Історія, яку сьогодні публікує «Освіторія.Медіа», настільки неймовірна, що спершу не віриш в її справжність. Мар’яна Мамонова 6 місяців провела в російському полоні в Оленівці, носячи під серцем нове життя. Пів року в одному одязі, пів року впроголодь. Тісна камера без прогулянок, сон на дерев’яних ящиках. Знущання та погрози, що після пологів дитину більше ніколи не побачить. А вона, мов та героїня з вірша Лесі Українки: «Щоб не плакать — я сміялась», знаходила смішне в дрібничках, раділа подарованій ягідці черешні й таки здійснила найбільшу свою мрію — народила донечку через чотири дні після повернення з полону. Ми говоримо телефоном, і я дивуюся голосу Мар’яни: дзвінкий, жвавий, повний життя. Наша історія теж про жагу до життя і вміння вижити в нелюдських умовах. І про сенс, який не давав Мар’яні опустити рук, — її донечку Анну-Марію.
Далі — тільки пряма мова та живі емоції нашої героїні.
«Свята дитина»
Коли ми з чоловіком одружилися — наші мрії про дитину в родині звучали суголосно, ми дуже хотіли маля. Ні, ми не жили щодня цією думкою. Як доросла свідома жінка я просто знала, що поповнення в родині станеться. До того ж мені було 29 років і я відчувала готовність брати відповідальність за появу нового життя. Але ж ви знаєте, як часто трапляється: коли щось довго плануєш, це «щось» не поспішає приходити. А коли відпускаєш думку — може ошелешити й приголомшити, мов березневий сніг з неба на голову. Одне знаю точно: діти приходять саме в той час, коли їм це потрібно.
Свою дитину називаю «святковою», «подаруночком» і жартома — «свята дитина»: я завагітніла приблизно на Різдво. Жодних ознак вагітності в перші місяці в мене не було. Та й тест на вагітність нічого не показав. А потім грянуло повномасштабне вторгнення, і треба було працювати дні і ночі. Я не прислухалася до свого стану. Було не до цього. Часто чую від різних жінок: «Ну не можна пропустити початок вагітності, це неможливо!» А я скажу — можливо, якщо ти в умовах, в яких ти сам десь на останньому місці. У перші місяці мене не нудило, у голові не паморочилось, змін в апетиті не було. Думку про можливу вагітність я відкидала від себе далеко-далеко.
Але, пам’ятаю, у березні мені надзвичайно сильно хотілося спати. Постійно здавалося, що сну замало. Проте ми перебували в таких умовах, де ти мало їси, мало спиш і дуже багато працюєш — поранених було багато, як і ситуацій, коли адреналін просто зашкалює. Тож тривалий час я все списувала на реакцію організму на стрес у надважкий час. «А, може, все ж вагітна?» — «Та ні, скільки спроб було до цього, і не вагітніла, чому б це зараз була вагітна. Та ні».
Коли ми в середині березня 2022 року перебували в Маріуполі на заводі Азовмаш, мене почало піднуджувати, коли заходила на кухню, де хлопці готували їжу. «Дай, думаю, зроблю тест — валяється задарма в речах, все рівно треба викинути». І ось — сиджу в одному з бункерів-бомбосховищ. Там було приміщення із закинутими туалетами. Щоб злити в унітазі воду, треба було принести з собою відро. І ось там роблю тест із переконанням, що то «від нічого робити». Дивлюсь — а тест блимає на мене двома жирнючими червоними смужками! Мені здавалось, у цей момент серце збиралось вирватись із грудей. Руки дрижать, у голові ще думки: «Може, тест зіпсований?»
«Не розповіла про вагітність нікому. Навіть чоловіку»
Вже минули і щастя, і злість, і нерозуміння, і радість, і розпач змінили одне одного по колу. Треба було якось домовлятись із собою: «Ну чомусь же зараз це сталось!» Якби могла — провела б другий тест. Але його не було. Ще раз видихаю й мимоволі звертаюсь до тієї вищої сили: «Боже, невже ти так жартуєш зі мною? Коли я просила і хотіла — дитину не давав. А коли навколо поле бою, жах — ось тобі, Мар’яно? Чому зараз? Для чого?.. Тут немає лікарів. А якщо зі мною щось станеться?»
Заспокоївшись, сіла біля календаря й порахувала: це 2–3-й місяць вагітності. Треба було зібрати думки докупи, адже ситуація вийшла з-під контролю. Дозволила собі поплакати. Навіть не так — влаштувала істерику, щоб добряче вивільнити емоції, адже ділитися цією новиною я не хотіла і не збиралася ні з ким.
