За рік повномасштабного вторгнення вистояла не лише Україна як держава, вистояла українська освіта. Попри сумну статистику зруйнованих і понівечених шкіл українські діти продовжували навчатися — дистанційно чи змішано, але завжди завдяки стійкості й відданості педагогів. Які сильні та слабкі сторони української освіти показав рік війни? Завдяки чому українська освіта вистояла та чому вже зараз маємо дбати не лише про відбудову, а й про розвиток? Про все це поговорили з очільницею ГС «Освіторія» Зоєю Литвин.
Сьогодні світ об’єднаний довкола ідеї відбудови України. Що ви вкладаєте в поняття «відбудова освіти»? Це більше про стіни і фізичні простори чи про процеси та навички?
Коли говоримо про відбудову освіти, я не маю красивих метафор. Але маю чітке усвідомлення: ми повинні зробити краще, ніж було до війни. І на це є дві вагомі причини. По-перше, через війну Україна втратила певний комфорт життя та щоденну стабільність, і компенсувати ми це можемо завдяки освіті. По-друге, зараз відкрилося вікно можливостей для української освіти завдяки низці міжнародних партнерів, які готові долучатися, ділитися експертизою, найсвіжішими дослідженнями, навчати та фінансувати українську освіту. Тож маємо користуватися цим шансом. Міжнародні донори готові долучатися і до фізичної відбудови шкіл, і до наповнення українських шкіл новими сенсами. Для них важливо не просто відновити приміщення, а зробити простір навчального закладу кращим: створити сучасний IT-клас або лабораторії, яких не було раніше. Щоб відбудова йшла разом із навчанням команди школи, із напрацюванням стратегії школи.
Коли говоримо про відбудову освіти, я не маю красивих метафор. Але маю чітке усвідомлення: ми повинні зробити краще, ніж було до війни.
Минулого року під час підготовки України до конференції про відбудову в місті Лугано почався дуже важливий діалог держави і громадського сектора про те, а для чого система освіти Україні як державі? Що ми очікуємо від освіти як суспільство? Адже освіта — це не просто базове право людини. Освіта має бути одним з інструментів досягнення державної стратегії України. А отже, це вже не тільки про фізичні простори, а й про сенси.
Чи може таким новим сенсом бути повернення українців додому? І що тоді мала б зробити держава, щоб українська освіта сприяла поверненню біженців?
Вважаю, що освіта вже є ключовим фактором повернення українців з-за кордону.
Маю приклад з мого оточення: знайомий, що володіє агробізнесом, запропонував працівникам зарплати, вищі, ніж у Польщі. Проте люди не готові повертатися до містечка, де працює агрокомплекс, саме через школу! Понавчавши дітей за кордоном, вони зрозуміли: освіта там значно якісніша, ніж та, яку діти отримували в рідному містечку. Тому вони згодні на меншу зарплату в Польщі в обмін на доступ до якісної та сучасної освіти для дітей. Батьки міркують так: світ турбулентний, а хороша освіта — це можливість забезпечити майбутнє дитини.
Тому якісна освіта, передусім шкільна — це ключовий демографічний чинник. По-перше, це фундамент для побудови людського капіталу країни, а по-друге — це єдиний інструмент у руках держави, який сприяє демографічному зростанню. Люди приймають рішення про народження більшої кількості дітей не через разову допомогу, а виходячи з того, чи є доступна і якісна мережа садочків та шкіл.
…якісна освіта, передусім шкільна — це ключовий демографічний чинник.
І якщо зі школами ситуація трохи краща — рух почався, є чудові приклади сучасних державних шкіл, то з університетами все сумніше. Останнє десятиліття українська молодь дедалі активніше мігрувала за освітою. Під час війни поїхали навчатись за кордон ті, хто раніше цього не планував. Кореляція пряма: що більше поїхало, то більше залишиться там будувати кар’єру. Тоді як вища освіта мала б працювати на утримання талантів всередині країни, які потім підуть працювати на її відбудову.
