали і люди показали своє істинне обличчя. Прийшло чітке усвідомлення: співати гімн, одягати вишиванку й прикладати руку до серця — це точно не про українську ідентичність.
Коли мені вдалося пішки вийти з Маріуполя, стала частіше писати дописи в соцмережі, звісно, з підтримкою ЗСУ. Деякі з моїх родичів на той час проживали в таганрозі в рф, і від них я почула одного разу: «А Таня в нас виявилась націоналісткою. Мабуть, треба її боятися». — «Бійтеся! Я з вами не буду спілкуватися», — відповіла я. Ще одна моя родичка є волонтеркою в росії і навіть отримала орден за підтримку російських солдат. Солдат, які поїхали вбивати її двоюрідну сестру. Тож у мене сталося глобальне переосмислення самоідентичності за останні роки.
Ключова теза Юлії Рудніцької
«Українство треба вкорінювати не лише в Україні, а й нести цей меседж за кордон»
Одного разу в Керчі, будучи студенткою, я пішла на базар. Я до продавця — українською, він до мене — російською. «Ми ж на території України з вами! Я не розумію російську» — «Ну і я вас тоже нє понімаю» — «То й до побачення!» Повернувшись додому, запитала в мами, чому в старшого покоління такий спротив до української мови. «Юлю, ну ти ж розумієш, що вони все життя навчалися російською, університети закінчили теж російською…»
Коли почалося повномасштабне вторгнення і ми з донечкою були вимушені виїхати за кордон, я волонтерила вчителькою в одній зі шкіл. До мене прийшли 40 учнів із 1-го по 11-й клас, усі вони сиділи в одній аудиторії, і цій різновіковій компанії я мала одночасно викладати математику. «Як ви з цим упораєтесь?!» — директор був сполоханий не на жарт. Усе, що я відповіла: «Вони — українці, упораємось!» Тож я розробила різні завдання для кожної вікової групи, руханки й рефлексії. Директор школи згодом пропонував підписати контракт, але ми з донькою настільки тужили за рідним домом, що про тривале життя за кордоном не йшлося. І коли повернулися до України, я зрозуміла справжнє значення вислову «готові рідну землю цілувати».
Рідне відстоюю щогодини і щодня у своїй школі. До прикладу, для мене неприпустимо, коли мої учні слухають російську музику на перервах. Я спілкуюся з батьками на цю тему, і прикро чути: «А що тут такого? Вони мають на це право». Коли русофільство толерують батьки — це найважче, але і з цим я готова працювати. Найперше — через власний приклад. І ось що найважливіше: меседж українства варто вкорінювати не лише в Україні, а й нести його за кордон.
Ключова теза Катерини Яворської
«Вчитель може допомогти дитині розібратися з питанням ідентичності там, де родина не має відповідей або дає суперечливі сигнали»
На моє особисте переконання, ідентичність у першу чергу прищеплюється в родині. І саме моя родина надихнула мене викладати історію. А вчитель може бути тим, хто допомагає дитині шукати ідентичність. Одного разу до мене підійшла десятикласниця на перерві: «Як добре, що в мене є ви. Можу з вами поговорити про те, про що не можу поговорити вдома з батьками». І це був один із тих моментів, коли я відчула, що я на своєму місці.
Був такий ще випадок: колеги за звичкою продовжували говорити «Велика Вітчизняна війна», а я намагалася пояснити, чому не варто цього робити. І для мене це було питанням принципу. А колеги старшого покоління знизували плечима: мовляв, ми все життя жили і була «Велика Вітчизняна війна», то як тоді зараз називати. Тож я задіяла свої просвітницькі активності, зокрема, про історичні фейки від «Нота Єнота». Там було дуже багато питань саме про Другу світову війну, про формування «побєдобєсія», яке поширювалося за радянських часів і продовжило поширюватися в рф. Результат був, і він був чудовий — одна з колег підійшла до мене й сказала: «Я такого в школі не чула, нас цього не навчали».
Є ще й друга історія. На одному з уроків, коли ми вивчали козацьку добу, з несподіваним питанням посеред уроку звернулася восьмикласниця: «Так а чий Крим, Катерино Анатоліївно?» Довелося посунути трохи Богдана Хмельницького з його битвами. «Діаночка, а чому в тебе виникло таке питання?» — «Я знаю, що тут ніхто таке не розкаже… Наша родина з Луганська. Татова сестра — в росії. Тато, мама і я — тут, а моя старша сестра — в росії з тіткою. І в нашій родині щодня ведуться суперечки: чий Крим? Коли «здасться» Україна? Як мені вдома всіх переконати, що Крим не російський?» Ми почали розбирати історію Криму, перелічили народи, які там проживали. Учениця все це старанно конспектувала. А вже на наступний день до школи прийшов її батько: «І мені розкажіть детальніше! Бо в нас нова гілка дискусії закрутилась із сестрою, але все одно моїх аргументів не вистачило». Ми ще й з татом поспілкувалися, і мене гріла весь цей час думка: «Їм важливо, що вони в Україні і що вони українці. І готові розділити родинні зв’язки зі своєю ідентичністю. Бо це різні речі».
