Вчителі та батьки, маємо для вас невеличкий тест: спробуйте пояснити сучасній дитині простими словами, що таке жлукто, гайтка або ташка. Не можете? А дарма, адже сучасними варіантами цих давніх українських предметів ми користуємося досі. Не вірите? Разом із дослідниками Музею Івана Гончара та проєктом «Знай свою Україну» ми зібрали 9 речей традиційної української культури та їхні відповідники у XXI столітті. І ви точно здивуєтесь, наскільки винахідливими були наші предки.
«Знай свою Україну» — це безкоштовний онлайн-курс про українську традиційну культуру, який просто зараз створюється для вчителів, школярів та родин. Розробляє курс компанія EdEra, а наповненням займаються науковці Музею Івана Гончара та дослідники старовини. До 1 березня триває збір коштів на платформі «Велика ідея». Ось що каже про майбутній курс Мирослава Вертюк, заступниця генерального директора Музею Івана Гончара (Ivan Honchar Museum) з нематеріальної культурної спадщини: «Люди міста дуже віддалені від традиційної культури, але потреба доторкнутися до української автентики у сучасних містян зростає. Традиційна культура — це не те, що можна пояснити в підручнику, це передається лише у живому спілкуванні через спів, танець, написання писанки. Тому онлайн-курс буде дуже прикладним: у ньому ми зібрали ті звичаї, які родини можуть практикувати, живучи в мегаполісі. Курс також буде інтегрованим: його можна буде використовувати на уроках української мови, літератури, історії, образотворчого мистецтва, музики, трудового навчання».
Горщики-двійнята — прадавній ланч-бокс
Два або три з’єднані між собою невеликі горщики з ручкою у формі кільця. У такому сегментованому посуді було зручно носити обід на поле під час польових робіт — сівби, косовиці, сінокосу тощо. В один горщик насипали борщ, а в другий — кашу. Такий традиційний український ланч-бокс був виготовлений із глини. І хоча це додавало йому ваги, порівняно із сучасним пластиковим варіантом він був екологічним, а їжа в ньому мала неповторний смак. Для зручності горщики-двійнята мали спільну дерев’яну кришку, яка в полі була як дощечка для нарізання сала. А ще діти з нетерпінням чекали на Святвечір: саме в такому горщику вони несли своїм хрещеним батькам кутю та узвар. За цю святкову вечерю діти отримували від хрещених гостинці.
Тернопільська область
Матеріали та техніка: глина, полива, ангоби; гончарний круг, ліплення, гравіювання, розпис
Збірка Музею Івана Гончара
с. Космач, Косівський р-н, Івано-Франківська обл.
Трембіта — мобільний телефон
Трембіта — духовий музичний інструмент гуцулів. Довжина трембіти сягала 3 метрів, а важила вона близько 2 кг. Виготовляють цей інструмент із серцевини стовбура смереки, у вужчий кінець вставляють пищик. Щоб видобути звук, трембітАнник дме в пищик, а зміну тонів модулює різною позицією вуст та силою потоку повітря. Трембіта була своєрідним сигнальним пристроєм та засобом зв’язку на великі відстані. Гуцули-вівчарі користувалися нею майже як сучасним мобільним телефоном: повідомляли про вигін овець на полонину, збирали їх у час негоди. Звуком трембіти також сповіщали, коли хтось помер, без трембіти не обходилися запросини на весілля та колядування. Тому навіть сьогодні без потреби на трембіті не грають, щоб не ввести мешканців сіл в оману.
Думи — давні подкасти про козацькі часи
Думи — це особливі словесно-музичні твори про героїчні подвиги чи події минувшини. Виконувалися думи у супроводі народних інструментів — кобзи, бандури, рідше ліри. Співали їх речитативом, майже як сучасний, але повільніший, реп. Деякі кобзарі були настільки майстерні, що не просто переспівували думи напам’ять, а зберігаючи основну сюжетну лінію, імпровізували просто під час виступів. Послухати думи про подвиги козацьких ватажків, військові походи, долю невільників у турецькому чи татарському полоні збиралися на ярмарку або біля церкви. Для дітей та дорослих це був мало не єдиний спосіб дізнатися про минуле України, історичні події та героїв. Тож послухати кобзаря або лірника — це майже як сьогодні ввімкнути подкаст на історичну тему у своєму смартфоні.
м.Київ ХІХ ст.
Полотно, олія
1930-1940 рр.
Черкаська обл., Чорнобаївський р-н
Дерево; вирізування, видовбування, теслярська техніка
Жлукто — прототип пральної машини
Жлукто — це дерев’яна діжка на ніжках з кількома дірками на дні, що закривалися кілочками. Правда ж нагадує сучасну пральну машину? Тим паче, що жлукто мало режим замочування білизни. Щоправда, тривав він аж до кількох днів. Щоб замочити речі, їх потрібно було скласти в певній послідовності: на дно — найбрудніші, на сам верх — рушники та святковий одяг. Бочку-жлукто з білизною накривали тканиною, на неї насипали попіл — прадавній варіант прального порошку. На попіл повільно та обережно лили окріп. Деревний попіл діяв як сучасний плямовивідник — із замоченого одягу зникали плями. Після замочування господині відкривали кілочки на дні і виливали воду. На цьому процес прання переставав бути автоматизованим та ставав досить трудомістким: всю білизну перекладали в ночви і несли полоскати до річки, навіть у морозну погоду.
