Наприкінці травня Рада прийняла закон про навчання дітей з особливими освітніми потребами. «Для чого нам інклюзивні класи? Що це нам дасть? Як відобразиться на навчанні наших дітей?» — запитують батьки. «Як навчати?» — цікавляться вчителі. Ми побували в школі, яка створила інклюзивний клас із власної ініціативи ще до прийняття закону.

У крайньому ряду коло вікна залишився тільки першокласник Даня. Він любить сидіти саме тут, не тікає від сонця, як інші. Не ховається в затінок й асистент учителя Тетяна Анатоліївна. Вона завжди поруч з Данею. Ретельно протирає його маленькі окуляри. За мить блакитні дужки знову за вухами у хлопчика.

Невідомо, чи Даня про це знає, але він навчається в особливому класі. Якщо на перерві хлопчик неспокійний — на парті негайно з’являються кубики з літерами або щось інше. Обов’язково цікаве.

«Склади слово «мама», склади «тато», — просить Тетяна Анатоліївна. Двоє дівчаток-однокласниць горнуться до Дані з обох боків, дають хлопчику в руки потрібні букви. «Дівчата, нехай він сам. Я ж хочу, щоб він заспокоївся, — просить Тетяна Анатоліївна. — Даня, як звати маму? А тата?»

Даня відповідає і жбурляє на підлогу свою пластмасову іграшку. «Вона тепер моя, — Тетяна Анатоліївна підіймає. — Запам’ятовуй: Даня кидається, Тетяна Анатоліївна забирає».

Даня не згоден. Час від часу він облизує язиком свою долоню.

Даня — дитина із синдромом Дауна.

Опір

«Ви маєте розуміти, що ми нічого про це не знаємо, чи буде легко, чи важко. Це для нас уперше», — мама Віра пам’ятає, як директор школи простодушно і відверто відповів на її прохання. Але зрештою погодився.

Жінка просила для свого особливого сина інклюзивний клас. І це була далеко не перша школа, до якої вона зверталася. Звісно, ніхто їй не відмовляв. Курс на інклюзію Україна взяла дуже впевнено. Цим напрямком опікується дружина президента Марина Порошенко. А в законах чітко прописано, що дитина з особливостями розвитку має право на освіту так само, як інші. Але для цього і клас має бути особливим: до двадцяти дітей, не більше трьох з особливими освітніми потребами, щоб був асистент учителя, за потреби логопед і корекційний педагог. Усе чітко прописано. Тому в усіх цих київських школах з переповненими класами Вірі не відмовляли, а просто стримано говорили про труднощі: немає асистентів, а вчителі не знають як працювати з «такими» дітьми. Мама Віра зрозуміла, що коли в школи немає бажання — нічого не вийде.

А школа, яка бажання мала, оголосила набір у свій перший інклюзивний клас і отримала клопіт. На цей клас почали показувати пальцем. «Батькам дісталося, дітям, — пригадує директор. — «О, дебільний клас», — говорили. Ми підняли це питання на загальношкільних зборах. Присоромили злі язики. Доводили, що такий клас — найкращий. Що в ньому є асистент і лише десять дітей, а не тридцять. Переконали. Але опір спочатку був».

Навчитися дружити

«Нуль десятків і п’ять одиниць», — Альона наліплює цифри на дошку, а діти підіймають руки: права — згоден, ліва — не згоден.

Тетяна Анатоліївна показує Дані на дошку: «Скільки десятків і одиниць у числі п’ять?». Усе тихенько, пошепки. Допомагає йому зосередитись. Даня виходить до дошки наступним. Його завдання — число дванадцять. Одиничка стрибає в ряд десятків, двійка — одиниць. Клас згоден.

Клас у Дані маленький. Разом із ним — дванадцятеро учнів.

«Навчити сина писати, читати і рахувати я можу й сама, але я ніколи не зможу замінити йому суспільство»,  — пояснює потребу в школі мама Дані.

Насправді головна потреба хлопчика в школі — не цифри і літери, хоча вони теж, а дружба. Раніше йому не вдавалося ні з ким потоваришувати. Мама Віра пригадує садочок: Даня був біля дітей, але не з ними. Іноді його спроби зав’язати контакт видаються навколишнім дуже дивними. Був, приміром, час, коли Даня наполегливо питав однокласників: «Як тебе звати?», хоча добре знав їхні імена.

«Ви не дивуйтеся, якщо він так поводиться. Він просто намагається спілкуватися, як уміє», — пояснювала мама Віра бабусі його нового однокласника Андрійка. Бабуся кивала: «Добре, я попрошу Андрія допомагати».

Тепер, коли Андрійко зустрічає зранку Даню і його маму, то бере хлопця за руку. «Ходімо разом», ‒ каже. Хоча, звісно, на перервах однокласники приділяють Дані куди менше уваги. Але хлопчик вже запитує в них, як справи і як вихідні. Мама з теплою усмішкою зауважує зміни: «Розвивається».

Різне життя

«Навіщо це? Чи нам це потрібно? Що це нам дасть? Як це позначиться на навчанні наших дітей?», — сипалися закономірні запитання від батьків завучу Валентині Іванівні. Перед тим як прийти працювати до школи, вона очолювала Центр раннього розвитку благодійної організації «Даун синдром», тому могла дати відповіді. Чи не найсильніший аргумент — мала кількість дітей в інклюзивному класі. Отже, кожен може отримати більше вчительської уваги і часу на засвоєння матеріалу.

