21 листопада відзначаємо День Гідності та Свободи. Вже дев’ять місяців поспіль ми щодня виборюємо нашу свободу та відстоюємо свою гідність. Пророчі вірші Ліни Костенко як ніколи надихають. «Ми не маємо права на поразку», — нагадує нам поетеса. Проведіть урок до Дня Гідності та Свободи з поезією Ліни Василівни.
Ще в 2015 році, під час перших спроб росії розірвати нашу країну на шмаття, Ліна Василівна передавала в зону АТО гуманітарну допомогу й збірки поезій зі словами підтримки. На титулі однієї з книг поетеса написала від руки нині легендарні строфи про «маленького сірого чоловічка», який накоїв чорної біди. І пророче попередила світ: «Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра — ви».
Сердечно сподіваємось, що рідна серцю кожного українця поетеса напише ще не один пронизливий вірш про нашу з вами нескорену, непереможну Україну.
***
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
***
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.
Коли в людини є народ, тоді вона вже людина.
***
Розп’ято нас між заходом і сходом.
Що не орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
«Берестечко»
Лінію оборони тримають живі.
***
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро — водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, —
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.
Доля не усміхається рабам.
***
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами,
та ще й у всьому звинувачувати нас!
***
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
***
І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
***
«Записки українського самашедшого»:
У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна.
Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
У нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст.
Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.
Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема. Поняття ж кращого співвіднесене з гіршим, отже, завжди є люфт для надії.
Я взагалі думаю, що й державу свою цей народ не може й досі побудувати, бо пережив велике історичне приниження.
Ходив з малим на Хрещатик. Там був конкурс дитячих малюнків на асфальті під девізом: «Подаруй мені дитинство, Україно!» Точніше було б: віддай! Бо дитинство забрали у всіх поколінь. У мого, у батькового, у його батьків. Причому в різний спосіб — у кого голодом, у кого війною, у кого репресіями, у кого спадком психологічних травм.
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші.
Для того щоб виховати справжніх чоловіків, потрібно виховувати справжніх жінок.
***
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
***
Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
Здушили сльози — не виходь на люди. Болить душа — не виявляй на вид.
«Маруся Чурай»
Зрадити в житті державу — злочин, а людину можна?
***
Що їх веде — і доброго, і злого?
Де є та грань — хто люди, хто юрма?
Нерівня душ — це гірше, ніж майна!
Пів-України — сироти козацькі.
Од Лохвиці до самої Молдови,
пів-України — то козацькі вдови.
Бо хто, як я, намучивсь на війні, тому життя підскочило в ціні.
***
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
