Олена Юрченко
Журналістка із 17-річним стажем, співавторка книги «Як не збожеволіти від батьківства». Маю глибоку експертизу в темах освіти, культури, шоубізнесу і займаюсь smm-менторством.
Чи може психолог передбачити, що буде з цілою нацією і новим поколінням дітей через 5 чи 10 років після закінчення війни? «О, та я знана ворожка! Зазирнімо в майбутнє», — жартує гостя рубрики «Люди нашого серця» Лариса Дідковська. Це її українці «приймають по 30 хвилин перед сном» замість заспокійливого і захоплюються магічним хистом психологині говорити про складне й болюче не складними термінами, а влучними прикладами. Ось ти дивишся Дідковську, а ось уже й сам мимоволі тренуєшся «бути зайчиком», який тривожиться безпосередньо в момент найвищої небезпеки. У кав’ярні-книгарні в самому центрі Львова, посеред звуків міської метушні, запаху кави і строкатих корінців книг я всотувала мудрість і слухала заспокійливий голос Лариси Дідковської. А зараз ділюся з вами цією теплою і безумовно терапевтичною розмовою про стратегії виживання у війні, виховання воєнного покоління дітей та психологічні виклики для вчителів у сучасній школі.
Лариса Дідковська, психологиня, ректорка Українського Вільного Університету,
президентка Української Асоціації Гештальт-терапії
Пані Ларисо, передусім хочеться «налаштувати оптику». Є емоційний ресурс людини, а є емоційний ресурс цілої нації. В якому стані ми самі і наш психологічний ресурс на вже п’ятому році широкомасштабної війни? Та ще й після найскладнішої зими за всю історію незалежної України? Та ще й коли зусібіч лунають новини про те, що ось вона — третя світова?
Ми маємо перманентний стрес, який триває вже п’ятий рік (якщо рахувати від початку широкомасштабної війни). Якщо врахувати три роки пандемії — це вже «джек-пот».
Війна входить у п’ятірку найтравматичніших подій у житті людини (а їх є поза 100). Психоемоційне навантаження на психіку величезне. Оскільки ми — живі істоти, то й вона має свій ресурс. І він не безмежний. Але є дві чудесні якості, які дають нам можливість справлятися з тим, що доводиться переживати.
Перша — адаптативність. Коли ми слухаємо про наших попередників, які мали досвід концтаборів чи пройшли Другу світову, розуміємо: «Якось же вони собі зарадили!» Не всі ті люди, які пережили глибоко травматичні події, потім дружними рядами пішли лікуватись до психіатричних закладів. Адже наша психіка має ресурс адаптації.
Друга — регенерація. Так само, як гояться тілесні рани, гояться й душевні. Дрібні гояться швидше, а глибокі й важкі — довше. Є й такі, які треба лікувати тільки за допомогою фахівця, бо свого ресурсу на них не вистачить.
Так само і з нашою психікою та психоемоційними навантаженнями. Є люди, які отримали більше травмувального досвіду: учасники бойових дій, вдови, сироти. Люди, котрі були в окупації, у полоні, яких піддавали тортурам. Їхня травматизація — глибша й інтенсивніша, і тому, скоріш за все, потрібен фаховий супровід. Бо вісім мільярдів людей на землі мають індивідуальність своїх копінг-стратегій і свого порятунку.
Але є ще одна річ, яка нам допомагає. У психології й психотерапії вона називається «посттравматичне зростання». І це те, що є в нашому фольклорі:
«За одного битого двох небитих дають»,
«Все, що не вбиває — робить нас сильнішими».
Хоча і тут не факт. Бо є ця перша частина: «тих, кого вб’є», може бути значно більше, ніж «тих, кого зробить сильнішими». Але є й додаткова опція на нашу користь. Ми маємо ціннісно-смислові мотиви того, що нам доводиться проживати. І пам’ятаємо класика (мається на увазі Віктор Франкл, — авт.): «Якщо знати, задля чого жити, можна витримати будь-яке «як». Ми знаємо, для чого.
Відсоток посттравматичного стресового розладу вищий у найманців, у тих, хто йде вбивати інших людей в інші країни. Хто вбиває інші народи за гроші. А в тих, хто боронить свою землю, є ціннісно-смислова перевага. У нас немає відчуття провини (здебільшого і засадничо) через те, що нам доводиться проживати. Бо ми відстоюємо свою незалежність, свободу й суверенність. Ми не загарбники, не нападники і не агресори. Натомість є ті, хто не має цих опор, бо вони за своєю суттю аморальні й порушили Божі заповіді — «Не вбий», «Не обмани» і решту.
Звісно, можна сказати, що ми — особлива нація, яка має проблеми з переживанням вини і сорому. Але це нічого не змінює. Якщо говорити про те, що допомагає нам, — це наша справа: моральніша й ціннісніша.
Які стратегії виживання вибудували українці на п’ятому році широкомасштабної війни?
Стратегії змінюються, адже з року в рік ми на різних етапах проживання стресу. У стресу є своя динаміка ще з часів Ганса Сельє, який його описав.
Перша фаза стресу — фрустрація: це та тривога, яка піднімається в людині з появою небезпеки.
Друга фаза стресу — мобілізація. І наша нація, і кожен з нас як індивід мобілізувалися на перешкоду (війна) і її подолання.
