Фіналістка ТОП-50 світової премії Global Teacher Prize —
про учнів, емоції та силу вчителя
Люди з інвалідністю — просто люди, переконана Наталя Гладких.
Вона — одна з найкращих учителів у світі, адже увійшла до ТОП-50 світової премії Global Teacher Prize. У 2017 Наталя була в п’ятірці найкращих педагогів України, а тепер разом з Олександром Жуком змагатиметься за «вчительський Оскар» вже на міжнародному рівні. Працюючи корекційним педагогом у спеціальній школі для дітей з інвалідністю, вона зрозуміла, що кожній дитині з комплексними порушеннями потрібен індивідуальний підхід і методика навчання. Тому Наталя з однодумцями щороку організовує інклюзивний літній кемп «Космотабір — простір для всіх» у Новопечерській школі та вже другий рік керує навчальним процесом в освітньому просторі школи, де вчаться підлітки з комплексними порушеннями.
А також Наталя є керівницею інклюзивних проєктів громадської організації «Бачити Серцем», що допомагає дітям, підліткам та молодим людям з інвалідністю, створюючи проєкти для їх соціалізації та адаптації в суспільстві.
Як це — вчити дітей зі складними комплексними порушеннями, бути підтримкою для їхніх батьків та допомагати колегам не вигорати на роботі, Наталя розповіла у відвертому інтерв’ю суботнього вечора після довгого робочого дня.
Змін не було занадто довго
Інклюзія для мене — це саме життя. Навколо нас є багато невидимих світів, де живуть люди з інвалідністю, діти з онкозахворюваннями, люди, яких булять і не приймають. Цих світів безліч. Якщо об’єднаємо їх усі і будемо приймати одне одного — це й буде інклюзія.
Колись давно я хотіла займатися танцями, але мені сказали: подивіться на себе — хореографом вам не бути (я завжди була повненька). Так розбилася моя дитяча мрія. Мама порадила йти в педагогічне училище, адже я хотіла працювати з дітьми. Щойно подали документи, мені сказали, що буду вчителем початкових класів із другою спеціальністю — керівник дитячого хореографічного гуртка. Усе це сталося в один день.
Лише значно пізніше, коли я вже п’ять років пропрацювала в спеціальній школі для дітей з інвалідністю, зрозуміла, що моя історія з інклюзією починається значно глибше. У мене є сестра з інвалідністю, молодша на два роки. Пам’ятаю, на власні очі бачила, як вчителька у школі рвала її зошит, бо вона погано писала. Справді, сестра має рухове порушення, і писання давалося їй важко. Тоді про інклюзію ніхто не говорив, у школі вона вчилася недовго — оскільки була не такою, як решта дітей. Її відправили в інтернат за 50 кілометрів від дому. Тож наступні роки ми бачилися тільки у вихідні дні. Десь три роки тому я подзвонила Олесі Яскевич і сказала, що знаю, чому я в інклюзії. Я в ній заради змін, бо їх не відбувалося дуже довго.
Кожна дитина потребує індивідуального підходу
Пригадую, як на останньому курсі коледжу в нас викладали корекційну педагогіку — тоді я дізналася, що існують діти з порушеннями зору, слуху. Для мене це було такою дивиною — я думала: як вони вчаться читати і писати? Згодом у педуніверситеті зустріла тотально незрячу дівчину, яка навчалася разом з нами. Тоді я зрозуміла, що потрапила, куди треба: я допомагала їй усі п’ять курсів, навчилася супроводжувати людину з порушеннями зору, розповідати про все навколо, опанувала шрифт Брайля і як навчати інших писати ним. Далі пішла працювати в спеціальну школу для дітей з комплексними порушеннями. Тоді сталося ще одне відкриття — виявляється, у дитини може бути кілька порушень одночасно. Від таких дітей школи відмовляються — у вчителів опускаються руки, вони не знають, як працювати. Діти дуже різні, і неможливо використати одну методику навчання для різних дітей. Кожна дитина потребує індивідуального підходу.
У 2014 році я зустріла Олесю Яскевич. Вона також займалася дітьми з комплексними порушеннями і хотіла вивести цю тему на інший рівень в Україні, показати, що такі діти є. Нас з Олесею запросили спікерками на семінар у музей Тараса Шевченка, бо тоді якраз простір музею робили доступним. Ми зустрілися в неї вдома напередодні семінару — мене тоді здивувало, як Олеся просто запросила до себе додому незнайому людину. Коли поговорили, зрозуміли, що будемо рухатися далі разом.
