Кожна дитина, незалежно від соціального статусу чи стану здоров’я, має право на доступ до освітніх послуг. Коли говорять про безбар’єрність освітнього середовища, то часто мають на увазі адаптацію до потреб дітей з видимою фізичною інвалідністю. Але інклюзія — це ширше поняття, яке передбачає повагу до гідності людини, незалежно від особливостей її фізичного або психоемоційного розвитку. На шляху до впровадження інклюзивного навчання у директорів шкіл нерідко виникають бюрократичні перешкоди. Як почати зміни в шкільному середовищі? Де шукати ресурси та експертизу для впровадження цих змін? Ми поговорили з фахівцями різних галузей і зібрали їхні поради для директорів шкіл, учителів і батьків.
Авторка тексту: Олена Кущенко
За статистикою МОН, станом на кінець 2023 року у закладах загальної середньої освіти діяли 29 321 інклюзивний клас. У них навчалися 40 354 учні з особливими освітніми потребами. Це вдвічі більше, ніж у 2020 році. У відповідь на збільшення кількості таких дітей зростає і кількість інклюзивних класів — із 2017 року вона збільшилась у 5 разів.
В умовах війни українські діти отримують травми — як фізичні, так і психологічні. Школа для таких дітей може стати місцем, де відновлюється віра в себе та свої можливості. Але чи може заклад гарантувати належні умови? Традиційний шлях впровадження інклюзивного навчання в освітньому закладі потребує часу. Але раптове тяжке захворювання чи мінно-вибухова травма в дитини формують нові потреби «тут і зараз». Коли обмежений час та ресурс на впровадження змін, керівництво школи, вчителі та батьки мають об’єднатися, щоб діти могли навчатися, незалежно від рівня їхнього фізичного та психологічного розвитку. Із чого почати цей процес?
Простір починається з людини
Шкільне середовище — це більше, ніж фізичний простір. Створення безпечної психологічної атмосфери не менш важливе, ніж облаштування класу сучасними зручними меблями. Як створити комфортне психологічне середовище, у якому відчуватиметься повага до особистості, незалежно від її відмінностей?
Психологиня благодійного фонду «Запорука» Алла Антонова працює з дітьми, які мають тяжкі захворювання, у тому числі з видимою або «прихованою» інвалідністю. Фахівчиня радить учителям пояснювати дітям, чому їхній однокласник або однокласниця можуть мати інший вигляд, потребувати більше часу на виконання завдання або проявляти незвичну для них поведінку. Варто провести у школі та класі бесіди, які б допомогли поліпшити взаємодію зі школярами з особливими освітніми потребами — з тими, хто пересувається на кріслі колісному або з білою тростиною. Говорити варто не тільки з дітьми, а й з дорослими — педагогічною командою та батьками. І такі розмови бажано ініціювати заздалегідь і проводити регулярно.
— Дорослим треба працювати над собою, прийти до розуміння, що всі люди ззовні і зсередини — різні. І це — нормально. Діти копіюють нас. Коли дорослих перестане лякати інакшість, вони допустять думку, що це нормально, тоді й діти реагуватимуть так само. Дуже важлива для дітей підтримка з боку вчителів та однокласників. Не жаліти чи уникати, а дружити і підтримувати. Батькам варто вчитися більше слухати дитину, називати емоції, проговорювати все, що сталося за день у школі. Довірливі стосунки допоможуть швидше адаптуватися і повернутися до соціального життя, — говорить Алла Антонова.
Іти за потребою дитини
Комплексне впровадження інклюзивного навчання потребує чимало ресурсу й підготовки освітніх кадрів. Щоб не розгубитися й не зневіритися у власних силах, почніть з оцінки потреб тих дітей, які вже навчаються або планують розпочати навчання у вашому закладі. Батьки дітей з особливими освітніми потребами можуть надати висновки інклюзивно-ресурсного центру. Вони допоможуть зорієнтуватися, що саме вам варто зробити в першу чергу, щоб конкретно цій дитині було комфортно у школі.
Ваші майбутні дії залежать від того, якого рівня підтримки потребує дитина. Існує градація від 1-го до 5-го рівня, яка вказує на обсяг тимчасової або постійної підтримки учнів в освітньому процесі відповідно до їхніх особливих освітніх потреб. Наприклад, підтримка першого рівня надається учням, у яких виникають труднощі з опануванням тих чи тих навичок, читанням, письмом. У такому разі керівництво школи не зобов’язане створювати інклюзивний клас: заняття проводять за розкладом класу. Для такої дитини важливо розробити індивідуальну програму розвитку.