Третя фаза стресу — демобілізація або виснаження. Ця фаза неминуча після мобілізації, бо ми — живі істоти. Якщо спортсмен біжить на змаганнях стометрівку — падає за фінішною стрічкою, бо вже не має більше сил. Ще одна аналогія — 31 грудня, коли ми робимо купу справ, готуючись до Нового року. А вже 1 січня місто порожнє, а люди — на диванах. Чому? Бо настала фаза виснаження.
На цій фазі виснаження українці перебувають кілька останніх років. Ми пережили фрустрацію і паніку, коли масово втікали в безпечніші місця й хаотично прагнули до всього долучитися, намагаючись контролювати інформацію й безперервно скролячи стрічку новин. Зрештою прийшла більша усвідомленість: хтось пішов записуватися добровольцем, хтось — у тероборону, хтось донатив і здавав донорську кров. Це вже була фаза мобілізації, коли вся наша енергія йшла на корисні справи. І в той період що ми чули, пам’ятаєте? — «Усе закінчиться до осені», «Війна не триватиме довше літа»… Ми орієнтувалися на ці дати й відчайдушно спрямовували активність у дії.
Коли стало зрозуміло, що ні влітку, ні восени, ні взимку і навіть через рік нічого не закінчиться, а енергія, сили і ресурси вичерпалися, — зайшли у фазу виснаження або демобілізації. На цій фазі ми по-іншому долаємо ту ситуацію, в якій живемо. Чому? Більша вибірковість: сил менше, енергії менше, тому чіткіше визначаємо, на що можемо їх витратити, на що — ні.
Друге: ієрархія і ревізія пріоритетів. Це взагалі те, що робить війна зі світом, — поляризує і виставляє пріоритети в правильній послідовності. Є чітке розуміння: те, що є найважливішим у нашому житті, — це саме життя. Усе решта — те, що люди самі собі понавигадували. У древніх римлян була така фраза: «Як багато людство вигадало речей, без яких ми можемо обійтися». У цій третій фазі ми фактично викреслюємо те, без чого можемо обійтися. І те, що раніше здавалося завданням № 1 і найважливішою місією — наприклад, вибір меблів у квартиру або купівля нових моделей побутової техніки (та інших речей, які ми вважали важливими і які визначали нашу цілеспрямованість) — тепер не мають такого значення. Натомість у пріоритеті порятунок, безпека, турбота про найближчих і про організацію життя в той спосіб, на який вистачає сил і енергії.
Актуалізується турбота про власне здоров’я і свою психоемоційну ресурсність — настільки, наскільки це можливо. Чому? Бо спершу, як каже пані стюардеса в будь-якій авіакомпанії світу — «У випадку авіакатастрофи вдягніть кисневу маску на себе, а потім на тих, хто поряд». «Авіакатастрофа» у нас уже п’ятий рік, тож одягти кисневу маску на себе на фазі виснаження особливо актуально. Бо якщо я відповідаю за членів сім’ї, роботу — мені самому треба бути в ресурсі для цього. Поняття емоційного вигорання досліджене ще в кінці 20-го століття американським психологом. Воно настає тоді, коли ми «передозовуємося», віддаємо більше, ніж треба самому, щоб залишатись у комфорті.
Отже, перше завдання — селективність або вибірковість, на що витрачати енергію, а на що ні. Друге — турбота про себе, свої ресурси, відпочинок. І… чи настане Пасха, якщо ми не помиємо вікна? Настане! Але чи є в нас сили їх мити — це питання до себе. Чи є інші пріоритети — як от у людей, які виховують малих дітей. Вони зайвий раз займуться бездоганним прибиранням чи все-таки на цій небездоганній підлозі дадуть відчуття безпеки і захищеності своїм дітям, з якими будуть бавитися? Це і означатиме правильну відповідь.
Третє, що варто підкреслити і що ми вже робимо, — шукати дрібні радощі: «З порожнього дзбана не наллєш!» Якщо ми віддаємо, вичерпуємось і виснажуємось — чимось маємо то наповнювати. Дрібні радощі є в кожного. Можливо, хтось у дитинстві любив читати книжки і це було його задоволенням. Хтось катався на ровері, хтось любив ходити на природу чи подорожувати, а хтось — малювати. У кожного з нас є свої ресурси, що дають відчуття задоволення, наповненості тією іншою енергією. Не енергією віддавання і обов’язків та відповідальності, а енергією радості. Наповнювати порожній дзбан — теж умова для того, щоб ми могли далі давати собі раду з викликами, які приніс п’ятий рік війни.
А що може чекати українців за фазою виснаження, якщо війна триватиме і далі роками? Або коли із фази виснаження перейдемо в довгоочікувану фазу розслаблення — хвиля ПТСР зачепить і дітей, і дорослих?
Я — контактер з реальністю, тому не люблю ідеалізації/героїзації реальності, форматів «омріяного хепі-енду». Буде дуже багато нових завдань і викликів, на них нам теж доведеться витрачати свої нерви і сили. Те, що всіх лякають «жахливим поверненням великої кількості осіб з ПТСР», я б не гіперболізувала — відсоток не такий фатальний. Люди, які зараз на фронті, у своїй більшості теж не вміли воювати (якщо ми не говоримо про кадрових військових), але вони навчилися.
Стара приказка: «До доброго звикають швидко». Жити в іншому світі, в інший час, в інших умовах теж можна швидко звикнути.
