День пам’яті: бути вчителем в усі часи — це подвиг

А ваші бабусі та дідусі працювали вчителями після війни? Ми знаємо, що ви маєте цікаві родинні історії, якими варто поділитися. До Дня пам’яті та примирення і 75-річчя завершення Другої світової війни в Європі «Освіторія» запускає марафон спогадів #СтаріФотографії. Адже саме вчителі тоді відновлювали це життя на згарищі. Своєю важкою працею та великою любов’ю, віддаючи все своїм учням. Ми хочемо почути ці історії, бо про таких людей не можна забувати. І поділитися найцікавішими з нашими читачами. 

Олена Павлова, шеф-редакторка Osvitoria.Media

Мене завжди вражала ця фотографія. На цій світлині — моя бабуся Євгенія Павлівна Михальчук, вчителька, разом зі своїм класом у селі Велика Радогощ на Хмельниччині, десь незабаром по війні. Як у дитинстві воно мене бентежило, що дітки можуть ходити до школи так — нерозчесаними, у полотняному одязі. Та й сама бабуся тут вихудла, але це окрема історія.

Зараз завдяки сервісу з колоризації старих фотографій на My Heritage я побачила цю світлину в кольорі — і вона мене не менш лякає і трішки надихає — що навіть у ті складні часи діти вчилися, попри все, попри те, що в них нічого не було, навіть одягу. Я вірю, що з цих дітей виросли хороші, сильні, незламані люди, які багато працювали на тих руїнах, садили поля і будували міста. Хто зна, як далі склалися їхні життя в тих непростих умовах, у тій тоталітарній країні. Але сьогодні я побачила позаду них весняне небо, і це дало якусь надію.

Ми якраз говорили з колегами про вчителів як ключ до змін у всьому. От на цьому фото моя бабуся — такий ключ.

Бабуся більшу частину життя працювала вчителькою молодших класів у селі Вельбівному біля Острога на Рівненщині. Якось вже після її смерті я знайшла зошит зі спогадами, де вона розповідала про своє вчителювання.
«До нас в районну газету попало оголошення з Острозького педучилища. Це було в 1940 році. Ми зразу зібралися поступати — хто з сьомого, з восьмого, а я з дев’ятого класу — на другий курс. Повезли документи. Один із батьків на підводі повіз нас в Острог (а бабуся жила у селі Козин за 35 кілометрів). Екзамени склали тільки я і два хлопці. Незадовго хлопці залишили навчання. Один із них пішов у шкільний садок за яблуками. А сторож був би піймав, то він через штахети утікав і порвав штани, а других не було. Зайняв штани у товариша, залишив педучилище й більше не прийшов. Та й другий закинув. Прийшлося мені одній ходити кожну суботу додому за продуктами 35 км пішки — і назад у неділю. Почалася війна. Приходжу в педучилище — немає директора й багатьох учителів. А саме складали екзамени. Острог горів від бомбардування, і я повернулася додому».

Під час війни бабуся «одбувала трудову повинність у Великонімеччині», як пише на звороті пожовклих фотографій звідти. Працювала в господарстві німецького селянина. А після війни навчання продовжила. «Дали призначення у Великородогощанську семирічну школу, де я пропрацювала 5 років. Поступила в Острозьке педучилище заочно. Було ще декілька старих вчителів, які підтвердили, що я здавала екзамени другого курсу. Я працювала й навчалася».

Школа була в холодній хаті. Діти вчили уроки за каганцями. Ще й «бумаги не можна було дістати». А коли випадало дуже багато снігу, учні вибігали попереду бабусі й протоптували їй стежку до школи.

Оленка Северенчук, радниця заступника міністра цифрової трансформації

Коли я грішу розпачем, я згадую, як ти з двома маленькими дітьми бігла тиждень розбитими дорогами 150 кілометрів під мінометні обстріли. Без їжі і води. Ховаючись у канавах і за стінами зруйнованих будинків.

Коли мені боляче тілом чи душею, переді мною, як картинка з фільму, ти.
Чотири місяці без свідомості, із бритою головою, позбавлена своєї могутньої коси. Не знаючи, чи дбають про твоїх сина і доньку. Не відаючи, у чиїй ти домівці. Поняття не маючи, чи живий твій чоловік. Час від часу чуючи голоси, які говорять, що до завтра ти навряд чи дотягнеш. Бо тиф косить нещадно всі хати.

Коли я мрію найбільшою у світі відданістю і вірою, я чую, як дідусь стукає в кожні двері, шукаючи тебе. Усі чотири місяці. І коли відчуваю найбільше у світі щастя, знаю, що це ваше щастя, помножене на покоління моїх дітей, моє, моїх батьків і батьків моїх батьків.

Коли мене страшить невпевненість, я бачу 27-річну тебе влітку 1945-го, яка йде з пляшкою в кишені до лісничого, аби домовитися про безкоштовну деревину для нового приміщення школи. Я знаю, як важко було тобі зробити цей нечесний крок. Але ти думала про велику справу.

Коли мені здається щось нереальним, у мене перед очима стоїш ти і твої колеги-вчительки, які за три місяці змогли почати і завершити будівництво, аби у вересні діти повернулися до навчання.

Коли мені здається, що моє горе гірке і глибоке, я згадую, як ти ховала своїх дітей, племінників і внуків. І мені не йметься, як на одному людському шляху могло статися стільки нестерпних печалей. І де бралися сили йти далі.

І навіть коли я дивлюся на свої кущі гортензій, томатів, петуній, на в‘юнки плющів і соковитість мандаринових дерев, я знаю, що їм і близько не порівнятися з твоїм трояндовим садом. Тому колись. Обов’язково колись. У мене буде величезний розарій. І крізь оксамитові пелюстки червоних, білих, чайних, бурих, рожевих, молочних і синіх (так, і конче синіх!) голівок проходитимуть промені вранішнього сонця. А твої прадіти. Мої внуки. Бігатимуть тим садом босими і вологими від роси ногами. Бо яким би мінливим цей світ не був, є те, що лишається святою константою.

На цій світлині тобі 17.
Дідусеві 21.
1935 рік. Бердичів.
Рік випуску з педагогічного інституту. Ти вступила ще зовсім дівчинкою. Там пережила голод і смерті друзів. І думала, що все найгірше позаду. Ти йшла навчати і навчатися.
На цій світлині ти не знала, що через 4 роки світ хитне страхами, розпачами, болем і нелюдським горем. Не знала. Просто була молодою і щасливою. Як і ми сьогодні.

1939-1945. Пам’ятаємо


Розповідайте, діліться історіями, як ваші бабусі та дідусі, або й прабабусі вчителювали після війни. Ставте хештеги #СтаріФотографії і #ВчителіВажливі і додавайте родинні фотографії. А сучасних їхніх колег номінуйте на премію Global Teacher Prize Ukraine — адже вчительська праця в усі часи — це подвиг.

Номінувати вчителя на премію Global Teacher Prize Ukraine

Поділитися цією статтею