Ринок праці також важливий, але зараз крутий фахівець може працювати на будь-яку компанію світу віддалено, люди менше мігрують за роботою, їм важливий певний рівень життя. І освіта — один із ключових факторів, який його визначає. Тому питання освіти як ніколи на часі для держави.
Коли зруйнована інфраструктура та процеси в системі освіти, виникає бажання допомагати всім і одразу. Які пріоритети для себе обрала ГС «Освіторія»? На чому тримаєте фокус та чому?
Справді, минулого року ми діяли так: бачили, де горить, бігли і гасили. Робили це з єдиною метою: забезпечити доступ до навчання та перекрити прогалини, спричинені війною. За перші 8 місяців повномасштабної війни ми вже зрозуміли, де горить найчастіше і які потреби можуть закривати міжнародні партнери, хто на чому краще розуміється. Зараз ГС «Освіторія» запустила проєкт Reducation: це відновлення доступу до освіти в невеличких школах, які не фінансуються міжнародними грантами, там бракує муніципального фінансування. Це невеликі, але нагальні потреби конкретних шкіл: десь потрібен посилювач інтернету і роутер, десь — генератор, щоб діти повернулися до очного навчання. Десь — це 7 ноутбуків для вчителів, які одразу ж дають доступ до навчання 60 учням. Або навіть такі запити, що крають серце: вчитель фізкультури просить купити м’ячі та скакалки, бо школа працює онлайн, але діти збираються разом пограти у дворі школи, а спортивного інвентарю немає. Ми зрозуміли, що хочемо і можемо допомагати з такими нагальними запитами, адже можна одразу бачити конкретний результат.
Ми вже мали досвід національних освітніх проєктів, коли під час пандемії на замовлення уряду запустили «Всеукраїнську школу онлайн». Тепер понад мільйон школярів щодня навчаються з ВШО, оскільки це єдиний можливий спосіб продовжити навчання в середній школі за умов війни. Ми бачимо на платформі учнів з-понад 70 країн, включно з Україною і тимчасово окупованими територіями. А влітку разом із партнерами — War Child Holland та МОН — ми запустили мобільний додаток «Вивчаю — не чекаю» для молодшої школи. Він враховує вікові особливості та дозволяє вчитись в ігровій формі. І ВШО, і «Вивчаю — не чекаю» — не лише інструменти для навчання, а й можливість для дітей перебувати в україномовному середовищі та тримати зв’язок із Батьківщиною.
Другий напрям нашої роботи — це навчання вчителів. Тут «Освіторія» є беззаперечним лідером. Зараз навчаємо педагогів тих навичок, які потрібні для викладання під час воєнного стану, адже цього не вчили в педагогічних вишах. Відкрили нову зручну онлайн-платформу О.університет, де більшість курсів та матеріалів безкоштовні.
І ВШО, і «Вивчаю — не чекаю» — не лише інструменти для навчання, а й можливість для дітей перебувати в україномовному середовищі та тримати зв’язок із Батьківщиною.
Ми уникаємо проєктів, де є дублювання: якщо хтось може зробити це краще, ніж ми, або хтось це вже зробив, ми відмовляємося від проєкту. Адже нам важливо розумно і ощадливо використовувати всі ресурси.
Одним із фокусів діяльності в найближчий рік буде catch up learning — класи надолуження прогалин. Прагнемо дати вчителям інструменти, щоб вони розуміли, як їм далі працювати, коли в класі будуть діти, що рік навчалися, наприклад, у Великій Британії чи Польщі, і діти, що займалися онлайн.
Для якісної відбудови і надолуження освітніх прогалин маємо спиратися на ґрунтовні дані: статистику, результати досліджень, замірювання. Яких досліджень, на вашу думку, зараз бракує в Україні? Що найважливіше виміряти?