Деяким дітям потрібен супровід та професійна підтримка людини зі спеціалізованою підготовкою. Мама близнят з особливими освітніми потребами Дар’я говорить, що в школі асистенткою дитини поставили жінку поважного віку, яка вже в силу фізичних можливостей не могла справлятися з обов’язками, тому їм довелося перейти в спеціалізовану школу. Інша мама змушена сама бути поруч із дитиною у класі. Каже, що бракує поінформованості дітей, що саме відбувається з її сином і чому він не такий, як інші. Деякі діти з особливими освітніми потребами можуть відвідувати школу з асистентом. Інколи цими асистентами стають батьки.
Засновниця мережі приватних шкіл Олена Ведернікова говорить, що для дітей з особливими освітніми потребами важливим є супровід тьютора, завдання якого — наперед передбачати й запобігати емоційним вибухам або нападам. Це не асистент педагога, а саме асистент дитини — інколи таку людину наймає родина. Тьютор добре знає дитину, її звички, бачить невидимі для інших знаки. Олена знає про це з особистого досвіду.
— 10 років тому навіть у приватні садочки не пускали з нянею. Я тоді пояснювала, що ви не зможете створити безпечні умови для моєї дитини, бо складно помітити перші ознаки перед нападом. У моєї дитини, наприклад, починає смикатися лівий мізинець на нозі. Якщо вчасно не зреагувати, то через пів години треба викликати швидку і колоти ін’єкцію, яку складно зробити під час судом. Власне, через це і виникла ідея створити власний садок, — розповідає Олена.
Школа в Неслухові — інтерактивна кімната для дозвілля
Узагальнити потреби всіх дітей неможливо. Навіть діти зі схожим досвідом лікування можуть мати різні потреби. Фізична терапевтка фонду «Запорука» Тетяна Маковська працює з дітьми, які лікуються від раку, перенесли операцію з ендопротезування чи ампутації.
Вона радить робити маленькі кроки назустріч дітям, які пережили тривале й тяжке лікування — щонайменше створити місце, де школярі можуть зберігати речі, щоб щодня не носити із собою важкий рюкзак. Якщо в приміщенні немає ліфта, то бажано проводити заняття на одному поверсі, щоб дитина не підіймалася 10 разів на день сходами. Тетяна ділиться, що часто чує від підопічних про їхні потреби мати у школі простір для відпочинку, де можна побути на самоті. Поважати такі потреби, зважати на них і задовольняти — індикатор розвитку культури інклюзивності.
Олена Ведернікова також говорить про важливість зонування шкільного простору і створення місць відпочинку, ресурсних кімнат. Це потрібно і нормотиповим дітям, і дітям з особливими освітніми потребами. Наприклад, у школі Олени навчався хлопець, який заспокоювався лише в темному приміщенні. Тому спеціально для нього виділили темний закапелок, поставили там пуф і різні сенсорні пристосування. Аналогічний куток можна облаштувати з наявних ресурсів.
Якщо ж школа отримала фінансування на впровадження інклюзивного навчання, то варто реалізувати умови для безбар’єрного пересування дітей на колісному кріслі — встановити ліфти, пандуси, підіймачі.
Звісно, бувають різні випадки: інколи діти сприймають обмеження простору як поштовх для розвитку. Фізична терапевтка Тетяна Маковська згадує, як один з її пацієнтів саме завдяки сходам у школі навчився ходити без милиць.
— Один пацієнт з ендопротезом розповідав, що ходив до школи з однією милицею. Коли певний час побігав з першого на четвертий поверх, з четвертого — на перший, то вже почав ходити без милиць. Але в нього була дуже потужна підтримка однокласників. Вони в перші дні разом з ним ходили, в усьому йому допомагали, носили важкий рюкзак, — пригадує Тетяна.
Вона наголошує: важливо, щоб діти у класі знали про стан здоров’я дитини. Часто батьки приховують це, прагнучи уникнути цькування їхнього сина чи доньки. Але це може призвести до непередбачуваних наслідків.
Тетяна Маковська
Як ще можна поліпшити доступність шкільного простору в умовах обмеженого ресурсу?
Керівниця «Бюро доступності» та заступниця керівника ГО «Доступно.UA» Наталія Пархитько радить пам’ятати прості правила:
- залишайте широкими проходи між столами в їдальні та партами у класі;
- поставте зручні столи, в яких легко регулюється висота;
- в їдальні не ставте високі стійки, якщо дитина сама забирає їжу;
- не створюйте додаткових бар’єрів. Як би ви не любили квіти, але зайві вазони можуть стати перепоною, тож для рослин краще знайти окреме місце;
- розробіть навігацію, яка значно спростить життя не тільки дітям з особливими освітніми потребами, а й тим, хто тільки прийшов навчатися.
