Що сучасні підлітки знають про Чорнобиль? А що увійшло в їхнє життя, навіть якщо вони не усвідомлюють, що це пов’язано з давньою аварією? Кожна виняткова подія в житті країни має психологічні наслідки, і не для одного покоління. Не виняток і Чорнобиль — техногенна катастрофа найвищого сьомого рівня за шкалою МАГАТЕ, найбільша в історії ядерної енергетики. Про те, як це психологічно впливає на українських дітей та підлітків, розповідають психотерапевт Наталія Єресько та професор, заввідділу радіаційної психоневрології Інституту клінічної радіології НАН Костянтин Логановський.

Параграф підручника та бабусині казки

Що таке 33 роки, які минули після аварії? У більшості школярів батьки були надто малими, щоб пам’ятати Чорнобиль. Отже, розповісти про нього можуть лише бабусі та дідусі. Так влаштована психіка, що почуте від тата з мамою людина може сприймати як щось особисте. Їхні спогади — емоційно насичені «картинки», те, що вплинуло на їхнє життя, опосередковано впливає і на синів та доньок. А ось почуте від бабусь і дідусів людина сприймає як історію сивої давнини чи казку. Хоча б тому, що бачила їх лише старенькими, тож поставити себе на їхнє місце, уявити їх юнаками і дівчатами не так просто. Та й історії, яким понад 30 років, «вицвітають», розповідаються не так емоційно. Тож для сучасних дітей Чорнобиль — це щось давнє. Чимало з них взагалі не пам’ятають, що сталося 26 квітня або в який рік трапилася аварія. Асоціації, які школярі пригадують найперше: «радіація, хтось помилився — стався вибух, людей вивезли назавжди з домівок, тварини-мутанти, саркофаг».

Екологічне виховання

Пафосні акції (скорботні малюнки, класні години із затертими епіграфами на кшталт «гіркий полин Чорнобилю, біль Чорнобилю») знаходять мало відгуку в дитячих душах.

Значно жвавіше вони реагують, якщо тема подана в контексті екологічної тематики та ризику техногенних катастроф у майбутньому. Скажімо, як впливає людський фактор на безпеку, специфіка охорони природи в регіоні, який був зоною відчуження, чого може вартувати природі наше втручання (особливо яскраво це видно на прикладі нинішньої флори та фауни в Чорнобильському заповіднику: там розмножуються навіть «червонокнижні» тварини, і відсутність людини дає такий позитивний ефект, що переважає наявність радіаційної забрудненості.

Навіть підручники свідчать, що тема з болісної переходить у розряд історичної. Скажімо, донедавна про аварію на ЧАЕС дітям розповідали в 5-му класі в рамках предмета «Вступ до історії». За програмою 2014 року вивчення цієї теми починається в старшокласників. Як буде з цим за Нової української школи, ще невідомо.

Імідж створили геймери та… брати Стругацькі

Чимало того, із чим сучасні діти асоціюють Чорнобиль, насправді прийшло зі сторінок фантастичного твору братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі». Що й казати, написана за 15 років до аварії філософська історія про Зону, де чатує невидима та невідома небезпека, трапляються різні аномалії, артефакти з не до кінця зрозумілим ефектом, чудово наклалася на реальність, передала тривожну атмосферу невизначеності. Недарма народних екскурсоводів у зону відчуження прозвали, як у книзі, сталкерами. А в дитячі міфи вплелася ідея, що там можна знайти і щось загадкове. Недарма в Зоні сталкер знайшов Моноліт (виконавець бажань).

А років з десять тому вся ця суміш знайшла собі місце в серії ігор про Чорнобиль — S.T.A.L.K.E.R. Поруч опинилися тварини-мутанти, вигадані для геймерів зомбі та реалії, які стали символами: чортове колесо в Прип’яті — найбільш забруднене в місті місце, Рудий ліс — пожовклі від радіації дерева поруч з місцем аварії. Тему підхопили інші комп’ютерні ігри, фантастичне, містичне та детективне кіно і література. І все це осідало в уяві тинейджерів значно міцніше, ніж «уроки пам’яті». Сучасна дитина, звісно, розуміє, що ніякі зомбі Прип’яттю не гуляють, але вірить, що в кинутих будинках гостюють ведмеді. Що їм шукати там 33 роки поспіль — про це не замислюються.

Радіація нагадує про привидів

Так само вірять діти в історії про юрби бездомних підлітків, які самоселами живуть у Зоні. Нині самопоселенці — це трохи більше сотні людей пенсійного віку. Єдина народжена і вихована там дитина, Марія Совенко, вже досягла 20-річного віку.

Покинуті квартири, підприємства, установи теж розбурхують уяву. Ще одна асоціація тинейджера від слова «Чорнобиль» — лялька та протигаз на підлозі порожньої квартири. Цьому немало посприяли відрежисовані фото (приміром, протигази тоді не встигли роздати і не тримали вдома).

Загалом містичні настрої підсилює відлуння переживань часів аварії на ЧАЕС, коли люди вперше зустрілися з невидимою небезпекою — радіацією, що для сприйняття людини важче, ніж будь-яка страшна конкретика. Вчені вважають, що навіть у Хіросімі та Нагасакі населення не відчувало цього, бо страх був пов’язаний з вибухами бомб, що було видно та чутно. Коли ж загрозу не можна відчути і до кінця зрозуміти, це переживання ближче до страху привидів.

