Історія українки, чиї діти отримують освіту чотирма мовами
Колишня вчителька хімії та письменниця Юлія Смаль виховує трьох дітей. Із родиною вони спершу переїхали з рідного Луцька до Києва, потім 5 років мешкали в Китаї, а тепер перебралися до Німеччини. Її підлітки, близнюки Оленка та Марко, вже встигли понавчатися в трьох країнах чотирма мовами одночасно, а менший Лесь готується піти в перший клас німецької школи. Юлія поділилася власними спостереженнями шкільного життя в Китаї та Німеччині й секретами швидкої адаптації до змін.
Про найбільший виклик
Найбільшим викликом, коли змінюємо місто чи країну, є мова. Навіть коли переїхали з україномовного Луцька в Київ і пішли в нібито україномовну школу, виявилося, що із 17 дітей у класі лише двоє справді розмовляли українською в сім’ї.
Коли приїхали в Китай, діти вже володіли англійською, бо я вклала в це багато власних сил і часу. Але мова — завжди найбільший челендж, бо за найкоротший відрізок часу ми маємо влитися в певний процес. Зазвичай ми це робимо за дуже скороченою програмою. Знаєте, в одному старому фільмі дітей вчили плавати так, що закидали їх у швидку течію на середину річки. Десь приблизно так виглядає адаптація моїх дітей на новому місці: вони йдуть до школи в новій країні, і спершу взагалі не розуміють, що відбувається довкола. У Китаї ми мали два роки хоумскулінгу — навчалися в Міжнародній українській школі заочно. Кілька місяців діти ходили в приватний садочок, де відвідували монтессорівську різновікову групу: там вони засвоїли набір побутових слів і понять китайською — їсти, пити, читати, взяти ручку тощо. Також вони відвідували мовну школу поблизу дому, де займалися з англомовною вчителькою, що навчала їх китайської мови. Тож 1 вересня ми прийшли в міжнародну китайсько-канадську школу Maple Leaf і діти могли озвучити китайською свої базові потреби: вміли представитися, розуміли, що таке зошит, книжка.
Про китайську приватну школу
У нашій приватній міжнародній китайсько-канадській школі система освіти була цілковито китайська: діти були в школі щодня з сьомої ранку до сьомої вечора, з обов’язковим денним сном. Школа мала гуртожитки для дітей та окремо викладачів. Багато сімей привозили дітей до школи в неділю ввечері і забирали в п’ятницю по обіді.
Школа побудована у формі замка — там були високі гулкі галереї, мозаїки, адміністративне приміщення нагадувало залу школи Хогвартс із книжок про Гаррі Поттера. Довкола школи — великий сад, спортивні стадіони і поля для гольфу, теплиця, де діти на уроках природи вирощували рослини, лабораторії. Це мені дуже подобалося, адже простір, у якому навчається дитина, формує її смак. Англійську мову викладали на дуже високому рівні вчителі — native speakers. 7-й клас діти закінчили в Китаї з високими балами з усіх предметів. Тепер, коли переїхали до Німеччини, бачу, що рівень знань моїх дітей з математики, фізики, біології є достатнім для високих результатів і тут. Тобто, у Китаї їх добряче «натаскали».
Проте регулярно бувало так, що уроки не проводилися, бо вчитель не прийшов. Тоді дітям вмикали мультики. Учні мали домашні завдання — їх можна було робити за бажанням, але якщо не робиш, то все одно сидиш у класі — піти в цей час погуляти в саду діти не можуть, бо це час для домашніх завдань.
Ще одна важлива і улюблена складова життя китайців — це концерти самодіяльності. У школі вони відбувалися кожні три місяці. І протягом місяця до концерту вся школа готується зранку до вечора — вже можна було не питати в дітей, яких уроків не було за день. Це стосується не лише школи, так живе вся країна. Наприклад, перед китайським новим роком виробництво на місяць просто зупиняється, бо всі готуються до виступів, вирішують, які номери представити, які костюми купити.
Про китайську шкільну освіту
Я трохи цікавилася історією і культурою Китаю. Там справді досі існують касти, побутує корупція і чиношанування. Але це, певно, єдина азійська країна, де людина, яка навчилася читати і рахувати, може чогось досягти в житті, навіть якщо вона походить із самих низів. Звісно, людині з низів це зробити складніше. Та якщо проявляти силу духу, наполегливість і працьовитість, то китаєць з низів може стати чиновником чи вчителем, а це найповажніші люди в Китаї до сьогодні.
Як на мене, проблема китайської освіти в тому, що вони не виховують творчості. Китайська освіта — це заучування і засвоєння механічних навичок. Будь-яка китайська дитина спокійно множить у голові тризначні цифри — не тому, що вона хоче чи любить це робити, а тому, що її на це «натаскали». Дитина, яка ще вчора була центром світу для батьків, бабусь і дідусів, іде в перший клас, де її одразу починають готувати до випускного іспиту. Діти вчаться щодня із сьомої ранку до сьомої вечора без вихідних, і все життя дитини спрямоване на відточення механічних навичок.
