Як учениця винайшла прилади для АТО

cover_holographic
Автор тексту: Світлана Аксіл

Анастасії Лівочці лише 17, але вона вже встигла переїхати з окупованого Донецька до Львова, створити два винаходи, які застосовують в АТО, та прилад, який допоможе знизити рівень викиду шкідливих речовин у довкілля.

Другий рік поспіль Анастасія отримує президентську стипендію як переможниця конкурсів МАН, а цього року вступила до Українського католицького університету. Ми поспілкувалися з Настею та її науковим керівником про те, як це — бути винахідником, та звідки беруться ідеї для розробок.

Переїзд як виклик

Перші експерименти Лівочка почала проводити, коли перейшла вчитися до Львівського технологічного ліцею, в якому є власна лабораторія та ресурсно-методичний центр науково-дослідницьких технологій.

До цього Настя навчалася в Донецьку. Переїзд до іншого міста був вимушеним — через бойові дії.

— Коли переїхала до Львова, переглянула своє ставлення до життя. Вирішила, що потрібно вчитися і брати все в свої руки, — згадує Настя.

У перші дні в новому навчальному закладі Лівочка познайомилася із завідувачем лабораторії Віктором Колдуном, який згодом став її науковим керівником. Дівчина каже, що з керівником їй безумовно поталанило. На рахунку Віктора Петровича не один патент на винаходи з його підопічними.

Однак із Лівочкою Колдун почав працювати з теорії. Має багато книжок у своїй бібліотеці, отож постійно допомагав з літературою.

— Спочатку було важко, тому що бачила прогалини в знаннях. Я до 9-го класу не сказати б, що добре вивчала фізику, — каже Настя.

Інженер і вчитель

Віктору Колдуну 51 рік. За фахом він інженер, а наукову роботу з учнями розпочав лише три роки тому.

engineer

— Я — інженер-механік, розробляю обладнання. Директор ліцею, який був на посаді в той час, запросив мене попрацювати з дітьми. Коли працюю над своїми проектами, виникає багато ідей винаходів. Але я знаю, що пускати в життя їх не буду. Придумав — та й придумав. Однак у ліцеї в мене з’явилася можливість давати ці ідеї учням, допомагати їм їх розвинути, —  розповідає Віктор Петрович.

Інженер, що став вчителем, залучає дітей до власних розробок. Коли вирішує певну інженерну проблему, дозволяє учням приєднатися до нього. А для тих, хто зацікавився, проводить різні конкурси. Каже, що цікавість вмикається, коли діти можуть позмагатися з іншими юними винахідниками.

— Треба змиритися, що зараз є діти, яких змусити до навчання неможливо нічим. Але є й ті, що горять ідеєю після змагань. Самі підходять і просять з ними займатися. Згодом починаємо робити це на постійній основі, — пояснює викладач.

Головний принцип Віктора Петровича — робота з кожною дитиною має бути індивідуальною. Адже одному потрібно порадити, як краще написати, іншому — як склеїти, а третьому — зробити патентний пошук.

— Саме тому системи роботи в цьому немає і не може бути. Так само, як і методики, — каже науковий керівник. — Вчителі в нас зазвичай надто затиснуті інструкціями згори. На те, щоб індивідуально працювати з дітьми, у них елементарно не вистачає часу.

Підхід Колдуна дає свої результати. Його учениця Марія Крокіс, наприклад, отримала міжнародні відзнаки за проект системи захисту від паводків. А разом з Яриною Іващишин Колдун працює над проектом рекультивації сміттєзвалищ, яким уже зацікавилася Львівська міська рада.

Перші успіхи та складнощі

З Лівочкою підхід вчителя-інженера також спрацював. Паралельно дівчина навчалася в МАН. З’явилися успішні проекти. Перший з них — розсікач диму від пічок, що допомагає маскуватися від ворога. Дев’ятикласницею Настя представила його на конкурсі МАН.

— Ідею не потрібно було шукати, — зізнається дівчина. — Це лежало на поверхні. Усі навколо про це говорили. Більш ніж півроку ми розробляли ідею, проводили експерименти. Важко було тому, що це був мій перший досвід. Я ще не зовсім знала механізм, як усе відбувається: що потрібно робити, а що не потрібно.

Віктор Колдун пояснює, що на перших етапах допомагає з ідеями, але згодом діти починають продукувати їх самі.

— Моє завдання — втягнути дітей у процес, щоб вони почали мислити в потрібному руслі. Робота починається з моєї ідеї, але, як правило, те, з чого ми починаємо, за кілька тижнів зникає повністю. Натомість з’являється ставлення учня до цієї роботи, його власні думки та знання. Проект стає повністю дитячим чи бодай на половину.

Так вийшло і цього разу. Лівочка спроектувала зігнутий металевий лист, що під’єднується до димоходу і допомагає розсікати дим на кілька потоків. Так дим розсіюється і не піднімається вгору. Отож ворог не отримує орієнтир. Конструкцію і досі використовують в АТО. За свій винахід Лівочка отримала гран-прі конкурсу МАН.

