Чи варто відчиняти двері класів 1-го вересня, якщо триває війна? Де займатися, якщо зруйновані школи? Навіщо думати про уроки, коли всі в небезпеці? В історії вже є приклади, які демонструють наслідки рішень щодо освіти. Південна Корея свого часу зробила ставку на освіту і перемогла. Як їй це вдалося? Зібрали цифри та факти про відбудову освіти в Південній Кореї.
Історія повторюється
Тривала війна. Були розбомблені та обстріляні 40% шкільних будівель. Частина не підлягала ремонту, частина вщент зруйнована. Нависла загроза атомної і третьої світової війни. Країні загрожувала економічна криза, голод. Попереду її чекали люті зими, і владу непокоїло лише те, як забезпечити тепло в помешканнях громадян. Час руйнувань і невизначеності.
І раптом міністр освіти наказав знову відкрити школи, окрім територій, де тривають бої. Це рішення призвело до значних дискусій. Сумніви були і в батьків, які боялися за безпеку учнів, і в освітян, у яких не вистачало підручників, парт, навіть просто приміщень.
Ні, йдеться не про Україну. Все це сталося на початку 1950-х років у Південній Кореї, на яку напала комуністична Північна Корея. А міністра освіти Південної Кореї, що прийняв непопулярне рішення, звали Джордж Пайк. І в наші часи його онук Вуді Пайк написав про цей досвід, який вважає корисним, для міжнародного незалежного видання про освіту hechingerreport.org.
Школи… у печерах та на кладовищах
Корейська війна тривала до 1953 року. На час перемоги минуло лише 8 років, як країна звільнилася від 36-річного японського колоніального контролю. Прибуток середньостатистичного громадянина Південної Кореї не відрізнявся від прибутку мешканця однієї з найбідніших країн Африки — Кенії.
78% населення були безграмотними. Понад третина людей не завершували навіть початкову школу. Тож освіта не вважалася пріоритетом. І ось у такі часи влада вирішила, що освіта — це майбутнє країни, єдина надія на відновлення та прорив. Вони не могли змиритися з тим, що Південна Корея довгі роки пастиме задніх, бо в неї єдине завдання — повстати з руїн.
Відкриття шкіл було дещо символічним. Воно свідчило про непохитну, навіть фанатичну відданість країни освіті. Незалежно від обставин.
Міністр освіти наказав знаходити будь-які безпечні місця і проводити заняття там: в укриттях, на пагорбах, у наметах, у печерах, на кладовищах (бо сподівалися, що там безпечно). Через наполягання Пайка близько 60% учнів Кореї повернулися до уроків, а майже дві третини шкіл і коледжів країни знову запрацювали. Це був рекорд, який за кілька місяців до того здавався неможливим.
Від «кепки двієчника» — до поваги до вчителя
Школи на відкритому повітрі, школи в сховищах працювали навіть там, де не було підручників: навчалися з реального життя. Обчислювали площу намальованих на землі геометричних фігур, усно вчили іноземну та рідну мову, вчителі по пам’яті переказували літературні твори, робили біологічні дослідження просто в живій природі. Окрім навчання, хлопчики допомагали відбудовувати школи з руїн, а дівчата розводили тварин, щоб готувати шкільні обіди, продавати яйця, молоко та отримувати гроші на зошити й канцтовари. Це був неймовірно важкий шлях, але саме тоді загартовувалася повага до освіти, яка стала яскравою рисою громадян Південної Кореї. Зосередженість на освіті допомогла змінити країну за одне покоління.
У ті дні зароджувалося ще дещо: учні почали сприймати вчителів як старших товаришів, як одну родину, а не дорослих, які муштрували їх. Адже освіта країни мала попрощатися з колоніальними традиціями навчання. Учні раніше мали дослівно зубрити лекції, отримували фізичні покарання від учителів та дотримувалися принизливого правила носити кепки з позначками середньої оцінки, яку мали минулого семестру: тобто візуально поділялися на двієчників, середняків, відмінників. Навчання в тяжких воєнних умовах різко змінило погляди вчителів, які оберігали учнів, співчували їм та відповідали, як то кажуть, головою за їхню безпеку.
Джордж Пайк вважав, що діти мають не запам’ятовувати, а відчувати та підіймати самооцінку. А ще — дізнаватися більше про інші країни, про Захід, адже «ізоляція — не незалежність, а шовінізм — не патріотизм».
На шкільну політику впливали батьки
Не лише в цій країні кажуть, що «освіта врятувала нашу сім’ю, нашу країну». Корейська модель розвитку освіти цікавить багатьох учених. Нещодавно фахівці Університету штату Пенсильванія (США) та Сеульського національного університету оприлюднили результати дослідження «Відродження корейської освіти на згарищі Корейської війни». На їхню думку, дивовижний ефект пов’язаний з інвестиціями держави та бізнесу, які чітко усвідомлювали пріоритет освіти, поетапністю та логічністю дій, а також з «послідовним поступом догори».