Чумаки — українські підприємці-«далекобійники» XV–ХІХ ст.
Чумаки перевозили з азовського та чорноморського узбережжя і продавали сіль та інші товари — віск, мед, тютюн. Їхали вони дерев’яними возами, у які запрягали по 2–4 пари волів спеціальної породи. Чумаків можна назвати далекобійниками XV–ХІХ століття: вони займалися прибутковою, проте ризикованою справою. Чумак інвестував гроші в добру пару витривалих волів та міцний дерев’яний віз — мАжу. А з роками міг дозволити собі навіть озброєних охоронців — козаків, запорожців, які боронили рейс від розбійників. Чумаки вирушали в дорогу ранньою весною, а поверталися пізньої осені. Орієнтуватися чумакам допомагав тогочасний GPS навігатор — Чумацький Шлях.
ІІ пол. ХІХ ст.
Полотно, олія
Гайтка — слінг для дітей
У деяких районах Закарпаття жінки віддавна користувалися гайтками. Це довгий рушник чи шматок полотна, який сьогодні ми звикли називати слінгом. Жінка обгортала себе та дитину декілька разів, а вільний край закріплювала спереду чи збоку. Це дозволяло одночасно і тримати дитину, і звільнити руки. Адже, як і сучасні матусі, жінки завжди мали чимало роботи. У будній день мами використовували менш оздоблену гайтку, у святковий — гарно оздоблену вишивкою чи тканням. В інших регіонах це могла бути велика хустка. А в холодну пору року матусі, тримаючи немовлят біля грудей, загортали їх у полу верхнього одягу — юпки, свити чи кожуха.
Ярмарок — давній український шопінг
Сучасні родини йдуть на шопінг у супермаркет або ТРЦ, наші ж предки ходили ярмаркувати. Продавали на ярмарку все: худобу, ремісничі вироби, харчі, солодощі, прикраси, одяг, речі, привезені купцями з-за кордону. Як і в сучасному супермаркеті, товари розміщувалися зручним для покупця способом: за видами та призначенням. Але від сучасного шопінгу ярмарок відрізнявся можливістю не тільки придбати потрібний товар за гроші, а й здійснити обмін товарами. Звідси і прислів’я — «Поміняти шило на мило». Наприклад, купуючи горщик, можна було обміняти його на кількість зерна, що поміщалася в нього. Як і в сучасних шопінг-молах, на ярмарках було багато розваг: виступали мандрівні музиканти, влаштовували змагання. Дорослі та молодь готувалися до ярмарку як до особливої події, одягали найкращий святковий одяг, а діти завжди чекали на гостинці — бублики, медяники чи інші солодощі.
1906 р.
Івано-Франківська обл. (Гуцульщина)
Шкіра, мідь; мосяжні роботи
Ташка — традиційний чоловічий клатч
Ташка — це гуцульська чоловіча шкіряна сумка через плече, декорована металом та карбуванням. Вона зовсім невелика за розміром — такий собі прадавній плаский клатч 15–16 см завширшки. Зараз у такій невеличкій сумці можна було б носити хіба що ключі, гроші чи смартфон. А що в таку сумку клали гуцульські модники? Зараз це складно встановити. Адже найпотрібніші особисті речі — люльку, торбинку для тютюну — калитку, кресало чоловіки кріпили до пояса. Тому швидше за все, ця сумка була просто аксесуаром, прикрасою і показником майнового статусу, як сьогодні дорогий smart watch. Наприклад, на весілля наречений, щоб показати свою заможність, міг одягнути одразу дві сумки, перехрестивши на грудях ташку з іншою, трохи більшою шкіряною сумкою — тобівкою.
Си́лянка — те саме, що сучасний чокер
Сьогодні носити чи не носити прикраси — питання моди або особистого смаку. Для дівчат у минулому прикраси були показником соціального статусу, достатку і важливим оберегом. Серед жителів Українських Карпат, Буковини та Волині дуже популярними були прикраси си́лянки: біжутерія у формі тонкої плетеної смуги з бісеру, яка щільно прилягала до шиї. Це аналог сучасного чокера. Плели си́лянку, нанизуючи різнокольоровий бісер на шовкову нитку технікою «си́ляння». Намистинки утворювали яскравий різнокольоровий орнамент з ромбів, сварг та інших геометричних елементів. Такі бісерні прикраси носили й парубки, але не на шиї, а на капелюсі. Дівчина дарувала си́лянку саме тому хлопцю, який їй подобався. Що більше прикрас на капелюсі, то популярніший хлопець.
Матеріал підготували Катерина Кисельова спільно зі співробітниками НЦНК “Музей Івана Гончара”.
Текст – Оксана Юхименко, завідувачка науково-експозиційного відділу; Мирослава Вертюк, заступниця директора з нематеріальної культурної спадщини.
Підбірка предметів та архівних світлин – наукові співробітники фондів та архівів: Вікторія Куцурук, Ганна Кошманенко, Олександра Сторчай, Русалим Костина, Юлія Патлань;
Світлини – Анастасія Телікова