Але чи будуть ті виклики, про які ми говоримо, якщо не буде такого швидкого вирішення, як ми хотіли? Звичайно. І тоді звертаємося до досвіду наших пращурів — що їм допомагало? Бо найголовніше, чого ми навчилися, це жити в невизначеності. І коли нас знов і знов лякають невизначеністю, то ми вже в ній і так живемо давно. Ми побачили всі прогнози, які не здійснилися. Тим не менш, ходимо на роботу. Люди народжують дітей. І не ставлять життя на паузу. Життя не має кнопок OFF i ON, щоб якийсь його шматок викреслити або обійти.
Ми живемо щодня в тих обставинах, часі та місці, в яких відбувається наше життя. Війна триватиме? Ми і далі кожен користуватимемося своїми копінг-стратегіями, набуватимемо нових навичок, наприклад, резильєнтності. Якщо ще раз процитувати Франкла: «Першими вмирали ті, хто думав, що все швидко закінчиться. Другими ті, хто думав, що це ніколи не закінчиться. А виживали ті, хто жив тут і тепер». Концтабір якраз був тим місцем найвищої невизначеності: ліворуч крематорій, в який тебе можуть забрати щодня, праворуч — гестапівці з есесівцями, які можуть навести на тебе дуло автомата. Тим не менш, деякі люди пережили концтабори й вийшли звідти з досвідом, яким були наповнені роки їхнього життя. Ми знаємо багато успішних і щасливих доль опісля — з одруженнями, продовженням життя і народженням нового. Бо, як ми вже говорили на початку, гояться будь-які рани.
Тож не бачу тут причин для фатального песимізму. У нас є завдання із зірочкою, більшої складності. Але його вирішували, і ми його вирішимо теж.
Частина дітей живе на тимчасово окупованих територіях, частина — за кордоном, частина — під обстрілами в Україні. Чи означає це, що після війни Україна матиме три різні покоління дітей війни?
За безпеку, долю і майбутнє дітей мають відповідати дорослі. Термін «діти війни» вигадали не тепер, і він означає, що ті процеси, які тривають природно довго, під час війни, навпаки, відбуваються дуже стрімко й динамічно. Це означає, що дитинство не має бути таким, яким воно є в часі війни, воно не повинно бути під бомбардуваннями, в укриттях. Але, як ми вже казали, життя не можна поставити на паузу. Хтось знайшов порятунок в еміграції, вивізши дітей за кордон. Хтось опікується ними, переїхавши з більш небезпечних регіонів країни до менш небезпечних. Хтось організовує ті можливості захисту дітей, які йому доступні в місці, в якому вирішили залишатися.
Так само й з усіма цими генераціями. Чи це додаткове навантаження на формування психічного благополуччя дітей? Безперечно. Але якщо дорослі зроблять усе, як треба (а дорослі — гарант їхньої безпеки), то і це покоління, яке має травматичний воєнний досвід, відрізнятиметься від усіх тих змін, але в ситуації безпеки.
Головний наслідок, який може бути, — підвищена тривожність, бо коли безпека порушується, виникає тривога. Діти нового покоління можуть бути більш тривожними, фобічними. Можуть мати більше переживань із приводу світу, який не захищає і якому не можна довіряти. Проте якщо батьки зроблять усе коректно, базова довіра до світу похитнеться через війну, але не перетвориться на недовіру.
Наприклад, повідомити дитині «Ми йдемо в укриття» можна спокійно і так, щоб вона розуміла — це місце, де рятуємо своє життя, і є багато людей, які роблять так само. А можна при цьому накручувати себе, лементувати й казати: «О боже, як тепер жити?!», «О боже, як це жахливо! Скільки ще це триватиме? За що нам усе це терпіти?»
Варто пам’ятати, що діти всотують і переживають почуття батьків. Особливо якщо це маленькі діти, бо дорослий — рефлекторний гарант їхнього благополуччя. Якщо мама спокійна і стабільна — її спокій і стабільність заспокоюють дітей і повідомляють, що з цим можна впоратись і що в нас є засоби впливу, щоб організувати собі цю безпеку. Натомість якщо мама в розпачі, афектується й самонакручується — діти боятимуться втричі більше. Звісно, окрім мами тут може бути будь-який об’єкт прив’язаності — бабусі-дідусі, вихователі, вчителі.
Ще одна річ, яку можна в цих дітей зауважити і як перевагу, і як завдання для роботи, — формування позитивної національної ідентичності. Історія тих завоювань і колонізації, яку влаштувала країна-агресор, — це була історія про меншовартість української нації. Дітей необхідно виховувати не в екстремальному ура-патріотизмі, як це пробують робити наші сусіди зі сходу. А в такому справжньому й переконливому, глибокому ціннісному патріотизмі, який формує повагу до себе як до представника української нації, який формує гідність і цінність нас як хороброго й доброго народу, що може витримувати такі жахіття рік за роком, залишаючись не просто захисником своєї суверенності й незалежності, а й брамою Європи. Бо ми боронимо не лише цінності нашої суверенності — ми боронимо демократичні засади світоустрою, боронимо спокій європейських країн. Вони прекрасно це розуміють, і їхня військова допомога нашій країні — це свідчення цього усвідомлення.
Підсумовуючи, перше завдання — бути спокійними і стабільними. Не безглуздо і не в запереченні, а в адекватному ставленні до небезпеки, яка реально існує. І не лякати своїми переживаннями дітей. Друге — сформувати своїм дітям опори і основи через усвідомлення ними приналежності до сильного, розумного, гідного народу, носіями якого вони є. Навіть якщо це діти, яких вивезли за кордон задля їхнього порятунку. Їх можна стабілізувати й виховати як українців, які рятують своє життя, перебуваючи в Польщі, Німеччині, Ірландії, Швеції… Виховувати, не заперечуючи й не маргіналізуючись, не змінюючи свою ідентичність. Усе це — непрості завдання для психіки.