Чоловіку радісну новину я теж не розповіла. Лише в повідомленнях відправляла емоджі з родиною, ось такий був натяк. До повномасштабного вторгнення, ще влітку, я хотіла звільнитись із військової частини й піти працювати в інше місце. Але звільнення тоді не отримала — мене не було кому замінити. І чоловік казав: «Тобі не потрібно їхати в цю ротацію. Навіщо це тобі? Давай щось придумаємо». Я ж наполягла на своєму: «Хочу їхати, це мої люди. І підвести їх не можу». І коли я опинилася в замкненому Маріуполі в березні (приблизно 10–14 березня), чоловіка поруч не було, адже служили ми в різних підрозділах.
То чому ж я не могла бодай комусь розповісти про вагітність? Більшість побратимів — чоловіки, і я вже уявляла їхню реакцію: «Вагітна? Боооже. Все! Сиди ТУТ і НІЧОГО НЕ РОБИ!» А мені найменше хотілося такої гіперопіки. Хотіла й далі робити свою роботу так, як вмію та можу, так, як і було до дня, коли не знала про свій стан. Але тоді, не знаючи, я не боялася нічого. А знання принесло із собою страх — несу відповідальність не лише за себе, а й за дитину. Тільки я можу зберегти її життя, дати їй життя.
«Моя місія — вийти з Маріуполя живою. Але як?»
Часто чую питання: «А чому чоловік тебе звідти не забрав?» Кажу: «Як ви собі це уявляєте? Я військова лікарка, я військовозобов’язана та маю контракт. Кинути своїх і просто поїхати — неправильно, неможливо. Так не може вчинити ні лікар, ні офіцер. У мене була місія: вийти з Маріуполя живою. Але як? Уявлення тоді не мала, але знала: потрібно. Мушу. Я вже не сама.
А десь 28 березня відчула перші порухи дитинки. Тоді направду переконалась: я точно вагітна (усміхається). Так дивно було відчувати той лоскіт. Кладу руку на живіт — а лоскіт не припиняється. Часом ходжу та мурмочу собі під ніс: «Та перестань»:) А вона все не перестає. Одного разу хтось мене підслухав: «Ти з ким розмовляєш?» — «Ні з ким, це щоб з розуму не зійти, сама із собою» (сміється).
Потім була евакуація. Ми втікали. Обстрілювали ппд 503-го батальйону морської піхоти, щоб забрати звідти перев’язувальний матеріал. І цю військову частину почали обстрілювати. Довелося досить швидко їхати на машині — та ні, ДУЖЕ швидко, на шаленій швидкості. Коли приїхали після обстрілу до себе, мені стало зле — вдруге за весь час «підмутило». І всі одразу налетіли: «Мар’яно Володимирівно, ви що, вагітна?» Я трималася своєї «лінії оборони»: «А нічого, що машина їхала всі 180?» Та побратими не вгамовувались: «Вас ніколи не нудило в машині на швидкості».
Одного разу ми з моїм водієм знову вирушили за пораненими. Потрапили під страшний обстріл. Ховалися в школі в селі Мирному поблизу Маріуполя. Водій заховав мене в технічному приміщенні, де стояли відра й швабри. «Сидіть, доки я за вами не прийду», — каже мені. А в мене в той момент почалася істерика — стріляли серйозно й без перестану: з танка, з «градів». Був високий шанс, що будівля обвалиться й нас просто засипле заживо. Сиджу, плачу, з каски пасма волосся повибивались. «Дядю Васю, Я НЕ МОЖУ померти! Розумієте?» А він: «Мар’яно Володимирівно, я знаю!» — «Та ні, ви не розумієте». — «А от і розумію. Я знаю, що ви вагітна!»
Я сильно здивувалась: «Ну невже?» А він: «Ви просто зі сторони себе не бачите. Ви біліша стіни. Ви часто втомлена й сонна. А в мене, між іншим, удома дві дочки і троє онуків. Як гадаєте, я не зрозумію, коли переді мною вагітна жінка?» Я продовжувала ридати, сльози котилися горохом.
Дядя Вася підсів поруч, запнув волосся назад у каску й каже: «Мар’яно Володимирівно, я докладу всіх зусиль, щоб ви із цього міста вийшли живою. Ви носите в собі життя. Воно має жити вільно й не бачити цього страхіття, — він гладив мене по спині по бронежилету, і я поволі заспокоїлась. — Але ось що! Зі всієї поваги до вас — а ви чудовий начальник медичної служби та не менш чудова людина — наступного разу вас не ві-зь-му! Бо переживаю оце більше за вас, ніж за себе».