Розпочала Південна Корея в усіх значеннях знизу: з початкової освіти та найелементарнішого навчання, що вимагало мінімум фінансування. У 1950-х роках Корея досягла обов’язкової для всіх початкової освіти попри руйнівний вплив Корейської війни. Було ухвалено закон про освіту (1949 року), в якому йшлося про безплатну загальнообов’язкову початкову освіту. У ті часи не зважали на якість освіти, головне було подолати безграмотність. Вчилися у величезних класах, по 90 дітей, у дві-три зміни в тих самих приміщеннях. Учителів брали без спеціальної освіти, які погоджувалися на маленьку зарплату. Нині в країні грамотність населення — 99%.
Швидке економічне зростання забезпечувало роботою більш освічених випускників шкіл, тож батьки покладали великі сподівання на освіту дітей. Шкільні ради включали відтепер батьків, які впливали на важливі рішення та шкільну політику.
Наслідком цього стало те, що нині якість освіти більш-менш однакова в різних закладах освіти в Південній Кореї. Навчальна успішність учнів тут лише на третину залежить від типу школи, що на 27% нижче, ніж в Японії, та на 10%, ніж у США.
Замість іспитів — жеребкування
На другому етапі держава переймалася, щоб учні отримували середню освіту. Освіту сприймали як спосіб отримати кваліфікованих працівників, які допоможуть відбудовувати країну. Традиційні вступні іспити до базових та старших державних шкіл скасували. Учнів розподіляли по школах простим жеребкуванням. Щоб навчання дітей не стало фінансовим тягарем для батьків, держава взяла на себе забезпечення підручниками, формою, обідами та робила інші спроби зрівняти стартові можливості. Окрім того, почали проводити ротацію вчителів у шкільних округах та надавати фінансову підтримку приватним школам. Через ці реформи 90% дітей вже у 1960-ті роки продовжували навчання після початкової школи.
У 1963 році корейський уряд ухвалив закон про сприяння промисловій освіті, щоб підкреслити значущість професійної освіти. Статус створених тоді п’ятирічних професійних шкіл стрімко зростав. Якщо спочатку йшлося про традиційні професії, надалі акцент зробили на технологах. Їх готували у спеціальних професійних школах та у старших класах.
У 1971 році ухвалили закон про гранти на фінансування місцевої освіти, який гарантував, що на освіту місцеві органи виділятимуть 13% (нині — 20%) від податкових надходжень. Одночасно зробили акцент на покращені початкової освіти. Наповнюваність класів поступово знизилися до 30 учнів, а підручники постійно оновлювалися.
Наступним етапом був розвиток вищої освіти. Якщо у 1945 році в країні був лише один заклад вищої освіти — Сеульський національний університет, то в 1980-ті роки — сотні. Так у 1984 році в країні було понад 200 тис. студентів. У 1980 році ухвалили закон, за яким державну квоту на підготовку фахівців обчислювали не під час вступу, а під час випуску. Навчання в університеті перестало бути гарантією «корочки». Адже після завершення навчання безплатним його визнавали лише для найкращих студентів, а решті доводилося оплачувати власним коштом або не мати підтвердження отриманої вищої освіти. Це спричиняло неймовірну конкуренцію та мотивувало до навчання.
У 1990-х постало питання якості вищої освіти, адже жоден корейський виш не входив до Світового рейтингу університетів. Тож на державному рівні поставили за мету створити до 2012 року десять університетів, які будуть конкурентноздатні в усьому світі. Планувалося, щоб Південна Корея ввійшла в топ-10 країн щодо передачі знань між університетами та промисловістю. Уряд зробив значні інвестиції в проєкти «Інтелектуальна Корея» та «Університет світового рівня» — 2,7 млрд доларів. Всесвітньо відомих учених з інших країн запрошували викладати або вести наукові розробки в південнокорейських університетах, створювали міжнародні «зіркові факультети».
Бути педагогом престижно та вигідно
Отже, кожна корейська родина найбільше переймалася освітою дітей, адже це стало головним соціальним ліфтом. Саме тому всі кандидати в президенти у передвиборних програмах розповідали, як збираються покращити якість освіти. У 1995 ухвалили «Основні рекомендації стосовно освіти», де ввели нову модель корейської освіти. Відтоді Південна Корея докладала зусиль для просування інновацій в освіті. Нині тут шукають нестандартні методики навчання, які дають ефективні результати. Від конкурентного навчання, спрямованого на найкращих учнів, зараз переходять до індивідуального підходу, який дає змогу розкрити здібності кожного. У сучасних школах дуже мало тих, хто не здатен опанувати програму. За результатами PISA 2009 з читання «двієчників» у США було 17%, а в Південній Кореї лише 6%.
Корейське освітнє диво завдячує тому, що вдалося відібрати та замотивувати найкращих освітян. Для цього уряд чимало років постійно покращував умови праці та пропонував різноманітні стимули для вчителів. Наприклад, освітяни мають статус чиновників, що гарантує стабільність роботи. Вже у 2008 зарплата вчителів з 15-річним стажем роботи була вищою за середню в їхніх колег із країн Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD).
У Південній Кореї переконані: саме освіті завдячують тим, що країна виросла з однієї з найбідніших у світі до 12-ї за економічними показниками. І тим, що середня тривалість життя громадян зросла з 35 років у 1950 році до 83 років сьогодні.
