Коли ви востаннє надсилали листівку поштою? В добу ґаджетів, коли все стало електронним, різдвяна листівка у конверті з маркою — це справжня розкіш і знак особливої уваги. Звідки з’явилась традиція вітальної листівки на Різдво? Як листівка стала такою популярною, що її надсилають навіть королівські родини й президенти? Розповідаємо історію різдвяної листівки та радимо прочитати про неї милу дитячу книжку.
Як з’явилися різдвяні листівки
Традиція дарувати листівки зародилася ще в Стародавньому Китаї. Там під час Нового року дарували червоні листівки тим, хто не був присутнім на святкуванні. Господар будинку для цього вішав над своїми дверима спеціальний мішечок для вітальних карток.
У Європі традиція вітати одне одного з Різдвом за допомогою листівок почалася у Великій Британії. Першу листівку поштою надіслав директор лондонського музею Генрі Коул, вітаючи друзів з новим 1843 роком. Він попросив намалювати вітальну листівку свого друга Джона Горслі.
У її центрі зображено три покоління родини, які підіймають тост за одержувача листівки. По обидва боки — сцени благодійності, де їжу та одяг роздавали бідним.
Зображення родини, яка разом п’є вино, викликало суперечки. Але ідея виявилася влучною: з ескізу Горслі надрукували та продали дві партії різдвяних листівок — 2050 карток.
На ранніх британських листівках рідко зображали зимові чи релігійні теми. Натомість надавали перевагу квітам, феям та іншим чудернацьким малюнкам, що нагадували про наближення весни. Популярними були гумористичні та сентиментальні зображення дітей і тварин. Формати листівок ставали дедалі вигадливішими — поєднували різні матеріали, форми, додавали прикраси.
Після популярності у Британії, різдвяні листівки поширилися й на Америку. Там у 1874 році британська друкарня вперше випустила партію святкових листівок. І вже до 1880-х вони розходилися неймовірним номіналом — до 5 млн примірників.
На початку 20 століття різдвяні листівки виготовляв ледь не кожен виробник канцелярії. Особливої популярності вони набули під час Першої світової війни. Адже рідні та близькі надсилали листівки солдатам на фронт.
Дизайн листівок змінювався з роками. Це були карикатурні й гумористичні ілюстрації, релігійні картинки, зображення у вікторіанському стилі. Звісно, з приходом інтернету популярність листівок зменшилась. Проте деякі сім’ї досі зберігають традицію надсилати своїм рідним саме друковані листівки поштою.
Королеви й президенти також надсилають листівки
Офіційні різдвяні картки почала надсилати королева Вікторія у 1840-х роках. На листівках британської королівської сім’ї були зображені портрети її членів. Вони відображали важливі особисті події року.
Існує також давній звичай для американського президента і першої леді. Вони щороку надсилають святкові листівки від Білого дому. Традицію започаткував Келвін Кулідж, він був першим президентом, який опублікував письмову заяву з мирними вістями під час свят у 1927 році.
Президент Герберт Гувер першим вручив різдвяні записки співробітникам Білого дому. А Франклін Рузвельт був першим президентом, який використав формат листівки замість записок або письмових заяв, які були раніше. Цей формат найбільше нагадує різдвяні листівки сучасності.
У 1953 році президент США Дуайт Ейзенхауер випустив першу офіційну листівку Білого дому. На картках зазвичай зображали сцени Білого дому у виконанні видатних американських художників.
Книга про різдвяну листівку
Дізнатися про захопливу історію різдвяної листівки можна з дитячої книги «Джимове небачене Різдво». У ній йдеться про песика Джима та директора Лондонського музею Генрі Коула, якого ми вже згадували раніше. Тож у книжці переплетена реальна історія створення листівки з доброю різдвяною оповідкою.
Зі звичайного вуличного пса Джим став музейним собакою. Під час ремонту він був поштовим псом сера Генрі: передавав записки інженерам, мулярам та художникам. А в перервах між роботою зазирав у куточки з картинами улюблених митців, а ще читав книги.
Одного разу Джима відправляють на особливе завдання — доставити різдвяну листівку самій королеві Вікторії. І тут розпочинаються справжні пригоди песика.
Цікаво, що у реального Генрі Коула і справді був пес Джим. Тож, можливо, у цій книжці не так і багато вигадок.