Нам точно треба дослідити демографію: як змінилися учні, де і скільки їх навчається, в яких регіонах. Маємо певні дані про формат навчання дітей — онлайн чи офлайн за регіонами, але не знаємо, скільки учнів і якої вікової категорії навчаються в різних областях. Так само є потреба дослідити вчительство: їхні потреби інструментарію, їхні навчальні реалії. Знову ж, демографія вчительства: Україна і до повномасштабного вторгнення мала нестачу вчителів, а зараз додалося ще й те, що 15 % педагогів виїхали за кордон. Звідки вони виїхали? Які це спеціальності? Чи зростає в нас кадровий резерв? Хто прийде в цю професію? Усе це дуже важливо знати і такі заміри неможливо робити без участі держави.
Ще одне важливе дослідження, яке потрібне на рівні держави, це аналітика навчальних програм тих країн, де зараз перебуває багато українських дітей. Учителі повинні знати на рівні навчального плану, за які навички ось цього учня, що повернувся з Польщі, ми можемо не хвилюватися, а які теми треба буде додати. Уявіть, учитель відкриває таку порівняльну таблицю і розуміє: учень рік навчався у Великій Британії, їхня програма відстає від української рівно на рік. Але в цей час фокус був на роботі з візуальним мисленням, на навичках практичного застосування. Так, ця дитина може ще не знати якихось формул чи теорем, але вона чудово аналізує візуальну інформацію, життєву ситуацію та на її основі може формувати математичні рівняння. Така порівняльна аналітика дасть змогу адміністраціям і педагогам ефективно побудувати план надолуження для кожного учня.
Мабуть, справедливо буде сказати, що частина українських учителів побоюються повернення учнів з інших освітніх систем. Чи можливо якось підготуватися до такого випробування, коли в класі опиняться діти з дуже різним навчальним досвідом?
Українські вчителі завжди мали більш-менш гомогенне середовище, в якому вони викладали. Тепер це зміниться. Безперечно, спершу це точно буде виклик. Але якщо вчитель відкритий до нового або просто є дитиноцентричним, він зуміє знайти підхід і працювати ефективно. Цей виклик або зростить учителя, або він просто піде з професії. Пригадуєте: українські діти під час тестування PISA 2018 року чудово впоралися з формулами, але не змогли розв’язати завдання із графіком про зріст підлітків дівчат і хлопців? Це якраз про різницю в навчальних планах та навичках, які розвивають різні освітні системи. Тож гадаю, вчителям варто просто позбутися будь-яких стереотипів щодо інших освітніх систем і фокусуватися не на формальних показниках, а на навичках та компетентностях дітей.
…для українського суспільства освіта є беззаперечною цінністю. Попри складні умови та обставини, вчителі, батьки і діти розуміють: освіту не можна відкласти на потім.
Такі гранично екстремальні ситуації, як війна, показують водночас і силу, і слабкість людей та всієї системи. У чому, на вашу думку, головна міць українських учителів і де ховається їхня вразливість?
Суперсила українського вчителя — це відданість професії. Для більшості бути педагогом — не робота, а покликання і служіння. Тож вчителі продовжували навчати дітей під окупацією, поміж обстрілами, під час блекаутів. І тут ховається вразливість українського вчителя — великий відсоток педагогів відчувають вигорання.
Якщо ж говорити про освітню систему України в цілому, то її слабкість — у забюрократизованості: освітні управлінці часто не готові брати на себе більше відповідальності й ризику. Зараз на багатьох українських учнів лягло подвійне навантаження: вчитися у двох школах. І поки вчителі не розуміють, як їм перезараховувати оцінки, адміністрації мали б проявляти більше гнучкості. Адже світ давно має досвід трудової й освітньої міграції: діти з різних освітніх систем нормально вливаються в навчальний процес. Тому маємо пам’ятати: перш за все дитина, а не папери і накази.
Після надзвичайно складного і трагічного року можемо точно констатувати одне: для українського суспільства освіта є беззаперечною цінністю. Попри складні умови та обставини, вчителі, батьки і діти розуміють: освіту не можна відкласти на потім. А це означає, що на нас чекає не лише перемога і відбудова, а й процвітання.
