Фото: Олена Павлова
16 лютого історику та релігієзнавцю Ігорю Козловському мало б виповнитися 70 років. У 2016–2017 роках він провів у полоні бойовиків так званої ДНР 700 днів. Після звільнення в грудні 2017 року науковець активно виступав та читав публічні лекції про свій досвід, адже вважав себе «боржником свободи і любові». У Хабі Освіторії 2020 року Ігор Козловський розповів про те, що таке ідентичність, як відбувається дорослішання особистості та нації і чим пахне «хліб зі свободи». Лекцію можна переглянути у записі, а ми підготували її стислий конспект.
Ідентичність — це відповідність, тотожність. Людина впродовж життя має багато ідентичностей: стати учнем, студентом, взяти шлюб, стати батьком чи матір’ю. Із кожною новою ідентичністю перед людиною постають нові запитання. На них треба відповісти, щоб досягти відповідності, тобто ідентичності.
Людина зростає як особистість, коли приймає виклик. Багато українців залишаються інфантильними, бо не дають відповіді викликам, не рефлексують, а отже — не дорослішають і не набувають ідентичності.
Інфантильність — це коли людина чи спільнота не доросли до певної ідентичності, а хочуть бути у стані немовляти: щоб за них усе вирішували, годували, одягали, колисали.
Головне питання життя людини — «навіщо?». Саме відповідь на нього формує ідентичність людини: ти поставив собі це питання, прорефлексував, знайшов відповідь. Далі має з’явитися відповідальність за свій вибір і нарешті — відповідність. Тоді людина знаходить свої сенси.
Що таке сенс? У чому сенс життя? Він у місійності, у невипадковості кожної людини.
Що робить життя наповненим сенсом? Любов. Якщо ви не маєте любові до своєї професії, рідних, до пошуку, до своєї землі і нації, тоді ваша ідентичність не визріє.
Любов — це не стільки почуття, як праця над собою. Мене часто запитують, як я вижив у полоні. Пригадую, мене привели назад у підвал після годин катувань. Я стояв закривавлений і посміхався: у той момент я зрозумів, що буду жити, тому що люблю: люблю своїх рідних — вони мене чекають, люблю своїх друзів — вони за мене борються, люблю свою країну, свою роботу, саме життя. Але навіть це не головне. Головне, що люблять мене, за мене борються. А отже я маю жити, бо я боржник любові.
У добу античності розрізняли 7 понять любові. Найвища любов — агапе: вольова, безумовна любов, любов «попри все».
У полоні нам давали такий хліб, з якого можна коників ліпити, їсти його майже неможливо. Але іноді волонтери передавали «хліб зі свободи». У тій буханці були сенси — свобода і любов, бо та хлібина — це протягнута рука твоїх рідних і друзів. Я відчував аромат любові від того хліба. І коли розламував його і ділився з іншими, то розумів, навіщо я тут. Багато людей у полоні запитують: «Чому я?» А треба шукати відповідь на запитання «Навіщо я тут?» Полон — це травма, але вона може стати досвідом.
Нація починається із закоханості у свою історію.
Українська нація формувалась як фронтирна. Кордон — це стала лінія, фронтир — рухається. Через територію України за всю її історію пройшло понад 150 різних етносів. Усі вони так чи інакше впливали на загальний культурний текст України. Ми не мали сталих кордонів. Ми були настільки відкритим простором, що ще в середньовіччі наша територія була найбільшою дисидентською спільнотою Євразії. Козацтво — це дисиденти. До нас споконвіку тікали всі, кого гнали з інших земель.
Дослідники вважають, що у 17-му столітті було дві найбільш освічені території — терени України та Кримського ханства. Ми завжди віддавали свої таланти на розбудову інших імперій.
Багато людей живуть споживацькими потребами і не мають ціннісних орієнтирів: вони споживають, але нічого не вносять. Це не людський вибір, а суто біологічний. Особистість розвивається, коли усвідомлює свою невипадковість і відповідальність: за родину, за землю, на якій живе.
Що таке гідність? Під час катувань я розумів, що через моє тіло вони хотіли зламати мою гідність. У 1629 році слово «гідність» вперше з’являється у словнику, і пояснюється воно там як «зрілість».
Коли цінність стає життєвим принципом? Коли всередині людини промовляє совість. Совість — те, що спостерігає за нами зсередини. Людина, що бере на себе відповідальність, чує совість і відчуває любов до своєї землі, доростає до гідності.