«Боялась полону, возила із собою батончики, але всю їжу відібрали»
Одного разу ми їхали в санітарній машині «Богдан», і з собою кожен мав зброю, гранати. Темп руху божевільний. Мною тіпало вгору-вниз, все колихалось, дещо й падало. Я молилась, щоб гранати не здетонували після ще одного «стрибка» — то була б дурна смерть. Але все ж ми з’їздили ще раз за пораненими. А після того вже їздив мій санітарний інструктор — Олексій Миколайович Шевченко. Саме ця людина відіграла велику роль у моєму житті. Він — важлива частина моєї команди, частина якої, на жаль, досі перебуває в російському полоні.
Коли привозили «двохсотих», я просила, аби Олексій Миколайович ходив разом зі мною, щоб не я одна лише дивилася на побратимів. Бо дивитися було невимовно боляче. А коли він був поруч — почувалась у безпеці, так, наче він хотів відгородити мене від усього поганого, незважаючи на те, що начальницею була я. Де б ми не були, скільки б разів не потрапляли під обстріли — падав на мене зі словами: «Я вас прикрию!» Ми були завжди разом.
Без див. Я потрапила в полон. Коли нас привезли в Сартану на склад, Олексій Миколайович був біля мене, дуже опікав. І мене це почало злити: «Та я ж не хвора, зі мною все добре». Як виявилось, тоді про мій стан вже знали всі.
Зізнаюсь, я дуже боялася потрапити в полон. При собі весь час старалася тримати бодай невеликий запас їжі. Як виявилося — дарма носила ті батончики, бо все до крихти в мене відібрали, щойно стала полоненою. А їсти мені хотілося шалено… У куртці залишилися задубілі коржики. Ми сиділи з хлопцями на складі і я ділилася тими запеченими хлібцями — як же то було смачно!
«У камері на 6 осіб утримували 40»
Отже, ми опинились у Сартані на складі (Сартана — селище в Донецькій області — ред.). Їсти нам давали двічі на день, із пиття — гарячий чай, бо було дуже холодно. Потім нас із побратимами розділили та перемістили до Оленівки.
Чи картала я себе, що мої дії зрештою привели в полон під час вагітності? Так. Але спершу російські військові говорили: «Якщо ти вагітна — після допиту тижні через два підеш на обмін. Ми вагітних тримати не будемо, бо ніхто не знає, що з тобою робити». Тому спочатку я так і налаштувалась: ще два тижні, і поїду додому. Але згодом стало зрозуміло: нікуди мене не збираються відпускати — ні за першим обміном, ні за другим. І навіть за третім.
Чоловік про мою вагітність дізнався в середині квітня. Тоді мене вперше привели на допит і дозволили подзвонити йому — сказати де я, що зі мною. Дзвонила у відеомесенджері. Коли розповідала йому все — навіть не кліпав очима. Настільки сильний був шок. Каже: «Я дуже радий, що ти вагітна. Але дуже не хотів би, щоб ти проводила свою вагітність в тому місці, де ти зараз є». Я плакала, бо стало і легше, і водночас важко, бо не так мріяла розповісти про першу вагітність, авжеж. «Не хвилюйся, усе буде добре». І я вірила чоловікові.
Тоді ж визначила для себе пріоритет: «Все, що мені зараз залишається — прийняти ситуацію, якою вона є, та зберігати спокій. І дуже сподіватися, що до пологів мене все ж обміняють». Як маму, мені боліло те, що не можу дати своїй дитині більшого: більше свіжого повітря, більше вітамінів… На прогулянку нас уперше вивели 28 квітня — практично через місяць після потрапляння в полон. Проживала я в камері, де разом зі мною чекали свого часу на визволення 40 людей. При цьому камера розрахована на 6 осіб — масштаби тісноти можете уявити. Були великі проблеми з водопостачанням. Виділяли певну кількість води на те, щоб змити в туалеті — каналізація не працювала. Помитися вдалося, певно, через 2–3 тижні. Принесли в камеру таз із водою — помила волосся.
«Єдиний раз мені нарвали черешні. Смачнішої у своєму житті не їла…»
Їжа була одноманітна. Зранку — пшенична каша, шматочок хліба. В обід — щось на кшталт «щі»: квашена капуста, залита кип’ятком та кілька картоплин. Вечеря — знову пшенична каша з хлібом, чай. Інколи в кашу кидали шматочок риби з кістками. І за всі 6 місяців це єдиний варіант харчування. За пів року рази три дали макарони, два чи три рази картоплю та єдиний раз — гречку, ще на початку мого перебування в Оленівці. Рятувало те, що дівчата-адмінзатримані, які отримували посилки, ділилися зі мною смачненьким.