Але є і дещо вагоміше, важливіше, вважає Валентина Іванівна: «Насамперед формування загальнолюдських цінностей. Змалечку. Діти повинні бачити, що життя різне. Що люди різні. Є такі, що погано чують, а є з вадами зору. І з усіма потрібно знаходити способи спілкування. Так діти бачать життя з різних сторін. Тому потім вони сприйматимуть, наприклад, людей на візку як рівних. Розумітимуть, що вони так само хочуть дружити і проводити час із друзями. Це найголовніше. Взагалі всі діти особливі, бо до кожного потрібен свій підхід. Просто є діти з типовим розвитком, а є — зі специфічними проблемами».

Спокійно сприймати особливості

Діти в класі ставляться до Дані по-різному: одні не надто звертають на нього увагу, але за потреби допомагають, інші всіляко опікуються.

Аня і Альона — сестри з багатодітної сім’ї. Вчителька Галина Вікторівна каже, що вони до всього, мабуть, звикли. Тому не зважають, якщо Даня плюється чи щось кидає. На початку року вони настільки перейнялися допомогою йому, що після уроків складали хлопчику рюкзак і одягали курточку. Даня був дуже задоволений.

«Але він має ставати самостійним», — пояснювала дівчаткам мама Віра. Йому треба вчитися навіть простих речей: як-от вийняти лише потрібні книжки з рюкзака, а не всі, що є.

Крім Дані в класі є ще один хлопчик на інклюзивному навчанні — Діма. Але в інших однокласників теж свої особливості. У Роми великі труднощі з концентрацією уваги. Володя — розумний хлопчик, але до п’яти років не говорив. Його перевели в цей клас, тому що тут менше дітей, тож він має можливість висловитися. А головне — тут його чують. Вадим у сім років не вмів рахувати до десяти. Йому теж важко. Мансур і Юнус — біженці з Афганістану. Коли прийшли до школи — не знали ні української, ні російської. Лейла приїхала з Таджикистану. Андрійко бачив війну в рідному Донецьку, він постійно замикається і боїться говорити.

«Така різноманітність виховує толерантність, — каже асистент учителя. — Діти вчаться підтримувати одне одного, спокійно сприймати особливості. Вони розуміють, чому якщо залишається порція їжі, я віддаю її Альоні і Ані. Так само з дітьми інших національностей. Яму в нас читає найкраще. До того ж він перекладає батькам, які зовсім не розуміють української».

Адаптований хлопчик

«Будь ласка, покажи мені хорошого хлопчика», — Тетяна Анатоліївна бере обличчя Дані у свої долоні, коли він занадто крутиться.

Знайти асистента вчителя для інклюзивного класу доволі складно. Фінансово — це лише половина вчительської ставки (12,5 годин на тиждень), але робота потребує постійної присутності і уваги до дитини. Або до двох-трьох. Хоча формально асистент все ж не для дитини, а для вчителя. Для Дані асистента шукала не школа, а мама, бо хлопчика треба вміти правильно обійняти і заспокоїти — Даня не всіх людей сприймає однаково.

Як пояснює мама Віра, асистент не має бути нянькою, а повинен відчувати, коли дати дитині самостійність, а коли допомогти. І має розуміти, що батькам потрібен не Даня-відмінник, а адаптований хлопчик, готовий до дорослого життя.

Усім кандидатам, які знайомились із Данею, вона казала: «Ніхто не знає, як ця інклюзія має правильно працювати саме з моєю дитиною. Є закони і інструкції, але що буде — невідомо».

І хоча Тетяна Анатоліївна вже доволі добре вивчила Даню, інколи її методи на нього зовсім не діють. «Ви бачили, що з ним непросто, — говорить вона. — Але мені тут добре, я отримую моральне задоволення від роботи. Важко і Дані, і нам, і дітям. Але ми сподіваємось, що поступово нам все вдасться. Знаєте, Даня єдиний, хто назвав сьогодні всіх тварин англійською правильно…»

Не боятися

«Чому я погодилась? — зводить брови вчителька інклюзивного класу Галина Вікторівна, дещо втомлена після навчального дня. — Мені було цікаво, як це. Це зовсім інша робота, пошук нових варіантів викладання. Єдине, що мене завжди бентежило: хай хтось покаже, як це має бути в нас в Україні! Але, на жаль, питань більше, ніж відповідей, і до всього ми доходимо самі».

«У нас є все — на папері, — погоджується з нею Тетяна Анатоліївна. — Брошури, книжки про те, як все має бути організовано. Канадський досвід. Я прочитала, дуже цікаво! Але ж поки неможливо реалізувати. Там асистенти проходять не лише психологічну та педагогічну підготовку, а й медичну, щоб в разі чого можна було надати допомогу. Їх вчать».

У відповідь на запитання, чи готували вчительок до роботи в інклюзивному класі, ті сміються. «Будете працювати», — оце і вся підготовка. Працюють.

Мама Дані каже, що в Тетяни Анатоліївни і Галини Вікторівни сміливе серце і велика душа. Бо вони погодилися на роботу в інклюзивному класі без розуміння, що їх там чекає. Тепер вони відвідують семінари і багато читають про інклюзію.

Якщо не боятися, такий клас, чи такий шанс на суспільство, як у Дані, може бути в багатьох школах. Цього року кількість учнів в інклюзивних класах — трохи більше чотирьох тисяч, а самих класів в Україні — півтори тисячі.

*Імена усіх героїв змінено.

Автор:

Публікація коментарів обмежена

Коментарій “Як це — вчитися в інклюзивному класі

  1. Маю надію, що ми колись-таки дійдемо до стану нормального людяного суспільства, яке бачить проблеми простих людей і допомогає їх вирішувати, а не закриває очі на присутність людей з особливими потребами. Сьогодні не хочеш допомогти сусідові із бідою, а завтра вже ти сам можеш залишитись наодинці із не меншою проблемою