Йога замість фізкультури, кулінарія і арт-терапія
Другий рік поспіль працює наш пілотний проєкт для підлітків з комплексними порушеннями — ми спробували створити освітнє середовище, де вони можуть навчатися і комунікувати, а не сидіти вдома і займатися з учителем по кілька годин двічі на тиждень. Це схоже на справжню школу — сюди треба доїхати, познайомитися з іншими підлітками, заявити про себе, поспілкуватися з незнайомими дорослими — кураторами та волонтерами. Але програма і предмети в нас зовсім інші.
Фізкультуру ми замінили на йогу: у нас багато підлітків з порушенням опорно-рухового апарату, вони мають проблеми з глибоким диханням, і йога якраз дуже допомагає їм це виправити. Маємо також sport-time: діти вивчають різні види спорту і пробують себе в них. Спираючись на програму Шона Кові, ми розробили предмет «Лідер у мені» — тут діти вчаться того, що кожен з них є особистістю, яка має право обирати: наприклад, з яким кольором волосся прийти наступного дня. І одного разу вони таки прийшли із зеленим, рожевим, синім волоссям у школу, батьки допомогли пофарбуватися. Ви б бачили, як вони раділи! Навіть ті діти, які не можуть говорити, усім тілом показували свій захват. Незалежно від порушень, підлітки залишаються підлітками: вони хочуть почуватися крутими і показувати це.
Маємо також заняття з кулінарії, і вони подобаються всім. Навіть ті діти, яких важко всадити за інші заняття, коли розуміють, що зараз приготують щось, а потім це з’їдять, терпляче сидять і працюють. Цього року чергуємо — один тиждень вивчаємо країну через її національну кухню, інший тиждень — маємо арт-терапію: до нас приходить художниця, і діти малюють з картин Ван Гога, Малевича і розбирають ці твори мистецтва. Хтось малює руками, хтось бере пензлик до рота, але вони малюють зі зразків світової класики, це те, чим можна поділитися з іншими.
Ми навмисне називаємо наші предмети цікаво, англійською мовою — це щось круте і хайпове, одразу хочеться вчитися. Коли проводили дітям віртуальну екскурсію Туреччиною, наші куратори принесли в школу кальян. Вони показали учням, що в Туреччині це частина культури, підлітки могли понюхати різні аромати тютюну. А потім кураторки виносили турецьку пахлаву і рахат-лукум у традиційних спідницях з монеток. Діти, яким не можна їсти солодощі, могли нюхати і м’яти їх руками, але головне — вони занурилися в цю культуру так, ніби побували в іншій країні.
Про норму й антинорму
Багато скептиків кажуть, мовляв, підлітки з комплексними порушеннями нічого не розуміють. Це не так — вони розуміють, і глибину їхнього розуміння ми не в змозі осягнути. Бо це ми, дорослі, не здатні підібрати до них ключик комунікації. Мені сподобалось, як сказав тренер на семінарі з танцювальної терапії: «Коли я працюю з дітьми з інвалідністю, то вони — норма, а я — антинорма». Якщо почнемо дивитися на ситуацію так, то зрозуміємо: у підлітків з інвалідністю все ок, у них такі можливості. І ми маємо сприймати їх такими, як вони є.
Зараз маємо 35 підлітків, вони розділені на дві групи: одні приходять у понеділок та середу, інші — у вівторок і четвер. Ми взялися саме за підлітків, бо дітей молодшого віку можуть узяти в центр розвитку — поки дитина маленька, з нею можна гратися, забавлятися. Але коли це вже підліток, починається кризовий пубертатний період — гормони вирують, дитина весь час кричить, не може контролювати свої емоції. Підлітків уже не беруть ніде, бо з ними складно, вони випадають із системи взагалі.
За ці два роки роботи проєкту змінилися їхні батьки. Коли діти були маленькі, батьки вірили, що їх можливо розвинути і скоригувати. А коли почався складний підлітковий вік, батьки почали сумніватися — чи зможуть діти ще щось. З однією дівчиною-підлітком була проблема — вона дуже нервувалася і кричала, коли треба було вчасно вийти з дому. Тепер, коли її збирають до школи, вона просто терпить, поки її одягнуть і заплетуть, бо знає, що тут вона має бути гарна і стильна, адже в школі є товариство, друзі.