Загалом у колонії багато залежало від зміни конвоїрів. Іноді конвоїри могли поділитись і своєю їжею — хтось шматок яблука дасть, то вже за щастя. Ми жили в колонії, де вирощували багато ягід. Але полоненим брати їх не можна було. Один хлопець якось дав ув’язненому жменьку ягід і отримав за це покарання — 50 ударів палицею. Більше ніхто не наважувався щось комусь давати. Пам’ятаю — дивлюся на черешню, а там такі ягоди червоні, стиглі. Можна рукою дістати. А зірвати не можеш. Все наче в тому міфі про Тантала. Утім, один-єдиний раз мені нарвали черешні. Смачнішої у своєму житті я не їла…
Якби я зараз побачила себе тодішню зі сторони — підійшла б та обійняла. До 6-го місяця вагітності живота було практично не видно. І до того часу я ходила тільки в тій формі, яка була на мені. А в кінці травня приїхала «гуманітарка» і дівчатам роздали футболки. Тоді ж у травні нас перевели в іншу камеру. Там я познайомилася з дівчиною Оленкою. Вона носила не форму, а плюшеві штани з малюнком панди, футболку та червону кофту. А все тому, що потрапила в полон не як військова, а як учасниця Майдану. І коли вона через місяць покидала камеру — залишила мені пакет одягу, тихесенько, о 5-й ранку. І ось цей одяг служив мені вірою й правдою чи не до кінця вагітності.
А ще добре, що в мене був одяг, в який я могла переодягнутись, коли прала інші речі — у когось і того не було. Як організували «таз» для прання? Попросили перерізати навпіл одну з баклажок з водою. У кінці травня мені принесли разом з «гуманітаркою» дві футболки та чорні штани.
«Найголовніше, що можу дати майбутній дитині, поки я в полоні, — спокій»
Задля дитини і її кращого життя майбутня мама може стерпіти багато лиха, але не жаліти себе. Коли мене ображали, принижували — я нагадувала собі: «Це по відношенню до мене, але не до моєї дитини». Навіть якщо говорили погані речі саме про маля або про те, що заберуть у мене дитину після народження. А я казала собі: «Докладу всіх зусиль, щоб цього не сталося». Перебуваючи в полоні, я зрозуміла: найголовніше, що можу дати майбутній дитині — свій спокій. Не зважати на гидкі слова, погрози. Не вбиватись за тим, що хтось їде на обмін, але не ти: «Значить, ще не час. Значить, так зараз потрібно».
Жінки, які спостерігали за мною в колонії, казали: «Якщо Мар’яша тримається — ми точно мусимо! Бо їй все одно важче». Мені навпаки здавалося, що це їм важко — я ж була не одна, а зі своєю дитиною, ми разом вставали і разом лягали. Вони ж натомість не знали, де їхні діти. Я могла в будь-яку мить погладити животик, щось розказати. А як починала сміятися — животик починав труситись, і ставало ще смішніше. Уся камера теж починала гиготіти. І мені ставало класно від усвідомлення, що такі речі теж можуть когось розсмішити. Сміялась я від душі і аж до сліз. Дівчата до мене: «Та вже припини! Тобі не можна так сильно сміятися, ти трусиш дитину!» Це мало зворотний ефект (усміхається). Аж конвоїри (вони мене часто називали «полторашка») заходили на той лемент: «Що тут відбувається?» — «Та он Мар’яна дитину трусить!» — «А як вона може трусити дитину, якщо та в животі?»
З дитиною в нас були свої розваги: коли вона була активною в животику, я намагалась «зловити» то ручку, то ніжку. Чи вгадувала — вона до мене дупкою повернулася чи головою? Говорила малечі: «Все буде добре, тато нас чекає, і ми всі скоро зустрінемось». Кожній жінці сили дають її діти — раніше я цього не розуміла. А потім побачила материнський інстинкт у дії: його ніхто й ніщо не забере. Це внутрішній стрижень, на який можна спертися й сказати: «Я жінка, я мама. Я дам своїй дитині найкраще».
