«Коли наш Ірпінь розстрілювали, моє вчительство отримало новий сенс»: велике інтерв’ю переможниці Global Teacher Prize Ukraine 2026 Світлани Меркулової
Англійська для переможниці ювілейної премії Global Teacher Prize Ukraine 2026 — це не лише шкільний предмет, а й можливість гучно заявити про себе світу: дебатувати з учнями за кордоном, розв’язувати практичні проблеми, брати участь у міжнародних проєктах. Навіть в укритті учні Світлани Меркулової мріють про першу подорож після перемоги, і для вчительки це знак, що школа може повертати віру в майбутнє. Володарка «освітянського Оскара» використовує травмапедагогіку, проєктне навчання й дебати, щоб її діти вчилися без страху помилитися, розуміли власні емоції та відчували спроможність змінювати світ. Але говорить і про потреби вчителів: психологічна підтримка, захист і право «не бути функцією, яка має витримати все». А ще про англійську як мову свободи, вправи для стійкості та українську школу після досвіду війни, у центрі якої не стіни й оцінки, а люди.
«Справжнє випробування мого вибору бути вчителем відбулося навесні 2022 року. Коли наш Ірпінь розстрілювали, а ліцей № 2 здригався від вибухів, моє вчительство отримало зовсім інший сенс», — це ваші слова. Навіть коли Ірпінь переживав пекло, ви працювали в школі. Мабуть, це змінило ваше життя — і як людини, і як вчительки?
Я навчала учнів в Ірпіні, а проживала в Бучі. Тож і з окупації також виходила з Бучі, не знаючи в той момент, що з моїми дітьми. У мій будинок у ті пекельні дні влучили снаряди, ми гасили пожежу самотужки — жодна пожежна машина не могла до нас доїхати. Пам’ятаю, як написала в Instagram: «Мій будинок горить. Будь ласка, хтось викличте пожежну. Ось адреса». Тоді отримала десятки дзвінків: телефонували діти з Польщі, Німеччини, України, і навіть ті, хто сам перебував на окупованих територіях, — і якось намагалися допомогти. Для мене це було настільки зворушливо. Діти просто так об’єдналися. Коли ми виїжджали з Бучі, я не знала, чи буде в мене робота. Ми просто переписувалися з колегами й щодня ставили плюсики в чаті: «Я живий. І я. Я теж». Лише в березні потроху почали відновлювати навчання. У дрібницях пам’ятаю момент, коли на той перший онлайн-урок вийшов мій 11-й клас. Кілька хвилин ми просто дивилися одне на одного через камери й плакали. Слів не було. Ми просто побачили одне одного. Хтось був за кордоном, хтось — в Україні. Ми дійшли із цими дітьми до випускного, і стало зрозуміло: найвища цінність — не в оцінках. Важливо виховувати людяність і вміння підтримувати одне одного.
Чи не тому у вашому вчительстві на чільному місці «травмапедагогіка»? За часів повномасштабної війни унікальні тренінги з травмапедагогіки, які ви проводите разом з колегами, надали інструменти психологічної стійкості понад 18 тисячам українців. Передусім, познайомите нас із цим терміном?
Травмапедагогіка в Україні — досить нова сфера, хоча у світі функціонує давно. Формула проста: педагогіка + психотравматологія = створення середовища для дітей і дорослих, у якому вони почуваються в безпеці. Травмаінформована педагогіка доречна в роботі з дітьми із хронічним стресом і психічними травмами через втрати, воєнні дії чи інші фактори.
Педагоги, які не працювали з травмою, часом сприймають агресію дитини в класі як власну глибоку образу. Але зараз, під час війни й постійного стресу, треба ці стани диференціювати. Дитяча чи підліткова агресія дуже часто може бути першим проявом того, що з дитиною сталося щось погане і що її психіка зараз травмована. Тому на тренінгах я разом з колегами навчаю вчителів розпізнавати такі сигнали і надавати першу психологічну допомогу. І обов’язково — позитивний зворотний зв’язок. Усе це в комплексі допомагає підтримати дитину, якій болить, хоча цього болю не видно. Також навчаємо різних технік відновлення для педагогів і дітей. Це поповнює наш ресурс і допомагає залишатися продуктивним.
А як стати травмаінформованим педагогом? Потрібно пройти спеціальне навчання?
Ні, в Україні немає сертифікованих програм чи навчання саме з травмапедагогіки. Учителю не потрібна спеціальна освіта, щоб використовувати можливості травмапедагогіки: більше говоримо про травмочутливе ставлення до дитини і про те, щоб розуміти, що з нею відбувається, які травми вона пережила.