Віктор Колдун згадує, що нагородження довелося затримати на півгодини, бо журналісти вишикувалися в чергу до Насті, яка пояснювала, як працює конструкція.

— Можете уявити реакцію публіки, коли дев’ятикласниця лист оцинкованої сталі гне просто руками, — усміхається Віктор Петрович. — А все тому, що вона вивчила механіку і використовувала край столу як концентратор напруження.

Другий винахід Лівочки теж стосувався АТО. Настя розповідає: хотілося довести собі та всім навколо, що це спрацює, адже розрахунки були дуже легкі.

Разом з учителем вона почала працювати над проектом еластичного підвісу для нош, який можна використовувати в машині швидкої допомоги. Спеціальна платформа тримає ноші в стабільному положенні. Незважаючи на швидкість авто чи нерівність доріг, поранений залишається нерухомим, в одному положенні.

— Ми знайшли програму, з якою проводили експерименти. Але для таких дослідів потрібна матеріальна база. У тому й була складність проекту, що всі випробування та розрахунки ми могли робити тільки за допомогою комп’ютера, — жаліється дівчина.

Певною мірою, саме практики не вистачило, щоб задовольнитися більш ніж другим місцем у МАН та суперфіналом національного відбору міжнародного конкурсу Intel-Техно. Адже Лівочка мріяла представити свій проект у США. Та цього разу не вийшло.

Американський досвід

До Америки Настя все одно полетіла. Але через рік. У Лос-Анджелесі Лівочка представляла Україну на наймасштабнішому міжнародному науково-технічному конкурсі Intel ISEF 2017. Українка презентувала проект під назвою «Автоматичний дозатор-оптимізатор синтетичних мийних засобів».

Ідея розробки виникла після того, як подруга Насті винайшла робота, який протирав підлогу.

— Він визначав концентрацію мийного засобу, що потрібна для певного типу підлоги. Адже забруднюються вони по-різному залежно від матеріалу підлоги і типу приміщення. Наприклад, коридор, де більше ходять, звичайно ж буде бруднішим ніж спальня.

У дівчини з’явилась ідея дозатора, який працюватиме в системах, що забруднюються рівномірно. Наприклад, у пральній машині. Так виник оптимізатор, що може з точністю до одного грама розрахувати необхідну кількість прального порошку. Винахід має ще й екологічне спрямування, адже зменшує кількість шкідливих відходів.

1

І хоча перемогу в США Анастасія не здобула, однак уже подала заявку, щоб запатентувати свій винахід. А одна з відомих компаній навіть провела переговори з Лівочкою стосовно застосування дозатора на практиці. Зараз фірма взяла паузу на роздуми.

Чому не щастить за кордоном

Віктор Колдун каже, що на міжнародних конкурсах українцям не просто не щастить, а не вистачає ресурсів.

— Приїхали американські школярі, представляють проект, на який отримали від певної корпорації $40 млн. І ми — за власний кошт. А тепер уявіть рівні цих двох проектів.

З поїздками винахідниці трохи допомагає міська рада, місцеві спонсори. Безкоштовно можна зробити певні аналізи в Інституті екології. Якщо пощастить — надходить приватна допомога від окремих людей.

Анастасія також каже, що успіх багато в чому залежить від виховання та початкової освіти. Згадує конкурс у США, де її вразили американка — переможниця в її категорії.

— Батьки ще в дитинстві віддали дівчинку на курси ораторського мистецтва. Тепер вона справді може подати себе, чітко пояснити свою думку. Так у неї це класно виходило: навіть знала, коли варто пожартувати з журі, влучно відповісти.

Як змінити освіту

Лівочка та її науковий керівник мріють про глобальні зміни в системі освіти, які допоможуть кожному учню розкрити свій потенціал.

— Наша концепція освіти певною мірою самовбивча. Система працює тільки тоді, коли має зворотний зв’язок. Як це влаштовано за кордоном? Університети мають виходи на виробництва. Їхня професура займається науковою роботою. Вони добре розуміють, які спеціалісти потрібні зараз. У нас цього немає. Університети та інститути не замовляють шкільну програму, — розмірковує Віктор Колдун.

— Зайдіть у будь-яку українську школу. Чим там займається адміністрація в першу чергу? Пише чергові папери у відповідь на чергові папери. Школа стиснута різними інструкціями так, що сам процес освіти відходить на другий план.

Великі плани

За останній рік Анастасія встигла побувати в Бразилії, США та Швеції. Каже, що якщо раніше працювала на своє ім’я, то тепер воно працює на неї. Дівчина отримує запрошення на різні конференції, де про її винаходи вже добре знають. Каже:

— Спочатку ви знаходите конкурси, а потім вже вони вас.

Однак зараз Настя вирішила повністю сконцентруватися на навчанні в університеті на факультеті прикладних наук. Наукову роботу обіцяє продовжити трохи згодом. І мріє все-таки мати матеріальну базу для своїх винаходів.