Завдання школи — не заборонити ТіkТоk, а бути цікавішим місцем, ніж соцмережі

Одна з чотирьох «К» у формулі навичок 21 століття належить креативності: успішні освітні системи світу включають творче мислення в щоденне шкільне навчання. «Єдина правильна відповідь вбиває творчість», — каже дизайнер Олександр Трегуб. Він є засновником creative&tech школи Projector для дорослих, а нещодавно запустив школу креативного мислення Supernova для людей 10–17 років. Олександр вважає, що дітям не потрібен особливий підхід у навчанні, у них просто є свої інтереси, які потрібно враховувати викладачам. Що таке творчість, чи можливо прищепити хороший смак дітям та якою має бути школа, щоб перемогти ТіkТоk — про все це в ексклюзивному інтерв’ю Олександра Трегуба.

Олександр Трегуб, дизайнер, засновник Projector, видавець Telegraf.Design

«Креативність — це сміливість створювати нове»

Дуже часто школа вбиває креативність дитини. Тому що в школі завжди є правильна відповідь — можна відкрити підручник і на останній сторінці знайти її. Але в житті так не буває. Я помічаю це у своїх дорослих студентах: вони живуть і вірять, що десь існує правильний спосіб зробити логотип. А його немає: тисячі дизайнерів роблять це по-своєму, і половина з них — дуже круто. Тому головне завдання школи Supernova — показати дітям множинність варіантів того, як вони можуть будувати своє життя, підходити до розв’язання задач, і що немає одного правильного стилю чи способу.

У стоїків є чотири чесноти, які людина має виховувати в собі: сміливість — перша з них. Я сам знаю, як страшно взяти білий аркуш паперу і щось на ньому створити. Дітям страшно ще більше, тому що в школі їм весь час нагадують — ти можеш зафейлитись: зробив крок — фейл. І дуже часто шлях у школі — це вузенький коридорчик правильних обережних рішень. Щоб ним іти, не потрібна сміливість, потрібна просто слухняність. Згодом такі слухняні люди вміють одне — ходити строєм, але вони не вміють створити свій стрій. Тому я бачу своїм великим завданням виховувати в собі, у своїх дітях і в учнях сміливість. Креативність — це сміливість створювати нове. Але творчість потребує етичних рамок: ми сьогодні бачимо, як креативно і майстерно люди навчилися знищувати одне одного. Тому креативити треба для добрих цілей. Світ для мене — це павутина творчості: коли ти щось створив, десь на цій павутині загорілась лампочка, і сенс життя людини, щоб це світло продовжувало горіти. У сучасних людей часто немає потреби щось створювати, бо ми живемо в комфортних умовах — у нас все є, а чого немає — можна купити. Коли приїжджаєте в європейське місто, у його центрі обов’язково буде красивий величний собор, і екскурсовод вам розкаже, що будували його 400 років. Сучасна людина втратила здатність робити проєкти на 400 років. Відсутність інтересу до життя починається з того, що людині немає чому служити, немає вищої мети.

«У кожної речі є свій сигнал краси»

Мене дуже захоплює питання «Що є краса?» Я бачу це так: некрасивих речей немає — у всьому є потенціал до краси. Нещодавно дивився класику фантастики — фільм «Чужий», там художник створив неймовірно жахливих і мерзотних монстрів. Але дивишся на них і розумієш — у цьому є певна естетика, це по-своєму красиво. У кожної речі є свій сигнал краси, який вона випромінює, а глядач має рецептори або такий собі радар, що налаштований її сприймати. Батьки не можуть виховати хороший смак у дитини, якщо будуть лінійкою бити по голові і казати: ось дивись, це красиво, а це ні. Навіть серед дизайнерів був такий період: із початку 2000-х ми всі ходили по місту і жахалися від страшних оголошень і реклами в метро. Більшість нормальних людей страждають від несмаку в публічному візуальному просторі. Але зараз у Європі «маргінальний дизайн» — дуже потужний тренд: дизайнери надихаються дивною вуличною типографікою і створюють із цього новий стиль, який подекуди вже домінує — у Німеччині, наприклад. Я впевнений, що є люди, які годинами будуть дивитися на Мону Лізу і нічого не відчують, а хтось перед цією картиною зрозуміє, що це найпрекрасніше, що він бачив у житті.

Є образи, які вже набили оскомину — це про так звану шароварщину. Уявімо собі, що ми прибульці з Марса, і нам показують людей у шароварах, вишиванках, віночках. Коли ми дивимось відсторонено, цей одяг нічим не гірший за той, що ми носимо зараз. Але є певне відчуття, що в школі це подається настільки нав’язливо, агресивно, і дитина має просто беззаперечно вірити: шаровари — це дуже класно. Я почав цікавитися історією козацтва вже в дорослому віці — це справжній український героїчний епос. Тоді чому нам подобаються вікінги і не подобаються наші козаки? Проблема не в шароварах, а в контексті, який навколо них створили: шароварів було так багато, що ми вже не можемо сприймати їх об’єктивно. Це підводить нас до поняття внутрішньої свободи: ми не зможемо цінувати красу, якщо не будемо вільними всередині себе. Вчителі і школа мають не нав’язувати, а підштовхувати і показувати варіанти: ось є скандинавський епос, є український епос, а є епос «Володаря кілець» і «Зоряних воєн» тощо.