Якщо діти маленькі — формуються тим світом, який їх оточує. Ідентичність за тезами філософа і психолога Жана Піаже формується до 12 років. А ось підлітки — категорія особливої уваги й турботи, бо для них завдання формування ідентичності стане подвійним навантаженням. Підліткова криза й без того супроводжується великим трансформаціями: психологічними, соціальними, фізіологічними. Якщо в цей час тинейджер ще й матиме дифузність (невизначеність) ідентичності — це вже занадто.
Чому всі історії про булінг, білих ворон, яких задзьобують, є настільки травматичними? Тому що підлітки і так найвразливіша з усіх вікових категорій. Перестають бути дітьми, але ще не стали самодостатніми, резильєнтними, самостійними і самозарадними дорослими. Хто має бути їхньою опорою? Здавалося б, батьки. Але кризовість пубертату й підліткової трансформації в тому, що батьки перестають бути авторитетами, як і світ дорослих в цілому. Авторитетів підлітки шукають серед ровесників. Але якщо німецькі ровесники тебе зневажають або знецінюють — тобі подвійно важко. Бо ті, хто стає для тебе референтною групою, є водночас джерелом небезпеки. А ті, хто мав би тебе захистити й підтримати, — уже не авторитет для тебе.
От дорослі за кордоном самі визначатимуть, що робити зі своїм життям. Еміграція також входить у топ найтравматичніших подій у житті людини. Навіть типів адаптації в еміграції є п’ять: хтось буде маргіналізуватися, хтось — інтегруватися, хтось — асимілюватися, а хтось — інкапсулюватися, заперечуючи реальність, яка його оточує, і намагаючись зберегти себе в будь-який спосіб. Серед усіх цих стратегій і способів є більш конструктивні, які допомагають, і ті, що перешкоджають і додають більше переживань і клопотів, які доведеться вирішувати. Сукупно все це дає додаткове навантаження на сім’ю, на психіку дітей.
Яке суспільство формуватимуть у майбутньому ті діти, які знають про смерть не з новин, які втрачали домівки і близьких, але які водночас практикують емпатію й підтримку вже змалечку?
Я дуже люблю філософську спіраль розвитку: важкі часи формують сильних людей, сильні люди формують легкі часи (бо хочуть, щоб було краще), легкі часи створюють слабких людей (немає що долати — то й не потрібні ресурси для виживання), слабкі люди знову створюють важкі часи (бо вони не резистентні).
За цією логікою наші складні часи зараз формують сильних людей. Чому, до прикладу, ми вміємо виживати і це наша головна навичка порівняно з безпечною і стабільною Європою, котрій 80 років тому сказали «ніколи більше»? Так ось, це «ніколи більше» виховало покоління пацифістів, яке не має бажання воювати. Бо війна — це небезпека, це страшно, це там, де можна загинути. Але ми пам’ятаємо істину: «хто взяв меч — від меча і загине». Бо коли широкомасштабна війна тільки почалася — головне, що треба було донести нашим людям: «Ми не жертви, а борці». Бо якщо ми victims (жертви) — нас можна ґвалтувати, вбивати, загарбувати. Але якщо ми fighters (бійці) — будемо чинити цьому опір. Тому й дітей нам потрібно виховувати не як жертв обставин, у яких вони опинились, а як бійців. А це залежить від зусиль батьків та їхніх ціннісних і екзистенційних переконань.
Я маю велику довіру до покоління теперішньої молоді. Серед них багато тих, хто сам вирішує, що хоче боронити рідну землю. Далеко не всі залишили свою країну. Але якщо хтось і залишив — це не привід для того, щоб сказати: «Ви зрадники, ухилянти». Те, що я транслюю всі ці чотири роки: для українців не на часі розщеплення, не на часі протистояння. Величезну кількість донатів робили ті, хто не йшов одразу на фронт. Але це було їхнє місце максимальної ефективності — там, де максимально можеш докластися до нашої перемоги. Бо війна — це не тільки окопи й бліндажі. Війна — це і логістика, і все, що відбувається в тилу, і бабці, які в’яжуть сітки, і діти, які ліплять вареники, які потім волонтери відвозять на фронт. Це все війна. І ті мами, які виїхали з дітьми з країни, виховують своїх синів і доньок патріотами і мають на меті колись повернутися назад, просто отримавши цей досвід проживання й перебування за кордоном. Та навіть якщо дитина залишиться в іншій країні, але буде з гордістю і гідністю заявляти світові «Я — українець!» — це теж фронт її матері. Адже згадаймо, як вкладається у збір коштів українська діаспора, допомагаючи відбудові і людям.
Питання: хіба всіх цих людей потрібно засуджувати? У них є можливість і різні способи докластися до турботи й допомоги своїй батьківщині. Наша молодь, яка чи тут, чи там і яка буде правильно налаштована й вихована — буде хорошим майбутнім для України. Чи це буде легко і просто? Ні. Бо ми п’ятий рік ідемо проти вітру. Коли ти йдеш за вітром — він помножує твою швидкість, коли йдеш проти вітру — він гасить швидкість і шкодить твоїй ході та планам.
