Чи може школа зробити учнів щасливішими? Чи здатні освітні управлінці обслуговувати інтереси вчителів, а не намагатися керувати ними? Чи можуть школярі обирати директора? Про те, як ці дивовижні зміни вдалося втілити в литовських школах, розповідає ексміністр освіти й науки Литви, директор Cormack Consultancy Group Гінтарас Степонавічюс. Цитуємо головні тези виступу пана Гінтараса на фестивалі «Вчителі майбутнього» у Львові.
Як школа впливає на рівень щастя?
Уявіть собі: молодь Литви — найщасливіша у світі! Всесвітній звіт про щастя у 2024 році засвідчив, що діти й молодь віком до 30 років нашої країни є найщасливішими у світі. Якщо чесно, нас самих здивували результати цього дослідження. І ми замислилися: чи може освіта вплинути на те, щоб діти почувалися щасливішими? Сучасні люди звикли думати, що все навпаки: школа ускладнює життя, учні не хочуть проводити там час. Але ми переконані: існує зв’язок між щастям молоді нині і тим, що 12 років тому, під час реформи освіти, ми зосередилися на профілактиці булінгу. Атмосфера у школах стала більш безпечною та позитивною.
Колись Литва належала до країн, де в закладах освіти був дуже високий рівень булінгу. Не варто вірити тим, хто каже: у нас у школі взагалі немає жорстокості та цькування. Не існує жодної країни світу, де б не було проявів булінгу. Але треба правильно із цим працювати. Отже, ми тоді вирішили системно подивитися на цю проблему. Вивчили найкращі світові практики запобігання жорстокості в школі, які на той момент існували, відібрали та фінансували десь 20 програм. І потім кожна школа в Литві обрала одну з них та інтегрувала у свою діяльність. За цей час рівень булінгу значно знизився. До речі, щастя, яке діти відчувають сьогодні, прогнозує, що вони почуватимуться впевненішими у майбутньому, незважаючи на різні труднощі та складні обставини.
Удвічі зменшили кількість обов’язкових документів у школах
Нині школи переймаються тим, аби розвивати в дітях креативність. Але чи можна виховувати учнів творчими, якщо ми не дозволяємо вчителям бути творчими? Багато українських педагогів скаржаться на те, що забагато паперової роботи. Наш досвід демонструє: позбутися бюрократії реально. Хоча й не просто.
Коли я почав працювати в Міністерстві освіти й науки, одразу пообіцяв позбавити школи бюрократії. Коли ми занурилися в проблему, зрозуміли, що вона вкорінилася на різних рівнях: міністерства, області, регіону, міста, громади тощо. Чимало фахівців в освітніх організаціях, які регулюють роботу шкіл, вважають, що важлива частина їхніх обов’язків — розсилати усілякі опитувальники, вимагати звіти. Через це страждають і директори шкіл, і вчителі. Якщо ми хочемо, щоб школи концентрувалися на освітньому процесі, маємо думати про те, як спростити роботу вчителя.
На початку ми вдвічі зменшили кількість обов’язкових документів. Тобто визначили, яку саме інформацію мають подавати навчальні заклади, що є обов’язковим, а більшість документів визнали рекомендаційними, частину взагалі скасували. Але на практиці на той момент нічого не змінилося. Директори та вчителі продовжували писати звіти, заповнювати необов’язкові форми, бо думали, що хтось прийде і їх контролюватиме. Тож хай про всяк випадок папірець лежить.
Із цього ми зробили висновок: треба взагалі максимально скасовувати паперову роботу. Причому йдеться не про цифровізацію. Сучасні технології та перехід на цифровий документообіг — це не вихід, адже доведеться так само втрачати час, тепер уже перед моніторами. Це лише дещо спрощує та пришвидшує роботу, але цього недостатньо.
