Ваші діти вам не належать: поради батькам від Оскара Бреніф’є

Ми всі читаємо дітям казку про Колобка. Але чи правильно її трактуємо? Який висновок робить дитина із цієї казки? Філософ і педагог Оскар Бреніф’є, автор книг «Хто я?», «Що добре, а що погано?», «Що таке почуття?» радить батькам менше вимагати від дітей і більше їх слухати.

Чому ми не слухаємо дітей?

Що не дає нам жити в мирі із собою і світом? Це намір: я хочу, я не хочу. Це «хочу» і «не хочу» робить нас сліпими — ми маємо забагато очікувань. Я часто бачу це в стосунках дітей і батьків. Пригадую, до мене на консультацію прийшла мама і 6-річна донька. І дівчинка каже мамі: «Я знаю — ти мене не любиш». Це дуже типова річ, коли дитина думає, що мама чи тато її не любить. Дитина хоче любові, а коли дуже чогось хочеш, то починаєш сумніватися. Тож там, де є любов, буде і сумнів. Сумнів — це тінь любові. Якщо у вас є донька 6 років, вона, певно, теж сумнівається, чи любить її мама. Ви би бачили маму в ту мить — вона підскочила до стелі і почала лементувати: «Як ти можеш так казати! Ну звісно мама тебе любить!» Я кажу їй — стули рота і послухай, бо вперше в житті донька говорить до тебе. Скажи: «Дякую тобі, що ти кажеш те, що думаєш». Звісно, мама може не погоджуватися зі словами доньки і може пояснити, чому вона не згодна. Це називається діалог: коли люди не згодні і пояснюють чому. Я сказав тій мамі — чому б тобі не почати діалог зі своєю донькою? Але в цей момент у матері купа очікувань, і найбільше — вона хоче, щоб її любили, тому вона не здатна слухати свою дитину.

Обкладинка книжки, видавництво «Маміно»

Що таке синдром Колобка?

Чому жінка заводить дітей? Бо хоче, щоб її любили. Більшість людей, що прочитали казку про Колобка, не зрозуміли її. Вони кажуть дітям: дивись, що сталося з Колобком — він покинув рідний дім, пішов у ліс, там небезпека, і його з’їла хитра лисиця. Тобто, зовнішній світ сповнений небезпек, не ходи туди, бо тебе з’їдять. Але всі забули, з чого почалася казка. Чому Колобок утік в ліс? Тому що його планували з’їсти самі батьки. Кожні батьки бажають з’їсти свою дитину — символічно, звісно. Один зі способів з’їсти свою дитину — через любов. Бо любов жадібна. А принцип жадоби — вам завжди хочеться ще. Тож батьки хочуть поглинути малу дитину, але вони їй про це не кажуть, а кажуть, що небезпека — у підступній лисиці. Насправді лисиця небезпечна не для вашої дитини, а для вас батьків. Бо лисиця — це образ спокусниці, що вкраде колись вашого сина. Тож мати каже синові: навіщо тобі ця нерозумна жінка? Вона не вміє готувати твої улюблені страви, вона не знає, як добре подбати про тебе, вона не вміє тебе любити. Але синові цікаво, він тікає від мами, бо хоче, щоб його з’їла лисиця.

Чому діти хочуть вбити своїх батьків?

Усі діти хочуть вбити своїх батьків — символічно, звісно. Адже якщо ваш син захоплюється вами, коли йому 40, у вас точно проблеми. Він каже дружині, що не поїде з нею у відпустку, бо не може залишити маму саму — це вже хвороба. Якщо ж він обирає подорож із дружиною, ви молодець, ви добре виховали свого сина.

Були діти, які жили в мене вдома протягом кількох років — зазвичай люди називають це «мої діти». Я їх так не називаю, бо вони мені не належать. Може коли вони були малі, я думав, що вони мені належать, але тепер вони дорослі, і це очевидно.

Сторінки з книжки Оскара Бреніф’є «Хто я?» 

Життя людей складне — у нас забагато переживань. Ми дуже переймаємося власною ідентичністю. Уявіть бегемота, який переймається власною ідентичністю. Він каже: я не хочу бути таким, як мій батько, я хочу бути інакшим. Я не буду навчати своїх дітей так, як це робив мій батько. Це був би дуже дивний бегемот. Але люди чинять саме так. Діти хочуть бути інакшими, ніж батьки — кращими і красивішими. Одна з моїх доньок носить сережку в носі. Я кажу — це не моя донька. Як на мене, тільки коровам проколюють ніс. Тому щоразу, коли вона хоче прийти до мене додому, я прошу її вийняти сережку з носа.

Як навчитися слухати дітей?

Перша умова — ви маєте бути дурним. Щоб поставити влучне запитання, треба бути дурнем, невігласом. Саме тому професори не вміють ставити запитань — вони розумні і начитані, їхнє питання триває 15 хвилин. Ідея Сократа: я знаю, що я нічого не знаю. Тому я й ставлю питання. Навіть якщо я думаю, що знаю, це не важливо, я запитаю. Сократ зустрічався зі своїми символічними ворогами — софістами, які вважали, що знають усе. У давнину, якщо б ви хотіли, щоб ваші діти були розумними, ви віддали б їх у науку до софістів. І от Сократ приходив до софістів і ставив свої дурні питання. Софісти дуже дратувалися — чому ми маємо відповідати на твої дурні питання. Тоді запитайте щось мене, — сказав Сократ. Але у софістів не було запитань, адже вони все знали. Коли людина все знає, це має егоцентричний ефект — вона ні в кому не зацікавлена. 

Тож, друга умова для вдалого запитання — бути зацікавленим у співрозмовнику. Ось чому багато батьків не цікавляться своїми дітьми — батьки думають, що все знають. Коли я приходжу в гості до знайомих, я запитую дітей про якісь речі. Якось я розмовляв із 6-річним сином свого приятеля. Він здивовано мене запитав: тобі справді цікаво розмовляти з малим чи ти намагаєшся бути ввічливим, бо ти гість? Для мене це очевидно — ставити запитання дитині — цікаво. Не тому, що ти можеш щось нове для себе відкрити. А тому, що це гра. Ви ж не відкриваєте щось нове щоразу, коли граєте в шахи.

У сенсі діалогу софіст — мертвий, він глухий, бо не хоче відкривати і перевідкривати. Ось у цьому наша найбільша проблема: ми зовсім не зацікавлені в іншій людині, навіть якщо це власна дитина.

Залишити відповідь