Щойно батьки припиняють вірити у своїх дітей, результатів не буде. А якщо батьки вірять, стається неймовірне. Маємо мрію — щоб у нас була школа від першого класу і до останнього, але зі зворотною інклюзією: зробити навчання настільки крутим, щоб до нас хотіли приходити діти без інвалідності.
«А для чого гроші?»
І в проєкті, і в інклюзивному «Космотаборі» з нами працюють волонтери. Для нас вони як родина, це наш скарб. У суспільстві звикли сприймати волонтерство через гроші — заплатив, і все. Ми показуємо інший бік — можна прийти, погратися, поспілкуватися або просто побути поруч і потримати дитину за руку. Ви можете дати свій час. У нас складні діти: багато хто не може рухати руками, їм потрібна допомога дорослого. Якщо ми всі танцюємо і підіймаємо руки вгору, то дорослий підіймає руки цієї дитини вгору, адже ми танцюємо всі разом.
Якось у «Космотабір» прийшов поволонтерити чоловік — у білій сорочці, лакованих туфлях, зі шкіряним кейсом. Я познайомила його з Дімою — це мій учень, дуже любить поговорити, але бачу — розмова в них не клеїться, волонтер розгубився. Кажу Дімі, запитай, ким цей чоловік працює. Він назвав посаду і сказав, що вона пов’язана із грішми. А Діма тоді — а що таке гроші? Той почав пояснювати про цінні папери тощо. Ясно, що Діма не зрозумів ні слова з того пояснення, тому просто запитав: а для чого треба гроші? Волонтер не знав, що відповісти, мабуть, у той момент все життя переосмислив. Більше він до нас не приходив.
Ми досі не знайшли відповідь на питання, чому до нас приходять волонтери. Вони кажуть, що в нас панує атмосфера прийняття і щирі емоції — це те, чого всім нам бракує в нашому урбаністичному швидкому світі. Чомусь у нас у суспільстві люди замовчують те, наскільки часто стикаються з неприйняттям, нетолерантністю. Ми стидаємося визнати свої слабкості, вдаємо, що ми сильні, у нас все ок. Насправді можна і треба говорити про свої почуття в цей момент: я зараз злюся, я зараз спокійний, я роздратований через те і те.
Замість того щоб говорити, ми тікаємо від проблеми або нападаємо у відповідь.
Кожну емоцію можемо прослідкувати в тілі
Колись я зрозуміла, що й сама потребую психологічної допомоги. Вже другий рік навчаюся на танцювально-рухового терапевта — це методика, яку почали впроваджувати у воєнних шпиталях, куди приїздили травмовані солдати. Через психологічні і моральні травми ці люди відмовлялися їсти, розмовляти. Коли з ними рухалися і танцювали, вони поступово виходили з цього стану, перероджувалися і вчилися комунікувати. Зараз бачу, що тілесно-рухова терапія дуже добре працює з підлітками з комплексними порушеннями, бо вони мало рухаються у своєму житті.
Після того як ми порухалися, сідаємо в шерінг — обговорення в колі. Коли тіло позбулося затисків і напруги у м’язах, вони можуть видихнути і нарешті поділитися болючими історіями. Одна дівчина розказала, як переживала смерть своєї бабусі, наприклад. Кожну нашу емоцію можемо прослідкувати в тілі: якщо це злість — стискаємо щелепи, якщо страх — відчуваємо тремтіння. Такі затиски у м’язах призводять до психосоматичних захворювань.
Саме завдяки роботі з дітьми з комплексними порушеннями я навчилася розуміти свої почуття: якщо відчуваю, що мені потрібна допомога або вихідний, можу про це сказати. Якщо куратор у школі каже, що завтра не може вийти на роботу, ми це сприймаємо нормально: розуміємо, з ким і як вони працюють.
Для мене найскладніше — бути контейнером для всіх емоцій та історій, які я чую і приймаю від людей: це складні історії від батьків, виклики від кураторів і волонтерів у школі. Маю вислухати, підбадьорити, дати впевненість людині, що все вийде. Так само інші вчителі — вони є контейнерами всіх емоцій і станів дітей, з якими взаємодіють протягом дня. Їм дуже потрібна супервізія, щоб мати змогу поділитися і пережити всі ці історії.
Я беру свій ресурс із того, що і для чого ми робимо. Коли бачу усміхнені обличчя дітей, які можуть сказати або показати свою радість, або нас, вчителів, які можуть натупити (і це теж нормально), мене це надихає. Коли відчуваєш цю щирість навколо себе, раптом усвідомлюєш: вау, і я можу бути собою, мені не треба прикидатися.