Через усе це, як пояснили в Національному музеї «Чорнобиль», підлітків тут бачать не так часто, як хотілося, зазвичай на шкільних екскурсіях. А ось на екскурсію до Чорнобиля постійно прагнуть потрапити неповнолітні (дозволена вона з 18 років). Тож щоб перенаправити активність підлітків на кордоні зони відчуження Інформаційний центр, який торік відкрився, планує проводити майстер-класи для школярів.

«Пишатися… трагедією»

Аварія стала сумною візитівкою України, бо нерідко іноземці впізнавали країну саме так: «А, це там, де Чорнобиль». З’явилося чимало фраз, які змушували тих, кого зачепила ця тема, а загалом і всіх українців сприймати як постраждалих: «жертви трагедії», саркофаг (домовина) — порівняйте із сучасною назвою комплексу, що накрив четвертий блок атомної електростанції, — конфайнмент (захист).

Система розподілу пільг на основі діагнозів посилювала підсвідому позицію «жертви». Експерти кажуть, що переселенці з Прип’яті сприйняли переїзд до Києва як нещастя, тоді, як з усіх регіонів чимало людей «проривалися» до столиці, мріяли про життя тут. Чому ж усе сприймалося так негативно? Річ у масовому посттравматичному стресовому розладі (ПТСР), про який у ті часи не знали, і відсутності психологічної допомоги. Пострадіаційний ПТСР згодом виявили у 90 % ліквідаторів. У решти людей були не такі явні ознаки, але частина демонструвала типову безпомічність, зменшення віри в майбутнє та зосередженість на цій темі.

Приміром, 40 % опитаних переселенців вважали, що Чорнобиль має особисто для них важкі наслідки, але кожен другий відповідав, що нічого з цим не може вдіяти. Флешбеки (спогади про травматичні події) діагностували навіть у дітей, яких ще на світі не було, коли сталася аварія, які дізналися про це з розповідей батьків («вторинний ПТСР»).

Анекдоти про радіацію та віршики про мутантів

Обстеження у 1990-ті роки, проведене американськими дослідниками Університету Стоуні-Брук, виявило ознаки хронічного стресу, однакові для переселенців з Прип’яті та киян. Хоча столичні мешканці отримали дозу радіації меншу, ніж пасажири літаків, що перелітають океан. Отже, йшлося саме про наслідки психологічної травми, яка виникла не через саму аварію, а через замовчування, обман, примус. Приміром, переселенцям казали, що їх вивозять лише на кілька тижнів.

Захист від психологічної травми — чорний гумор. Тож виникло чимало фольклору, який дійшов до сучасних дітей: віршики-страшилки про чорнобильський ліс та мутантів, анекдоти про «шматки» радіації тощо. Утім, це замикало коло: чимало дітей-переселенців однолітки дражнили мутантами чи світлячками (нібито світяться від радіації), чим поглиблювали психотравму.

Що з того сучасним дітям?

Діти переселенців значно менше опиралися на батьків, ніж однолітки. Підсвідомо вони менше довіряли дорослим, бо ті не протистояли переселенню. Решта юних представників другого покоління відчували те саме, хоча й слабше: батьки не змогли захистити від аварії. Вони були більш самостійними, але (немов діти людей з ПТСР) більш імпульсивними, не схильними до планування. А от онуки компенсують це: прагнуть ясності, порядку, перспективи, ростуть цілеспрямованими. Утім, самостійність та відповідальність тих, кому зараз 30–40 років, маленькі українці доповнюють інфантильністю у побуті, бажанням розтягнути дитинство.

Епідемія самолікування

Українці, у яких не було правдивої інформації про аварію, у ті роки мали за бестселери праці з радіології. Дві третини людей вважали продукти сумнівними для вживання. Страхи призвели до сплеску психосоматичних розладів. Але лікарі втрачали авторитет, коли людина приходила з фізичними проблемами, а їй пояснювали це психологічними причинами.

Діти переселенців, яких регулярно обстежували в пошуках відхилень у здоров’ї, жили в очікуванні хвороб. Іпохондрія теж стала прикметою часу, як і онкофобія, навіть у дітей (страх радіації змістився на страх раку, до якої вона може призвести, тим паче у 1990-ті роки значно перебільшували цей зв’язок).

Отже, чимало тих, кому нині за 30 років, дуже багато знають про медицину загалом, але мало — про власне здоров’я. Вони схильні до самолікування, читають видання для медиків та інформацію про різні ліки, цікавляться альтернативною медициною, але бояться обстежень, впадають у шок від новоутворень (навіть родимок та папілом), знаходять самі в себе чимало недуг.

Чим ця чорнобильська спадщина обернулася для сучасних школярів? Вони, навпаки, хочуть контролювати власне тіло, змінювати його. Мінус лише один — за такого підґрунтя особливо небезпечна анорексія.

Але є чимало плюсів: дітям до душі ідеї здорового способу життя, лікарів сприймають більш дружньо, ніж попередні покоління, а також люблять гаджети, що здатні дати вичерпну інформацію про стан їхнього здоров’я.

Залишити відповідь