Часто діти соромляться спитати, де туалет. Якщо це велика школа, то може бути складно зорієнтуватися: де спортзал, їдальня чи якийсь кабінет.
Вказівниками можуть бути стрілочки, сліди. Розміщувати їх можна на стінах, підлозі, а краще дублювати. Головне — не перевантажувати інформацією. Ось кілька порад:
✔ не використовувати забагато кольорів;
✔ позначати тільки найважливіші пункти, щоб не заплутати дітей.
В ідеалі в інклюзивній школі написи мали би дублюватися шрифтом Брайля та/чи звуковим супроводом. Так, як роблять у сучасних ліфтах.
Доступність не тільки для дітей, а й для батьків
Наталія Пархитько каже, що фізична доступність освітніх закладів потрібна не тільки дітям, а й учителям та батькам з інвалідністю або тим, хто має кількох дітей і приходить забирати зі школи старшу дитину з меншою у візочку.
— У мене, наприклад, двоє дітей. У садочку була ситуація, коли я змушена була залишати візок надворі, заходити за старшим сином у садочок, тримаючи меншу дитину на руках, а потім ще переодягати старшого. Це було дуже складно, — згадує Наталія.
Тому, якщо заклад потребує змін, експертка радить заручитися підтримкою якомога більшої кількості батьків, а не тільки батьків дітей з інвалідністю, і подавати листи-прохання директору про облаштування доступного простору.
Якщо батьки тільки збираються віддати свою дитину до школи і знають, що там необхідно реалізувати певні дії для покращення доступності, варто якомога раніше повідомити про свій намір школі, щоб заклад мав час для підготовки. Звісно, якщо батьки вже знають про особливі освітні потреби своєї дитини. Інколи вони виникають у результаті раптових непередбачуваних подій.
— В Україні є інклюзивні ресурсні центри, які надають висновок, що необхідно конкретній дитині. Із цим висновком треба йти до директора школи, і вже він має забезпечити умови, яких потребує саме ця дитина. Найважливіше зробити це якомога раніше. Є дуже велика проблема в тому, що бюджет приймають у кінці поточного року на наступний рік, а навчальний рік починається у вересні. Тобто, якщо до кінця попереднього року конкретна сім’я не подала документи, не повідомила про своє бажання навчатися і якщо директор не запланував якісь вільні кошти, то буде значно складніше знайти фінансування на облаштування простору, — роз’яснює Наталія.
Щоб зробити вже наявний заклад інклюзивним, експертка радить дотримуватися такого алгоритму:
✔ провести аудит фізичної доступності: це роблять, наприклад, експерти ГО «Доступно.UA»;
✔ ініціювати бюджетування: директор має скласти кошторис із прорахуванням, скільки саме коштів потрібно і на які потреби;
✔ разом із технічними спеціалістами та консультантами визначити найкритичніші моменти, які потребують уваги в першу чергу;
✔ розділити роботу на етапи за терміновістю.
Де шукати фінансування?
Централізованого державного виділення коштів на покращення доступності немає. Школа може отримати фінансування від органу управління освітою громади, але директор має заздалегідь подати клопотання про закупівлю необхідного обладнання і чекати, коли його закуплять та передадуть закладу освіти. На це потрібен додатковий час. Експерти радять створювати фінансову автономію. Багато чого залежить від директорів, їхньої мотивації та компетентності для залучення коштів.
Наталія Пархитько виділяє три основні джерела для можливого фінансування.
1. Місцевий бюджет: варіант тривалий і тяжкий, адже потребує дотримання бюрократичних процедур.
2. Залучення українських або міжнародних донорів: можна отримати гранти на облаштування шкіл. Але для цього повинна бути ініціатива від людини (наприклад, директора), яка вже провела обстеження приміщення, порахувала бюджет, з яким можна йти до донорів, та налаштована на ефективне й прозоре використання коштів.
Гранти можна шукати на таких майданчиках: Гурт, Громадський простір, Granty.org.ua, Грантові можливості.
3. Бізнес: можна шукати підтримку у великого або локального бізнесу. Але знову ж таки — для клопотання мають бути зібрані всі необхідні документи, підготовлена презентація школи та озвучені наміри щодо впровадження.
— Для позитивного результату має бути синергія, співпраця директора школи, батьків, освітян і залучених спеціалістів. Але найперше — це має бути директор, який щиро зацікавлений у змінах. Просто написати: «Виділіть нам мільярд для переоблаштування школи» — не спрацює. Зазвичай найкраще спрацьовує ретельна підготовка, аудит та обґрунтування, чому це необхідно, — каже Наталія.