Важливий момент: вчителі-травмапедагоги — це не лікарі, не психіатри. Вчителі — це не функція, яка може звалити на свої плечі й витримати все. Однак саме вчитель одним з перших може побачити, що з дитиною щось не так. Чи не найперше, чого ми вчимо колег-педагогів, — розрізняти стрес і травму. Бо й досі мені час від часу «прилітає» щось на кшталт «Ваша контрольна травмувала мою дитину», «Я цим травмований». Але між стресом і травмою є чітка різниця. Зауважте, коли зараз під час найжорсткіших обстрілів ми бачимо в телеграмі повідомлення «Людину госпіталізували з гострою реакцією на стрес» — ніхто не каже «з травмою». Людська психіка вельми гнучка, і далеко не всі українці після завершення війни матимуть ПТСР. Але свою адаптивність нам варто плекати тут і зараз.
Напевно, учні частіше стали приходити до вашого класу наляканими чи виснаженими після ночей і ранків, сповнених відлунням вибухів. Яка проста вправа допомагає їм радити собі з таким гострим стресом?
Найперше, що пропоную — «заземлитися» й відчути опору. Запропонуйте дітям після важкої ночі просто на початку уроку сісти так, щоб спина повністю прилягала до опори (спинка стільця). Попросіть їх відчути й сконцентруватися на цій «опорі» у зоні між лопатками. Це дасть мозку сигнал: «Тут безпечно, у мене є підтримка». Друге — якщо дітей небагато, підійдіть до кожного, попросіть дозволу покласти вашу руку на точку між лопатками. Притисніть доволі міцно свою долоню до цієї точки, запитайте, чи відчутно тепло долоні, і скажіть: «Ти в безпеці. Все добре». Ви побачите, що із цього моменту дитина почне заспокоюватися.
Окремі техніки самодопомоги пропоную, якщо маємо справу з панічними атаками. Обов’язково обводжу клас очима на початку заняття, і якщо помічаю, що щось із кимось негаразд — можу підійти, теж очима дати знак: «Ти як? Чи все гаразд?» І дослухаюся до відповідей. Якщо учню чи учениці треба просто посидіти — без зайвих запитань даю цю можливість побути в спокої. Якщо бачу, що дитина не справляється сама, найкраще спочатку запитати, чи можна її обійняти. Якщо вона погоджується — обійняти, підтримати в той спосіб, у який вона скаже.
І кожен свій урок я намагаюся почати із фрази: «Розповісте, як у вас сьогодні справи?» Раніше я давала учням на вибір кілька картинок з відповідями: «ок», «нормально», «не дуже». Зараз на нашу психіку більше тиску, і я розширила цей спектр: «добре», «класно», «сумно», «не виспався», «я сонний». Таким чином діти вчаться розпізнавати свої емоції і головне — ЛЕГАЛІЗУЮТЬ їх. Вони бачать, що я їх чую, що ділитися наболілим — нормально. Щодня даю їм розуміння, що природно почуватися погано і що ніхто не сприйматиме це як «ниття» чи «слабкість».
Після однієї з важких ночей діти прийшли в клас, і було видно: ну геть ніхто не може включитися в урок. У моєму класі є багато м’яких іграшок, я роздала їх дітям, а хтось собі шарфи чи шапки взяв, і увімкнула заспокійливу тиху музику: «Полежте, схиліть голови на парти». Хтось трохи відпочив, а хтось навіть заснув. Я буду і надалі давати своїм дітям усе, що треба для їхнього відновлення.
А що це за легендарна вправа, яка змусила під час асесмент-центру Global Teacher Prize Ukraine стрибати на одній нозі журі та всю топдесятку — вона теж із вашої скарбнички побудови стійкості?
Вправа «Не стій — стрибай» буде корисною для всіх, раджу і вам спробувати — навіть із вашими учнями чи колегами під час кава-брейку. Знаєте, на нас зараз навалюється безліч життєвих обставин і ситуацій і, буває, «лапки опускаються», хочеться здатися: «Усе, я більше не витримаю, не можу, не буду цього робити». Дуже часто люди відмовляються від своєї мрії чи наступного кроку просто тому, що зневірені.