До того ж бюрократію не можна викоренити остаточно, слід регулярно за цим процесом слідкувати. Бо на рівні регіонів, муніципалітетів завжди з’являються люди, які вважають, що заповнені папірці у теках — це найважливіше в житті. Треба досягати домовленостей між міністерством та освітніми управлінцями різних рівней, менеджерами шкіл про те, що бюрократична діяльність не є значущою.
Про єдиний рецепт для всіх шкіл
Литва вирішила йти шляхом Фінляндії. Ми довіряємо школам, поважаємо їхню автономію. Тож нині будь-які органи контролю в Литві обслуговують потреби шкіл, надають їм підтримку, а не перевіряють та карають. Приїжджають до шкіл лише запитати, що потрібно, чим можна вчителів підтримати. І педагоги вже відвикли боятися начальства. Для них звично зателефонувати в органи управління освіти та сказати: у нас є ідея, чи допоможете впровадити її в школі?
І міжнародні опитування, і наші дані доводять: немає якогось єдиного рецепта того, як забезпечити ефективну роботу шкіл. Немає якогось централізованого указу, завдяки якому одного ранку всі школи почнуть ідеально працювати. Навпаки, ви маєте надати школам певний рівень свободи разом із відповідальністю. Тобто ви не маєте заганяти школи в куток.
Питання автономії — це те, наскільки ви дозволяєте школам самостійно регулювати питання бюджету, методології викладання, способи досягнення мети. Значної свободи не може бути, на жаль, коли йдеться про зарплати вчителів. Але вона може бути в закупівлі обладнання, розподілі коштів на навчання для вчителів. Якщо є добре підготовлені вчителі, ви побачите позитивний результат. Як доводить досвід, у школах, де є міцна команда, ефективний директор, налагоджено внутрішній контроль усіх процесів. Що більша свобода, то ефективніше витрачають кошти.
Завдяки реформі НУШ вам в Україні вдалося спростили деякі санітарно-гігієнічні вимоги до шкіл. Це стосується приміщення, організації шкіл та дитячих садків. Таким шляхом пішла й Литва. Не потрібно встановлювати однакові вимоги для всіх шкіл, що кожна школа має мати такий-то вид обладнання чи таку-то товщину стін. Що менш зарегульований цей процес, то більше ініціатив щодо відкриття шкіл і дитячих садків. І саме так сталося, коли ми спростили вимоги: і вчителі, і батьки почали створювати початкові школи та дитячі садки. Це розв’язало проблему дефіциту таких закладів освіти.
На рівні держави варто думати не про те, скільки грошей потрібно, коли вони будуть, а про те, як найкраще використати фінанси, які є, навіть якщо їх небагато. Наприклад, скорочення малокомплектних шкіл визволить гроші, які можна додати до зарплат учителів.
Замінили 90% директорів шкіл
Успішність школи значно залежить від керівника. Маємо завжди ставити питання: цей керівник допомагає вчителям чи ускладнює життя? Чи цей колектив на чолі з директором допомагає учням досягати кращих результатів? Скажімо, якщо якийсь керівник закладу освіти 20 років працює на цій посаді, у нього вже вигорання, а школа за цей час не стала кращою, то, мабуть, не все гаразд. Виявилося, чимало директорів шкіл можуть обіймати цю посаду лише тому, що є родичами когось із департаменту освіти або пропрацювали багато років у школі, хоча не мають здібностей до менеджменту. Звісно, потрібно мати на посадах директорів таких людей, які знають, як управляти організацією, що повинні робити вчителі та як досягати позитивних результатів.
Коли я був міністром освіти й науки, ми вирішили, що більше не будемо ризикувати, більше не буде експериментів з нашими дітьми. Ми замінили 90% керівників закладів освіти та запровадили таку систему, яка дозволяє вимірювати готовність до роботи потенційних кандидатів на посаду директора школи. Кожен кандидат, перш ніж стати директором школи в будь-якому регіоні, має пройти тестування, яке визначає менеджерські здібності, психологічні ресурси, розуміння того, як працювати з фінансами.