Що ми маємо робити вже зараз, щоб українські діти мали шанс на посттравматичне зростання, а не росли «жертвами»? Що можуть робити дорослі, а що залежить від дитини?
Батькам і вчителям потрібно підтримувати й залишатися стабільними, переконаними в правильності своїх цінностей. Бути носіями позитивної ідеології хорошого майбутнього і вірити в це. Розуміти, що є різні діти. І що ці різні діти потребують різного ставлення й різної підтримки.
Тривожні й ті, хто важко зносить тривоги, перебування в укриттях, потребують додаткової турботи, спокою й підтримки. А є екстремальні діти, що йтимуть назустріч небезпеці, наче конкуруючи з нею, хто ж сильніший — небезпека чи я? (наприклад, підбираючи боєприпаси чи експериментуючи зі зброєю). Вони потребують дорослих, які будуть їх вгамовувати. Адже серед них є й ті, кого спокушають легкими підробітками пропаганда й маніпулятивні технології, а потім вони стають каліками або гинуть, підкладаючи вибухівку.
Отже, в одних дітей тривоги забагато, в інших — замало. І нам, дорослим, треба бути зараз уважними до світу дітей. До того, чого ця конкретна дитина зараз потребує. Найкраще — залучати дітей до важливих завдань, до відбудови, захисту, порятунку інших.
Не треба думати, що «наші діти проведуть усе своє дитинство в укриттях». Треба навчити їх самостійно контролювати ступінь безпеки або небезпеки (застосунки в гаджетах). Треба, щоб за реальної небезпеки дорослі (батьки чи вчителі) відводили дітей в укриття. Але після того, як вони звідти вийдуть, діти поивинні кататися на гойдалках, дивитись оптимістичні мультфільми або слухати оптимістичні казки. Дитинство не повинно щезнути чи бути на паузі тільки тому, що вони діти проживають у таких екстремальних умовах. Згадайте оскароносний фільм «Життя прекрасне» про тата, який влаштовував дитині щасливе дитинство навіть в умовах концтабору. Чиї це були стратегія, зусилля і відповідальність? Татові. І ступінь травмованості дитини завдяки йому був явно зменшений.
Тож коли ми говоримо про посттравматичне зростання — усе залежатиме від світу, який влаштують для дітей дорослі. Якщо вони справді зможуть бути стабільними дорослими, дати дітям ресурси безпеки — посттравматичне зростання відбуватиметься.
Від дітей залежить, що стане їхніми налаштуваннями. Якщо вони налаштовані правильно (не говоримо зараз про окремо фізичні й психологічні особливості, про менш чи більш життєздатних дітей) — їх необхідно навчити способів порятунку і конструктивних копінг-стратегій. Як долати перешкоди? Як бути в реальному контакті з обставинами, в яких вони опинилися, а не втікати від них у світ мрій чи страхів? Бо і те, і те є продуктом уяви. Уникати налаштувань «Усе буде жахливо!» Насправді ми не знаємо, як воно буде, та коли дитину налякати — вона боятиметься. Або йти в іншу полярність: «Нічого страшного, все буде добре». Це теж погана підготовка до контакту з реальністю, бо не все буде добре. Щось вдасться подолати, а щось виявиться небезпечним.
Ще один важливий момент — правильний вибір референтної групи. Варто віддавати дітей у «Пласт» чи інші конструктивні гуртки, секції та спільноти. Зрештою, слідкуйте за потраплянням підлітків до позитивно налаштованих, ресурсних субкультур і вчіть уникати руйнівних і деструктивних. Так дитина здобуватиме власний ресурс знань, компетентностей і формуватиме референтне оточення, яке може її наповнювати змістом створення, а не змістом втрат і руйнування.
Діти однозначно можуть бути борцями! Подивіться лише на приклад юного танцюриста Романа Олексіва (про нього зняли фільм «Ромчик») який вижив після ракетного удару по Вінниці. У нього були важкі опіки, він втратив маму, але продовжив займатися танцями і грати на акордеоні. Або на приклад гімнастки Саші Паскаль, яка здобуває перемоги на змаганнях навіть з ампутованою кінцівкою.
Тому батьки і вчителі мають допомагати дітям обирати правильні цінності, підказувати, де вектор у бік добра, а де — у бік зла. Зокрема, дітям важливо бачити, як рух транспорту зупиняється о 09:00 під час хвилини мовчання — так вони вчаться віддавати шану і повагу. Їм важливо бачити, як ті, хто поряд, стають на коліно, коли везуть загиблих воїнів на щиті. Якщо це частина їхнього дитинства — це ті діти, які виростуть із ціннісним фундаментом.
Як гадаєте, яких стереотипів про дитинство і загалом про дітей мають позбутися вчителі?
Є два варіанти «не норми»: гіперопіка і гіпоопіка. Якщо ми дитину надмірно опікуємо, шкодуємо і вирішуємо за неї більшість проблем — це робить її безпомічною, безпорадною, несамодостатньою і неавтономною. І тоді така дитина виросте в дорослого, який завжди потребуватиме підтримки й допомоги.
Якщо ми гіпоопікаємо (умовно кидаємо у воду, щоб навчити плавати), результати можуть виявитися сумними, і лише троє вигребуть з води, а решта потонуть. Якщо в дитини немає достатньо підтримки, захисту й опори — вона теж залишиться на самоті з викликами виживання.