І ось ми пропонуємо: «Як ви думаєте, скільки разів зможете пострибати на одній нозі за одну хвилину?» Кожен каже цифру, і ми записуємо її на листочку чи на дошці. Потім на телефоні вмикаємо таймер і всі разом починаємо стрибати. Кожен рахує свої стрибки подумки. Результат записуємо поруч із цифрою, яку людина назвала як свій очікуваний результат. І тут стається якийсь величезний вау-ефект: у більшості випадків люди вдвічі чи втричі недооцінюють свої можливості. Результати у всіх ЗНАЧНО вищі за записану цифру. Але у вправі є невелика хитрість: той, хто проводить вправу, має виставити таймер не на хвилину, а всього на 30 секунд. І тоді учасники ще більше дивуються: «Оце так!» У цієї маленької вправи є крута мета — показати людям, що в нас значно більше сил, ніж ми самі думаємо. І що ми дуже часто самі себе недооцінюємо. Бо ж насправді ми стійкіші, ніж самі про себе думаємо. І річ не у стрибках.
Що для вас найважливіше у травмаінформованій педагогіці?
Бачити прогрес колег, яких я навчаю. Коли до нас приїжджають учителі на тренінги — нічим не приховати їхні втомлені очі. І для мене надзвичайно важливо дочекатися п’ятого, останнього дня, коли я бачу, як у них запалюється те внутрішнє світло й вмикається драйв, як вони починають усміхатися. Ви навіть не уявляєте різниці між цими очима! Вони їдуть від нас спокійні, наповнені. Буває, кажуть здивовано: «Ми їхали до вас як на ЩЕ ОДИН психологічний тренінг, їх було вже так багато… Думали: ну, побудемо трохи». Але ефект інакший: «Я відновилася. Я настільки багато чого не знала про себе, свої реакції. Я стільки всього побачила, подивилася на себе зовсім з іншого ракурсу».
Наші вчителі отримують багато практичних вправ — теоретичні знання тут точно не на першому місці. Ми обговорюємо реальні кейси роботи з батьками, учнями, із чутливими запитами.
Бо що, як гадаєте, раніше здебільшого цікавило батьків? Питання «Що мені робити з дитиною?» Це про сепарацію, підлітковий вік, про те, що дитина перестала слухатися або хамить. Зараз ситуація кардинально змінилася. Їх цікавить: «Куди вступати?», вони хочуть розбирати великі ситуації «Мій батько воює, а твій підвозить тебе до школи на джипі», «Переїхали з регіону, де українською майже не спілкувалися, а тепер це важливо». Ми навчаємо вчителів із травмаінформованим підходом справлятися з кожною ситуацією.
І що вкрай важливо — вчимо розподіляти зони відповідальності. Показуємо, що не треба все брати на себе. В освіті є чарівний трикутник: школа — батьки — діти. Не всі питання вчитель має закривати собою.
У вашій анкеті ви пишете про бажання зруйнувати образ бідного, втомленого вчителя. Але чи достатньо показати сучасного, технологічного, успішного педагога, щоб підняти престиж професії? Що, на вашу думку, потрібно змінювати в системі, щоб молода, талановита людина справді захотіла прийти до школи не на рік-два, а залишитися надовго?
Хочеться одразу заговорити про підвищення престижу професії, але це вже фраза, якою часто зловживають. Її говорять абсолютно всі, але практично ніхто не робить реальних кроків у цьому напрямку.
Є дві важливі речі, які потрібно змінювати: соціальний і психологічний захист вчителя. Якщо подивитися на останні тренди TikTok, коли учні збирали фотографії вчителів із соцмереж, а потім накладали на них нецензурну лексику, музику й розганяли все це в інтернеті, — НІХТО діями не захистив українського вчителя. Були слова, поради. Але не дії. Потрібна людина, можливо на окремій посаді, яка захищатиме права вчителів на юридичному рівні. Також юридичний захист вчителя має бути прописаний на законодавчому рівні. Є речі, які можуть сильно ранити педагога, і штрафи за такі порушення мають бути високими.
Учитель постійно перевіряє знання, навички й прогрес дітей. А що, на вашу думку, учні мають право перевіряти у своєму вчителі? Чи відчуваєте, що ваші учні щось перевіряють у вас?
Ох, авжеж. І вони перевіряють щодня! Як мінімум — користування штучним інтелектом. Часто учні думають, що вчителі не бачать, коли робота робилася із ChatGPT, або не помічають характерних кліше, які він використовує. У ШІ є величезна кількість інших можливостей, наприклад, для вивчення англійської мови, перекладу текстів. Тому я дозволяю користуватися ШІ для проєктної роботи, зокрема для пошуку ідей. Але презентувати проєкт учні мають уже без телефона. А ще мені сподобалася ідея когось з учителів із нашої топдесятки — давати окреме завдання учням — вказувати, який саме промпт вони написали в ChatGPT, що він зрозумів правильно, а що неправильно, і що їм хотілося б додати чи виправити. Важливою є доброчесність: учні мають визнавати, що користуються ШІ в підготовці. Коли це стане нормою — вони частіше використовуватимуть його етично. І важливо, щоб ШІ був для них асистентом.