Українську ідентичність варто плекати. Те, що дорослі українці жили в іншому середовищі і в інших умовах, не означає, що ми маємо все залишити як було. У нас просто немає всеохопних просвітницьких програм для дорослих.
Ключова теза Давида Кузьмича
«Важливо виховувати в дітях здатність відсікти все російськомовне самостійно, а не просто змушувати від нього відмовитись»
Я народився в Дрогобичі й усе життя живу на заході України. Для моєї родини ніколи не стояло питання вибору національної ідентичності, уся родина завжди говорила українською. І в мене двоє синів — 7 і 4 роки. Як учитель технологій та інформатики я застосовую всі свої знання й хитрощі, щоб YouTube не підсовував дітям російськомовні тренди. Але перенасичення соцмереж російськомовним контентом настільки грандіозне, що мої сини окрім української й англійської мов саме через соцмережі знають уже й російську. Нам як учителям, та й усьому українському народу, слід мислити на багато кроків уперед. Треба виховувати в дітях відчуття приналежності до своєї нації, формувати їхню ідентичність змалку, щоб, залишаючись сам на сам із російськомовним контентом, вони САМІ обирали: «Ні, я не хочу це дивитись і слухати».
ГОЛОС МОЛОДІ
Важливою частиною дискусії став голос самої молоді. Тож думки вчителів продовжив один зі студентів УКУ:
— Я народився у 1996 році, і стан речей з російською був геть інакший до 2022 року: у моєму молодіжному просторі російська культура була майже всюди, а української не було в принципі. Із досвіду спілкування зі своїми однолітками я зрозумів, що багатьом із них, незважаючи на українську ідентичність, на жаль, українська культура була нецікава.
Та когорта людей, які ще перебували в тісному дотику з російським інформаційним полем, сприймала російську як кращу, цікавішу, масштабнішу, різноплановішу. І це було не наслідком цілеспрямованого пошуку, а пасивним наповненням культурного капіталу, яке, на жаль, не могло бути заповнене чимось українським з різних причин. Коли я подорослішав (приблизно у 9–10-му класі), вирішив усе-таки відмовитися від пасивного сприйняття російського й почав активно наповнювати власний культурний капітал. І відкрив для себе цілу плеяду письменників і виконавців, причому абсолютно різних жанрів — від наймасовіших до експериментальних. Але чимало однолітків не поділяли моїх уподобань. Навіть на уроках літератури я чув: «От у нас усе про село, у нас якась там хутірська література, мені це не цікаво». Деякі доходили до того, що починали Достоєвського читати.
Тож викладачам потрібно в першу чергу розширювати поле української культури. Не обмежуватися тільки тим, що є зараз у програмі, не обмежуватися лише тим, про що ми знаємо, а доповнювати ці горизонти. І найголовніше — наголошувати не на якійсь абстрактній важливості для конструювання власної ідентичності. Бо типовий семикласник не буде мислити в настільки «високих» матеріях. Секрет у тому, щоб знайти те, що буде ЦІКАВО читати й дивитися сучасним дітям.
Долучилася до дискусії і колишня учениця школи з Харкова з непересічною історією про те, як вона перейшла на українську у спілкуванні з однокласниками.
— Коли я почала говорити з однокласниками в Харкові українською, вони сказали: «Яка це муха Злату вкусила, що вона тепер почала спілкуватись українською?!» І після цього я не говорила українською аж до 8-го класу. Тож коли знову спробувала перейти на українську, боялася саме реакції однолітків. І стався момент, коли на перерві в мене щось запитала вчителька української мови. Я відповіла їй також українською (хоча зазвичай на перервах з однолітками спілкувалася російською). І відчула: хочу говорити українською УВЕСЬ ЧАС, а не лише під час уроків. На наступний день так і сталося. Однокласники сказали, що пишаються мною, навіть тиснули руку. А вже під час повномасштабного вторгнення ми переїхали з родиною у Стрий. Учителі поставилися до мене як до «москальки». Закінчилось усе тим, що довелось писати заяву в поліцію на мою класну керівницю через булінг. І в той період я відчула бажання перейти на російську мову просто «на зло». Звісно, цього не сталось, але ви на моєму прикладі можете побачити, яку грандіозну роль відіграє школа у формуванні ідентичності.
Модераторка дискусії, доцентка кафедри культурології УКУ Ірина Старовойт влучно підсумувала цю плідну вчительсько-учнівську дискусію:
— Українська культура не може бути українською лише для внутрішнього вжитку. Як про це думав той же Костомаров, мовляв, є універсальні мови й культури, а є ті, що «для домашнього вжитку». Що більше ми про себе думаємо, що ми — «для домашнього вжитку», то більше ризикуємо потім не бути представленими ні всередині, ні назовні. І це дуже цікаво, що точка входження у світову культуру зараз — це сучасна українська культура.
Теги
Підписуйтесь на щомісячний дайджест від Освіторії
Статті, новини, можливості щомісяця та без спаму.
Натискаючи кнопку «Підписатися», ви підтверджуєте, що погоджуєтеся з нашими Умовами використання.