«Мій стан погіршився, потрапила до лікарні в окупованому Донецьку»
23 серпня мені сказали, що поїду в Донецьк у лікарню, бо обміни військовополонених на той час призупинились, а мій стан погіршувався — тіло дуже сильно набрякало. Ось там у лікарні я пробула до 20 вересня. Картала себе хіба за те, що не можу дати дитині те, що дають мами малятам на волі. Також було важко, коли приїхала в пологовий в окупованому Донецьку й зрозуміла, що от-от народжу, а в мене нічого немає із собою. Зовсім. І якби моя дитина народилася просто зараз — у мене була б тільки одна чиста футболка, щоб її обгорнути. Це усвідомлення боліло. Адже я все життя багато працювала й могла б собі дозволити речі, які купують усі звичайні батьки. Ось тоді я теж плакала, але намагалася зупиняти той потік суму: «Хвилюватися не варто, будь ласка, це може спричинити передчасні пологи».
Також заспокоювала себе тим, що в мене є військова форма, українська. І що дитину можна одягнути й зігріти цією формою — навіть в окупованому Донецьку. А потім жінки, які приходили провідувати своїх дочок у тому ж пологовому, принесли мені дитячі речі, памперси, пелюшки — хоч і знали, що я українська військова. Для мене це було цінно. На той час я розуміла: ці люди — єдині, хто може дати моїй дитині бодай щось. Згодом завітали ще волонтери, які також дали різні речі для майбутнього малюка.
«Перше, що я сказала новонародженій донечці: «Ми змогли!»
21 вересня стався довгоочікуваний обмін. Коли мене виводили з автобуса — плакала. Тримали мене під руки двоє людей: «Тепер ти вдома!» «Вдома» — повторювала про себе. І була щаслива, що не народила в дорозі. І що тепер моя дитина точно народиться у вільній незалежній Україні. І ніхто в мене її не забере. І що я, як і всі матусі, зможу зробити для малятка фотосесію, піти в магазин і купити своїй дитині будь-що.
Весь той час у дорозі, у літаку нам не дозволяли відвідати туалет, і для мене вагітної це було просто нестерпно. Коли опинилась у лікарні — здавалося, шкіра на мені просто лусне, такі були шалені набряки. Стан здоров’я був не дуже хороший — високий тиск, прееклампсія, високий білок. Після обстеження в Чернігівській лікарні мені дали дозвіл їхати додому і викликали за мною бригаду з Волинського перинатального центру. А 25 вересня в перинатальному центрі в Луцьку о 04:18 я почула таке довгоочікуване: «Вітаємо, у вас дівчинка!» Заздалегідь стать я не дізнавалась, і дуже здивувалась — на 99% була впевнена, що народжу хлопчика (усміхається). Назвали наше маленьке чудо подвійним ім’ям — Анна-Марія. «Ми змогли! — перше, що я сказала новонародженій донечці. — Я дякую тобі за терпіння». Бо ж моя маленька натерпілась багато…
Як відреагував на моє повернення чоловік? Знаєте, йому багато разів говорили про те, що «твою дружину скоро обміняють». Але цього не відбувалось. І ось нарешті попередили — чекати від мене дзвінка. «Мурчику, я вдома!» — кажу йому телефону. — «Це ти?» — «Так, так. Я вдома, я в Україні». І він починає плакати. Каже: «Нарешті я вас дочекався. Це все скінчилося».
Коли чекала на нього в палаті, так хвилювалась! Зайшов із таким вели-и-им букетом квітів. І я до нього йду з усмішкою: «Мурчику мій!» І аж захлипуюсь від емоцій, бо ж не вірю, що вже в безпеці, біля чоловіка. Привіз мені пончиків, про які я давно мріяла, та все дивувався, яка я стала пухкенька та кругленька. Але насправді то в мені було багато кілограмів набряків — аж очей не було видно. «Ти точно моя жінка?» — жартував. Обоє сміялись. Таке забуте відчуття. А дитинка в животику буцалась, наче вітаючи татуся.
«Не існує «слабких» жінок під час війни»
Дітям, які народилися під час війни, хочу побажати мирного та стабільного майбутнього. Щоб вони жили у світі, де війни лише на сторінках підручників, а безпека та мир — абсолютна норма. І щоб кожна дитина, незалежно від свого походження або статусу, мала рівні можливості для якісної освіти. Мріється, щоб кожна дитина мала можливість насолоджуватися своїм дитинством, відчувала любов спокійних батьків, які завжди поруч — і мама, і тато. І щоб усі ігри та навчання минали на свіжому повітрі, а не в сховищах, підвалах та бункерах. Нехай суспільство, у якому зростатиме нове покоління дітей, знає ціну свободі, буде толерантним та справедливим.
Не існує «слабких» жінок під час війни. Кожна з нас сильна й проявляє неймовірну міць духу. А жінки, які народжують під час війни, особливо заслуговують на повагу й підтримку. Вони борються не лише за своє здоров’я, безпеку, а й за майбутнє своїх дітей.