Ваші уроки — не про нудьгу: чого вартий учнівський MasterChef англійською! Від яких ще цікавинок ваші учні просто шаленіють?
Із маленькими дітьми, у яких ще не дуже великий словниковий запас, мені також хочеться робити щось цікаве. У цьому допомагають фотоквести. Наприклад, коли ми вивчаємо погоду, діти отримують певні завдання, виходять на вулицю, виконують їх на аркуші англійською мовою, фотографуються і підписують свої фото англійською.
Є ще одна класна річ, до якої, сподіваюся, ми повернемося, коли безпекова ситуація стане трохи кращою. Учні випускного класу проводять квест або уроки з різними фішками для молодших школярів. Так вони самі залучаються до предмета, створюють завдання, які будуть цікавими для інших дітей. Майстер-класи з готування, MasterChef — це все робимо в процесі вивчення теми їжі. До речі, колись у нас був урок про різдвяні традиції і традиційні страви різних країн. Діти зробили неймовірну театралізовану програму з японським театром, чайними церемоніями, ієрогліфами й передбаченнями для кожного, хто приходив на урок. Усі були одягнені в кімоно.
І я, і учні обожнюємо уроки з дебатами, де вони можуть посперечатися на різні теми. А торік ми зробили урок у форматі «П’ять днів виживання на острові». Досі згадують, захопилися не на жарт. Що потрібно? Об’єднайте клас у команди. За перемогу в завданні команди виграють якісь призи — наприклад, безкоштовну подорож. І далі вже свої завдання вигадуйте. Наприклад: «Мандрівники, напишіть десять речей, які ви берете із собою в цю люксову відпустку». Вони пишуть англійською мовою, обговорюють, кому що потрібно, презентують свій вибір, а ми все ретельно нотуємо. Потім вони мають сісти у літак (а там вже свої діалоги). У польоті теж щось відбувається: наприклад, з кабіни… зникає пілот. Аварійне приземлення. І тепер вони мають якось виживати на безлюдному острові з тими 10 речами, які взяли із собою. Далі їм потрібно застосувати умовні речення, які вимагають конкретних правил з англійської: якщо в мене залишається тільки це, я використовуватиму те і те. Як бачите, це не просто гра: учні використовують певні граматичні конструкції, лексику, і не лише за темою. Усе це якнайкраще формує вільне мовлення.
Що сьогодні працює з поколінням Альфа і які методики викладання варто залишити в минулому?
Покоління Альфа — це покоління кліпового мислення, вони дуже швидко перемикаються. А ще ласі до швидкого дофаміну, який отримують через TikTok. Тому на кожному уроці має бути якась маленька цікавинка-зачіпка — така, щоб було «вау», щоб це їх трохи збадьорило й вони почали працювати. Ну а потім вони вже втягуються.
Знаєте, я не радію тотальній цифровізації дітей. Ми все-таки живі істоти, і є речі, які хочеться відчувати на дотик. Якщо зараз випустити дітей просто погуляти на вулиці, ви побачите, що вони можуть годинами сидіти в телефонах і грати в ігри. А це про брак спілкування й соціалізації. Тому надмірна цифровізація — це теж перебір. Якщо говорити про читання і результати PISA, я б, наприклад, хотіла повернути в школи каліграфію. І це навіть не про красивий почерк. По-перше, це розвиток моторики. Наші діти постійно працюють пальцями на телефонах. А розвиток моторики — це розвиток певних ділянок мозку, робота з пам’яттю. Ну а щоб повернути дітей до вдумливого читання, їм треба давати справжні книжки — не електронні, а фізичні. Щоб вони мацали кожну сторінку, шурхотіли, підкреслювали, переглядали класнючі ілюстрації.
Мені дуже запам’яталося в одній зі шкіл за кордоном, що в учнів є дві обов’язкові години читання в школі у визначений день. Діти просто сідають у бібліотеці чи в будь-якому затишному місці з книжкою — і весь цей час читають. Без мобільних телефонів. Просто читають.
Чому важливо вчити англійську в сучасному світі — навіть говорити не треба. А з яким фідбеком повертаються до вас самі учні, батьки?