«Завдання школи — не заборонити ТіkТоk, а бути цікавішим місцем, ніж соцмережі»

У педагогіці є такий принцип — присвоєння знання. Якщо прийшли і поклали перед людиною кілограм інформації — це не працює: вона не чіпляється до тебе. А коли ти сам здобув знання, виборов, воно вже твоє, ти його присвоїв. Мені не подобаються лекції ще до того, як у тебе з’явилися питання: ти ще навіть не збирався нічого робити, а тобі вже прийшли і розказали, як це зробити. Суть викладання має перевернутись: спершу людині треба створити проблему, а потім показати шляхи, як можна цю проблему розв’язати. Ідея школи в тому й полягає: ти щось пробуєш, у тебе не виходить, ти приходиш до майстра за порадою, він дає тобі підказку, ти далі пробуєш. А сучасна школа влаштована навпаки: спочатку тобі розповідають про щось, а в кінці в тебе є проблема — іспит. І виходить, що люди вчаться, щоб скласти іспит. Навряд чи можна відчути поклик до складання іспиту, натомість можна натхненно щось створювати. Мені здається, що ідея проєктно-орієнтованого навчання суперкрута: коли тобі не кажуть просто вчити формули, а пропонують створити велосипед. І вже для цього треба розібратися з матеріалами, зануритися в геометрію і механіку, зробити розрахунки тощо. Тоді дитина зацікавлена, працює в команді і розуміє, що дисципліни не розділені на окремі світи, а існують разом у кожному приладі й предметі. Завдання школи — не заборонити ТіkТоk, і навіть не конкурувати з ним, завдання школи — бути цікавішим місцем, ніж соцмережі.

Інша моя претензія до шкільної програми — там дуже багато невчасних книжок. Дитина у 10 років не може зрозуміти тих поезій Тараса Шевченка, які їй задають, бо не має для цього контексту: вона не сиділа в бур’янах, не переживала досвід кріпацтва і взагалі ще не мала жодної драми в житті. Це може зрозуміти доросла людина. А дітям значно ближчий Шевченко-бунтар: це ж справжній український Джим Моррісон 19 століття. Я відчуваю, що навіть його шапка — це вияв бунтарства, він знаходив свій провокаційний імідж і був справжнім франтом. Ось такий Шевченко значно ближчий сучасним підліткам.

«Перехід в онлайн не знищить фізичний світ, а зробить його кращим»

У школі моєї мрії мають бути інтегровані предмети — немає сенсу вчити окремо математику, фізику, мову. Історія, наприклад, має бути інструментом для здобуття потрібних сьогодні навичок. Багато людей не можуть зв’язати послідовність з кількох тверджень — у них погано працюють причинно-наслідкові зв’язки. А історія дає фантастичний доказовий матеріал: які були умови, якою була людина, що ухвалювала рішення, що ця людина зробила, і яким був результат. Знаючи, хто такий Цезар і в яких умовах він опинився, ми можемо гратися в безліч загадок, що сталося далі. Історія має давати не зубріння дат, а здатність пов’язувати між собою події, причини і наслідки. Історія має навіть не вчити, а включати мозок людини — це про логіку, психологію і те, як розуміти світ. Математика — це частина винахідницької справи, без математики ти не створиш навіть стола.

У цій школі не було б уроків як одиниці навчання: якщо мені цікаво створювати велосипед, я буду займатися цим не 45 хвилин і не 2 години, а тиждень чи місяць, поки цей проєкт мене захоплює. Можливо, школи мають перетворитися на майстерні в різних містах, щоб переїзд не впливав на якість освіти, а решту занять можна проводити онлайн.

Мені подобається онлайнізація школи. Це вже сталося, повернути назад не вдасться. Інше питання, що цього року школи були настільки не готові до викликів, що вони сильно зафейлили, тому бачимо хвилю обурення батьків щодо онлайн-навчання. Онлайн-формат дає більшу гнучкість — обирати, що цікавіше дитині, забути про розклад занять — частина уроків можуть відбуватися офлайн, а частина — у записі. Багато сфер життя переходять у дистанційний формат: робота, споживання, навчання, дозвілля. Коли технології ще більше розвинуться, людині потрібна буде невелика кімната і шолом віртуальної реальності, де можна працювати, мандрувати, відпочивати, брати громадянство віртуальних країн тощо.

Є думка, що перехід в онлайн знищить фізичний світ. Я навпаки вважаю, що це дасть поштовх нашому фізичному світу стати кращим: більша частина площ у містах сьогодні — це комерційна нерухомість, офіси та стоянки. І все це стане непотрібним у майбутньому світі, тоді як потреба людей проводити час добре і якісно нікуди не дінеться. Це чудова нагода побудувати більше парків на тих місцях, де зараз стоянки й офіси. А якщо місто не створить ці природні оази, то навіщо мені жити в такому незручному просторі: якщо робота і школа в мене дистанційні, тоді можна обрати для життя будь-яке інше місто світу.

Залишити відповідь