Випускний державний іспит — «гаокао» — одночасно складають усі школярі Китаю. Цей же іспит є і вступним в університет. На ньому дитина й має продемонструвати вміння користуватися механічними навичками. Каліграфія — дуже важливий предмет, адже у випускному творі має бути рівно 800 визначених ієрогліфів на певну тему. Але перелік тем діти знають, і їх вони тренуються висвітлювати безліч разів протягом років навчання. Тож у китайській освіті немає місця творчому началу. Заучування і механічне навчання — дуже якісне, китайські учні справді мають високі рейтинги з предметів. Але коли вони випускаються з університетів, то зовсім не мають навичок критичного мислення, креативності, здатності приймати самостійні рішення — усе це заблоковано. Саме тому в Китаї керівниками великих підприємств дуже рідко є китайці, а на відповідальні посади запрошують «лаоваї» — іноземців. І саме тому іноземні вчителі дуже затребувані в китайських тренінгових центрах.
Про китайську працелюбність і дисципліну
Відоме твердження, що китайці працюють 12 годин на добу, 6 днів на тиждень і вихідний у неділю за бажанням — це правда. Але в них своєрідний підхід про праці. Протягом робочого часу вони встигають помилуватися природою, попити чаю, сходити до перукарні чи на манікюр, переглянути серіал і просто посидіти подумати про вічне. Щодо дисципліни, я не бачила в Китаї дуже тихих і чемних дітей, хоча і сама трохи там вчителювала. Але я не мала справи з учнями бідної державної школи, можливо там усе інакше. Ми жили поблизу Шанхая в одному з найбагатших і промислово розвинених регіонів Китаю. У нашій школі навчалися діти з дуже забезпечених родин, адже приватне навчання в Китаї коштує дорого. Я працювала в мовному центрі, і туди також приходили діти, чиї батьки можуть дозволити собі витратити зайву тисячу доларів за семестр навчання. Моїх дітей якраз хвалили за те, що вони на уроці чемно сиділи, на відміну від китайських учнів.
Про німецькі школи
До Німеччини переїхали в серпні, а вже 10 вересня діти пішли в державну німецьку школу. У Німеччині є градація шкіл — найпростіша Mittelschule, наступні — Realschule і гімназії, після яких діти найімовірніше вступають до університетів. У теорії діти з Mittelschule теж вступають до університетів, але на практиці це відбувається вкрай рідко. І спочатку ми потрапили саме в Mittelschule — середня школа найнижчого рівня: у 7-му класі тут усі предмети читає одна вчителька. За три тижні такого навчання я почала панікувати, бо ми приїхали з Китаю з дуже високими балами атестата, і я зрозуміла: якщо рік просидимо в цій школі, то перевступити в німецьку гімназію не зможемо.
У мене склалося моє суб’єктивне враження, що всіх малих бешкетників зібрали в ось цей наш один клас, щоб вони принаймні пів дня не громили місто. Навіть на батьківські збори із 30 батьків прийшли п’ятеро. Іншими словами, там навчаються діти, які наперед знають, що після 10-го класу підуть на роботи, які не вимагають освіти. Тож ми почали дуже наполегливо говорити з відділом по роботі з іноземними учнями в гімназії, і врешті ми таки потрапили туди, адже показали наші навчальні сертифікати з української міжнародної школи, з китайської школи, а також вільне володіння англійською. Нас узяли на спеціальну програму для гостей — це програма інтеграції, де мої діти мають 7 додаткових уроків німецької щотижня. Після уроків в них група подовженого дня — там гуртки з тенісу, програмування, просто вільний час, можна робити домашні завдання і просити про допомогу вчителя. Менший піде в 1-й клас наступного року і теж матиме можливість виконувати домашні завдання з учителем на подовженому дні.
У Німеччині мені подобається дуже вузька спеціалізація навчання в старшій школі. Починаючи з 11-го класу діти не мають спільного загального розкладу, а кожен обирає дисципліни згідно зі своїми пріоритетами і омріяним фахом. Ці дисципліни можна змінювати або додавати до певної кількості обов’язкових предметів. Україні варто було б перейняти цей досвід Німеччини.
Мені дуже імпонує, як у німецькій програмі не розтягують такі предмети, як хімія, фізика, на тривалий період: весь базовий курс хімії учні проходять за 1,5 року — це все те, що українські школярі вчать протягом 7–11-го класів. Те саме із фізикою — в 7-му класі її викладають пів року — тоненький підручник із загальної фізики, трохи оптики і електрики. І дитина отримує базові знання, потрібні їй для життя. Для середнього рівня грамотності в хімії і фізиці цього цілком достатньо. Якщо дитина хоче в майбутньому вступати на фізику, то обере цей предмет для поглибленого вивчення в старшій школі.
У Mittelschule мені дуже подобалося, що один день на тиждень учні займалися ручною працею незалежно від статі дитини — вони столярували, куховарили тощо. Маємо розуміти, що не всі діти стануть докторами наук, але академічно менш обдаровані діти не є менш цінними для суспільства і держави.
Про швидку адаптацію до змін
Ми в сім’ї від початку не планували сидіти на місці. Коли пішли в перший клас ще в Києві, і в Оленки питали, де їй краще — у Луцьку чи в столиці, вона казала: «Ти не розумієш — мені всюди добре». Я ніколи не наголошувала на тому, що переїзд — це стрес. Діти сприймали це як належне: усі їдуть, і ми їдемо — треба, то треба. Вони мають дуже гнучку психіку і ніколи не влаштовували істерик, що покинули друзів, що не можуть звикнути до нових умов. Але мені здається, вони не уявляють, як може бути інакше. Так, донька була засмучена, бо мала дуже близьку подругу в Китаї, і там залишився її пластовий гурток, тож був момент напруження. Але вже знайшла нових колежанок, вже прикрасила свою кімнату. А старшому синові достатньо книжки з історії, нової гри на планшеті, товариства молодшого брата для настільної гри — і він щасливий.