Далі директора школи обирають. Проходить на посаду той, хто отримає більше голосів від членів комісії. А до неї входять не лише представники освітніх управлінців, члени громади та вчителі, а й батьки та учні. Дехто може сказати: ви що, жартуєте? Діти обирають керівника школи? Але в нас старшокласники входять до складу комісії, що ухвалює важливі рішення стосовно школи. Якщо ми хочемо, аби діти знали, як працює демократія, маємо привчати їх брати на себе відповідальність ще зі школи.
Також ми створили систему підготовки майбутніх лідерів. Для них має бути особливо якісне навчання. Ми перевірили чимало програм та обрали найкращі, зокрема, є подвійні програми з британським університетом.
Гарних учителів небагато
Треба вже говорити не про те, чи є дефіцит кадрів, а про якість роботи вчителя. Гарних учителів не так вже й багато, їх треба готувати, шукати. У Литві ми залучаємо талановитих людей з різних сфер, необов’язково з педагогічною освітою, аби вони перенавчалися та переходили до шкіл. Це світова практика. Наприклад, коли сталася банківська криза 2008–2010 років, у Лондоні звільнили тисячі банкірів. З’явилася організація, яка займалася саме тим, що допомагала тим з них, кому це підходить, перекваліфікуватися для роботи вчителями математики в школі.
Починати варто з вищої освіти. У Литві педагогічні університети об’єднали з класичними. Сучасних учителів можна підготувати лише в університетах, де є найкраще обладнання, найкращі викладачі. Провідні університети країни повинні готувати педагогів. Наприклад, людина вступає на історичний факультет, а потім на другому чи третьому курсі вирішує, що хотіла би стати вчителем історії. І потім на базі класичних університетів отримує освітній маршрут, щоб стати викладачем певних шкільних предметів. Звичайно, є також спеціалізовані програми, на яких готують вчителів початкової освіти, дошкільної освіти тощо.
Також школи мають дбати про регулярне підвищення кваліфікації вчителів у зручних для них умовах. Мені вже 56 років. І я переконаний, що маю далі навчатися та ставати ще кращим професіоналом. Якщо хтось каже, що досяг у професії максимуму, це неправда. Будь-яка нормальна людина хоче розвиватися і йти в ногу з часом.
Маленький крок із великими наслідками
Що освіта має давати, окрім знань та навичок? Усвідомлення учнем своїх сильних сторін. Діти проявляють здібності, коли їм дають змогу спробувати сили в дуже різних сферах. Зрештою, обране заняття може стати справою життя. Саме тому в Литві створили нову систему фінансування позашкільної освіти, що дає дітям змогу гнучко обирати заняття до душі. Батьки отримують 20 євро на місяць, які можуть витратити виключно на позашкільні заняття: на державну чи приватну студію, гурток, мистецьку чи спортивну школу. Завдяки цьому за 9 років нам вдалося залучити до позашкільних занять на 100 тис. дітей більше, ніж раніше. Кількість залучених до такої форми освіти учнів зросла з 28 до 64%.
Ще один здобуток: понад 3 тис. нових надавачів послуг у позашкільній освіті. Конкуренція спонукає їх покращувати якість. Організатори гуртків переїхали з міст до сіл, щоб заробити, запропонували дітям різні види діяльності. Також активні вчителі замислилися, що вони можуть організувати у позаурочний час. У педагогів з’явилося додаткове джерело заробітку. Тепер у школярів є вибір, чим зайнятися за місцем проживання, навіть якщо вони живуть, наприклад, у селі, де лише тисяча мешканців. Це ніби маленька перемога. І це приклад того, коли батьки реально бачать, наскільки покращилася якість освіти.
Тож кожна країна може почати з маленьких кроків: спробувати на рівні школи, району, міста. Якщо пілотний проєкт працює, варто масштабувати його так, як зробили із позашкільною освітою в Литві.