Головна порада — не забагато опіки й турботи, але й не замало. Стільки, скільки дитині справді треба. Як це в кожному віці виглядає? Дитина в один рік вже вчиться їсти самостійно. Якщо ми будемо дозволяти їй долати перешкоди, то спершу ляля потрапить собі в щоку або чоло, але врешті сформує навичку. Те саме про дітей, які кажуть: «Я сам». У маленьких діток «я сам» виглядає незграбно, не завжди успішно й довго, це гудзики защебнуті через раз і взуті не на ту ногу чоботи. Але якщо ми їй цього не дозволимо і будемо все робити «замість», бо дорослі не мають часу, ця дитина так і залишиться зозулям, яке чекатиме, що все зроблять за нього. Не варто вигадувати ровер там, де людство вже на ньому тисячоліттями їздило: дитина має бути самозарадна й робити все, що може зробити самостійно.
І так, це стосується й домашніх завдань. Раніше батьки теж допомагали дітям зробити задачку, але це було не нормою, а винятком. Якщо ти робив-робив, а воно все ніяк не вдавалося — міг попросити про допомогу. Але це було раз на місяць, а не замість дитини щодня. Те саме з онлайн-навчанням. Ми всі розуміємо, що це ерзац і заміна того, як має бути. Але й до онлайн-навчання можна ставитися відповідально. Чи є діти, які онлайн вивчили те, що мали вивчити? Є. А є діти, яких одразу підготували до того, що це те, чим можна знехтувати, що не є твоєю відповідальністю. І ці обставини також формуватимуть або відповідальних, автономних і компетентних учнів, або «пофігістів», які не старатимуться щось робити, бо їм одразу транслювали, що «це не навчання, а таке собі».
І тут ми впираємось у тему освітніх втрат. В Україні вони накопичуються ще з ковідних часів і «борг» тільки зростає з кожним роком війни. Чи потрібні зміни в навчальному навантаженні, послабленні вимог, щоб розвантажити й без того навантажену психіку дітей? Такі вимоги найчастіше звучать від батьків. Але чи такими послабленнями ми самі собі не зробимо ведмежу послугу?
Є стара українська приказка: «Івась не навчиться — Іван не вмітиме». Вчитись багатьох речей у дитинстві — простіше. Є речі, які ми повинні знати, вміти й вивчити.
Так, маємо особливі умови й обставини, але сказати правду — чи всі діти зранку до вечора під тими сиренами і бомбами? Чи всі вони сидять, обкладені книжками з усіх боків? Давайте будемо чесними: ні. Ось ці «пільгові умови» й поправка на війну для відповідальних осіб означає те, з чого ми починали: ревізію цінностей, те, що ми залишаємо до виконання, і те, що стає нашою обов’язковою і не обов’язковою відповідальністю. Чи можна цим скористатись як послабленням будь-яких вимог? Звичайно, можна. Це так, як було з постковідним синдромом: погана пам’ять — постковідний синдром, розлади сну — постковідний синдром. Чи в усіх випадках це був саме він? Ні, але цим можна було прикритися від своїх ледарств чи неспроможності. Велика небезпека в тому, щоб війна не стала козирною картою, яка буде бити будь-які інші карти.
На жаль, наша війна — не перша й не остання з того, що доводиться проживати людству. Були діти, котрі росли в умовах попередніх воєн — ще руйнівніших і драматичніших, бо є дані про десятки мільйонів загиблих у Другій світовій війні, і серед них точно були діти. А ті, хто вижив, стали і науковцями, і вченими та лауреатами Нобелівських премій. Мотивація учнів і студентів сконцентрувалась у бажанні подолати виклики й перешкоди. І навпаки, було мінімум пасивно-паразитарних стратегій, де можна було скористатися своєю роллю жертви як тим, що дає абсолютний карт-бланш чи пільгу для будь-яких додаткових зобов’язань.
Найважливіше — не перетворити наші обставини на щось, що може перекрити будь-які вимоги чи завдання для українських учнів.
Чи справедливо ми демонізуємо гаджети в руках дітей? Чи настільки вони руйнівні для дитячої психіки?
Кожне покоління щось втрачає і щось здобуває. Якщо раніше полювання було важливою навичкою, то зараз полюють лише мисливці-любителі. Раніше всі вміли ловити рибу, зараз рибалки — окрема каста.
Так само й нинішнє покоління дещо втрачає — вміння шити, ткати. Але вони вміють щось таке, чого не вміли попередні. Найважливіше в цьому процесі — з водою не виплеснути дитину. Втрачати якісь навички цілком безпечно — вишиту скатертину можна придбати будь-де. А деякі навички втрачати небезпечно, наприклад, замінити навичку живого спілкування віртуальним. Це не та втрата, яку можна компенсувати покупкою якогось товару в магазині. Людина за природою — соціальна тварина. І безпосередній контакт дуже відрізняється від віртуального. Віртуальний — простіший. А ось збудувати реальні стосунки, де будуть друзі, — це навичка взаємодії, спільних занять.
Якщо чогось забагато — це погано. Якщо чогось замало — це погано. Нормально, коли достатньо. Забрати в дитини гаджети і зробити її білою вороною можна, але білих ворон задзьобують. Зробити її залежною від онлайну теж можна. Але гаджетозалежність буде робити з нею те, що й будь-яка інша залежність. До того ж якщо це істинна залежність, то лікується вона в психіатричних закладах, бо це патологія психіки, коли всі інші стимули й джерела задоволення зводяться до ноутбука, гаджета, телефона. І коли ти такій дитині пропонуєш: «Давай на ровері кататись?» — «Не вставляє!» — «Давай в гори поїдемо?» — «Не вставляє!» Коли задоволення стає єдиним — це вже адикція.