Значення англійської стало очевидним з досвіду дітей, які виїжджали за кордон під час війни. Дуже багато батьків, які поверталися з дітьми в Україну після вимушеного переселення, казали, що вдячні за англійську. Їхні діти там спілкувалися з урядовцями, заповнювали анкети, вирішували питання житла та багато іншого. Перший період життя за кордоном багато в чому був саме на плечах дітей. Тому вивчати англійську на високому рівні — сильний стимул.
А які переваги дають дебати на ваших уроках?
Проводити дебати на уроках англійської мови — це вже традиція. Ви також можете принести цей інструмент у свій клас і отримати неймовірний драйв! Тему можна обирати будь-яку — від шкільної форми до існування Санта Клауса.
Є різні світові формати дебатів, але особисто мені до вподоби дебати Карла Поппера. У команді троє учасників, кожен має свою чітко визначену функцію. Є сторона ствердження і сторона заперечення. Причому дитина може сьогодні доводити, що прогулювати школу — це класно, а в наступній грі аргументувати, що це дуже погано. До кожної гри учні мають підготувати матеріали. Це розвиває гнучкість і критичне мислення, тому що під час підготовки вони працюють з різними джерелами й мають правильно на них покликатися. Просто сказати: «Десь я це прочитав» — не вийде. Діти вчаться висловлювати власну позицію і вести діалог, не переходячи в конфлікт: «Шановний опоненте, дозвольте уточнити…». Це дуже корисна практика.
Ваші уроки допомагають учням виходити на міжнародний рівень спілкування і відчувати власну значущість: діти відвідують Всесвітній форум демократії, дотичні до проєкту «Юні законотворці». Ви навіть вибори проводите в школі!
Я тренерка не лише з травмаінформованої педагогіки, а й з громадянської освіти. У поїздку до Кореї на 3-й Всесвітній форум демократії ми поїхали з учнями саме завдяки розвитку громадянської компетентності.
Також учні брали участь у проєкті «М18: ми — юні законотворці», і ми стали одним із перших п’яти закладів в Україні, які розпочали цей рух. Він дозволяє навчити дітей політики… без політики. Розповідаємо дітям про виборчу систему, адже часто молодь не приходить голосувати просто через те, що не знає: а що там робити? Як поводитися на виборчій дільниці? Я взяв паспорт, прийшов — і що далі? Тож проводимо симуляційні ігри, повністю відтворюючи виборчий процес: є виборча комісія, її голова, екзит-пол. Кожна дитини виконує свою роль.
І все це ви організовуєте самостійно?
У школі — так. Також я регіональна координаторка проєкту в кількох областях. Цікавинка процесу — у класі є РЕАЛЬНІ кандидати. Але щоб процес не був надто заполітизований, їхні імена зашифровані. Діти обирають програму, а не ім’я конкретного учня-претендента. І саме тут чудово спрацьовує критичне мислення: учні мають оцінювати цінності й пропозиції, а не голосувати через популізм чи тому, що «всі будуть за цього кандидата голосувати» або тому, що він «дуже популярний».
Пані Світлано, знову процитую вас: «Наша освітня система — це не про стіни. Це про цінності». Якщо уявити українську школу через десять років — уже після війни, після відбудови — що із сьогоднішньої школи ви б категорично не дозволили повернути? А що, навпаки, забрали б із воєнного досвіду в майбутнє?
На жаль, у нас досі немає того, що б я хотіла забрати з воєнного досвіду в майбутнє. Ідеться про укриття. У більшості шкіл це просто підвали з мінімальним ремонтом (якщо пощастить), але часто там неможливо проводити заняття з кількох предметів одночасно. Часто там незатишно, сиро й задушливо. І це не про якісне навчання. Моя мрія — щоб у більшості шкіл України були зведені такі укриття, як у школах Харкова й Запоріжжя: «підземні школи», які дозволяють кожному класу працювати окремо. росія грає в довгу, тому такі укриття потрібні.
Також мені дуже хочеться, щоб усі рішення, які ухвалюють стосовно освітньої політики, затверджувалися практиками. Це мають бути люди, які працювали в школі не менш ніж 5–10 років. Це мають бути люди, які пройшли шлях звичайного вчителя.
Теги
Підписуйтесь на щомісячний дайджест від Освіторії
Статті, новини, можливості щомісяця та без спаму.
Натискаючи кнопку «Підписатися», ви підтверджуєте, що погоджуєтеся з нашими Умовами використання.