Як зарадити?
Дозувати! Ознак залежності є дві: частота вживання і кількість вживання.
Бокал шампанського на свято — ок, а ось пляшка вина через день — це алкоголізм, психічне захворювання, яке прогресує і вимагає лікування. Так і тут: батьки мають слідкувати за лімітуванням, щоб дитина не стала нещасним створінням, яке живе в онлайні 24/7. Бо це не ок.
Сучасний світ уже до цього прийшов — багато країн заборонили дітям використовувати соцмережі й телефони на уроках і це стало звичайною нормою закону, яку не можна порушувати.
Чим відрізняється булінг у школах нині і ще 10–20 років тому? За яких обставин вашу дитину в школі не булитимуть?
Світ стає толерантнішим. Крива нормативного розподілу розширюється в обидва боки. Інклюзивної освіти ще не так давно в Україні взагалі не існувало, а діти з особливими освітніми потребами були переважно інкапсульовані в рамках своєї сім’ї або закриті в спеціальних закладах. Зараз ми виховуємо в дітях толерантність і запроваджуємо інклюзію в школах. Так само й з іншими процесами: ми збільшуємо кількість лояльностей і прийняття речей, які раніше були за межами норми. Але разом із розширенням лояльності і толерантності в сторону добра, розширюється все інше в другий бік. Бо криву нормативного розподілу Гауса ніхто не відміняв. Якщо гойдалку закидає вгору, вона потім обов’язково полетить униз.
До прикладу, «свобода» означає не лише свободу доброго, а й свободу різного. І якщо це свобода демократії, гендерної рівності, толерантності до інклюзивних навчальних процесів — це добра свобода. Але якщо це свобода до наркоманії, проституції чи насилля — то це теж продукт свободи, якої стало більше.
Відповідно, з одного боку є такі фундаментальні речі, які пояснюються звичайною рефлекторною вітальною конкурентністю. Чому? Є чотири соціометричні статуси в соціумі. Перша літера грецького алфавіту — альфа, тобто зірки в кожному класі. Вони — лідери груп, і в одному класі їх може бути декілька: формальний та неформальний лідер. Так чи інакше — це хтось, хто має свою свиту. Бета — соціометричний статус експерта. Якщо альфи — це старости класу, очільники груп, то бета — це діти, які досягають висот у певних дисциплінах. Бета вміє робити щось краще, і йому для цього не потрібні інші. Коли з такими дітьми всі захочуть дружити? Коли потрібно буде писати контрольну з англійської чи математики. Третя літера соціометричного статусу — гамма, «свита короля». Це ті, хто в лідерів на підтанцьовці й беквокалі. Є й четверта літера — омега, тобто аутсайдери. Вони наче «за бортом», це про них кажуть «цап-відбувайло». У класах завжди були дітки всіх соціометричних статусів.
Тож завжди були ті, кого цькували і тролили. Але чи було цього більше чи менше? Світ був тоталітарний, а тоталітатризм означає «порядок» в усіх проявах — і хороших, і поганих. Погані — це коли не маєш права на власну думку, на незгоду із системою та її політикою, коли ця політика означає, що ти маєш дотримуватися єдиного світогляду, будувати комунізм і бути будівником «світлого майбутнього». Ця система, яка рамкувала світ, рамкувала й усі інші відносини — і в класі теж. Тому відкритих проявів непокори чи розщеплення або конфронтаційної боротьби було менше, бо була жорстка рамка. У цій жорсткій рамці ти мусив поміщатись. Якщо порушував — карали, не порушував — мав гарантію безпеки.
Чому в наші дні значно більше чуємо про булінг? Краї нормативного розподілу розширюються в обидва боки. І в бік того, що позначає толерантність доброго, і в бік того, що позначає толерантність недоброго.
Для опору булінгу в дитини має бути стабільна позитивна самооцінка, вона повинна мати позитивний «я-образ» і будувати горизонтальний стосунок зі світом. Не «я кращий за інших», не «я гірший за інших», а «я інакший, але я — окей». Якщо всередині дитини є ось це «я — окей», вона впорається з тим, щоб протистояти агресору й агресії, нападам чи знеціненню. Бо вона знає про себе, що вона «окей». До прикладу, якщо я вам зараз скажу: «Пані Олено, ви злодійка». Ви образитесь?
Ні.
Чому?
Бо я точно не злодійка.
А якщо я вам скажу, що ви… брехуха? Або що ви скупа? Якщо ви точно знаєте, що це вас не стосується, то й не зачепить. Люди розіп’яли сина Божого і сказали, що він розбійник. Але Ісус Христос знав, що він не розбійник, правда? Тому головна протидія булінгу — щоб дитина мала сформовану позитивну стабільну самооцінку. Це не означає зверхність до інших, це означає асертивну особистість, резистентну особистість, яка не порушує чужі межі, не чинить насилля і має ресурси захистити свої межі. Ці ресурси — це відповідальність. Не провина і не сором. Якщо я схибив і наплужив, то я кажу: «Вибач, я зараз це виправлю». Тобто почуття провини може бути мірилом совісті, а може бути кайданами, які заважають іти далі.
І якщо це мірило совісті — дитина просто виправляє свої неправильні дії, ліквідовує їхні наслідки. Якщо це кайдани, коли ти злочинець і негідник, тоді ця штука формує не «я — окей», а «я — мінус». Якщо «я — мінус», то далі тільки три опції:
- заздрю світові, бо світ кращий, а я гірший;
- зневажаю світ, опускаючи інших, щоб підняти себе;
- ненавиджу світ, і тоді я злочинець.
Тож коли ми виховуємо дітей, варто оцінювати не їхню особистість, а їхні дії. Ми не кажемо «Ти злодій», а кажемо «Ти вкрав. І ти можеш це повернути». Бо якщо ти злодій, то це вже назавжди. Ми не кажемо «Ти брехун» Ми кажемо: «Нащо ти обманув? Ти ж хороший хлопчик, але зробив не окей, поганий вчинок. Зроби щось, щоб це виправити».
✹ ✹ ✹
Три запитання від учителів до Лариси Дідковської
Людмила Таболіна:
Що сьогодні найчастіше стоїть за «важкою поведінкою» учнів? Лінь, тривога, перевтома, протест чи щось інше?
Я б назвала весь цей список разом. Є і обставини, в яких учні опинилися, і ось ця легалізація «пільгових» вимог до учнів, бо «в нас усе так важко й складно». Отже, менше треба вимагати. А це не завжди доречно і правильно. Сучасне покоління точно відрізняється від попереднього.
Коли ми говоримо про те, що в 21-му столітті є криза інституту сім’ї — це чистісінька правда. Криза є і по горизонталі, і по вертикалі, тому що зміни — надстрімкі. Якщо технологічна динамічність навчити машини їхати швидше означає просто вдосконалити двигун, а процесори навчити швидше обробляти інформацію, то психіка так стрімко не змінюється.
Ніякі динамічні зміни в технічному світі не мають паралелей зі світом психологічним, це треба добре пам’ятати. Десь є те, що позначає світ, який оточує сучасних дітей, а десь — те, що вони використовують як можливості ось цього пільгового, лояльного, толерантного ставлення до обставин, у яких ми опинилися. Тоді це точно треба коригувати або пояснювати.
Юлія Должанська:
Як підтримувати дітей, які мають психологічні травми від вiйни? Втратили дім/ вимушені були переїхати і розуміють, що більше ніколи не повернуться в те місце, яке вважали домом/ зазнали фізичних травм/ втратили когось з рідних/ бояться за життя батьків?
Ми раніше вже трохи торкнулися цієї теми, тож виокремлю головне тут: не катастрофізувати трагедію, але й не нехтувати і не заперечувати. Не поляризувати (бо халепа в тому, що війна вже поляризує світ). Знаходити здорове ставлення: «Так, тобі боляче. Але ми можемо з цим впоратися». Це не буде легко, і зусиль треба буде докласти більше.
Є приклад із моєї практики, коли хлопчик втратив батька на війні. Що це означає для хлопчика? Почуття амбівалентні: з одного боку, ти сирота і тата в тебе більше ніколи не буде. Це важко й складно, бо в інших є. З другого боку, ти син героя, і тато загинув, захищаючи свободу й незалежність. Тому всі ми віддаємо шану твоєму батьку. Низький йому уклін. Але це також накладає на тебе додаткову відповідальність. Ти тепер його продовження і наступник. Ні, це не означає, що мусиш прожити тепер не своє життя, але ти точно маєш чим пишатися. Проте рости без батька — не легко. Такий підхід якраз і «запускає» посттравматичне зростання: говорити про реальність, яка є тут і зараз.
Василь Дяків:
Як сприймати масову ненормативну лексику, яка звучить з уст учнів у присутності вчителя? Не звертати увагу? Сприймати як норму? Пробувати змінити лексику учня?
Війна легалізує агресію. А матюки — теж агресія, тільки вербальна. Війна — це такий час, коли можна вбивати, калічити, грабувати, без упину матюкатися і злитися. Усі розуміють, що ці сильні емоції та афекти, які переживають хлопці на фронті, не супроводжуються шекспірівськими сонатами чи вишуканими філософськими рефлексіями. З другого боку, ми пам’ятаємо про норми соціальної поведінки, про правила, які залишаються непорушними незалежно від обставин, в яких ми живемо.
Пам’ятаєте історію, коли бездоганно вбрані з макіяжем і зачісками ведучі сидять у студії перед мікрофоном і транслюють новини на всю країну, а за спиною в них на ціле тло: «Русскій воєнний корабль, іді на…» Чи це можливо в мирний час? Ні. Але чи ця фраза втілювала собою мужність, силу, протистояння ворогам? Так, це те, що міг зробити військовий на вимогу здатися в полон. У тій лаконічній відповіді є зневага і спротив, протест, девальвація вимог. Тож ця фраза стала крилатою, вийшла на марках. Але це не означає, що з того часу всі новини виходять з ненормативною лексикою чи публічні особи відтепер мають карт-бланш на користування ненормативною лексикою з ранку до вечора. Є поняття доречності.
Як зробити правильно? Залишити ненормативну лексику для екстремальних обставин і не використовувати в щоденному житті. Ненормативна лексика — один із п’яти способів «псевдодорослості». Решта чотири — алкоголь, наркотики, секс, бунт. Але це не істинна дорослість, а «псевдо». На справжню дорослість підуть десятки років: це коли дитина спершу закінчить школу, потім виш, створить сім’ю. Зі способами проявити псевдодорослість нічого особливо не поробиш, хоча це й неправильно. Але що може дорослий? Зробити кожен із цих способів привабливим або зовсім не привабливим.
