Як стати частиною різдвяного дива

30 гуртків у 20 інтернатах 10 областей України — такими є цифри проєкту ГС «Освіторія» «Перша професія». Сироти та діти із соціально-незахищених родин мають можливість отримати практичні навички в професійно обладнаних майстернях з пошиття одягу, взуття, теслярської справи, кулінарії, перукарського мистецтва і візажу. Це історія не про цукерки під ялинку, а про справжні різдвяні дива, які стаються за підтримки небайдужих людей. Керівниця благодійних проєктів ГС «Освіторія» Ірина Плешакова розповідає про шість причин, чому варто долучитися до кампанії з краудфандингу для «Першої професії».

1. Давати вудку, а не рибку

Усе почалося з маленької історії: Зоя Литвин та її подруги приїхали в дитячий будинок із приватною ініціативою і подарували швейну машинку. Згодом виявилося, що машинка так і стояла там кілька місяців, накрита серветкою — ніхто на ній не шив. Тож стало зрозуміло, що потрібно залучати професіоналів своєї справи, які хочуть і готові вчити дітей. Проєкт працює 6 років, і відтоді ми не закрили жодного гуртка, навпаки — відкриваємо нові завдяки нашим партнерам. Щотримісяці звітуємо перед донорами за кожну витрачену гривню і кожен крок успіху вихованців. Я вірю в те, що добрих людей більше, ніж поганих.

Є багато тих, хто хоче допомогти, але не знає як і чим саме. Точно знаю, що в один дитячий будинок під Києвом на новорічні свята приїхали 18 святих миколаїв із цукерками і мандаринами. Наш проєкт — не про цукерки. Він — про вудочку, а не рибку. Навіть якщо справа в майбутньому не стане першою професією, дитина здобуде корисні практичні навички, що залишаться з нею на все життя.

2. Дати дітям шанс повірити в себе

У Борзнянській школі-інтернаті працює кулінарний гурток. Ми всі сходимо слиною, коли вони надсилають нам фото: печуть торти на свята, ліплять вареники, роблять суші: готують 5–8 дітей, а прибігають їсти 30. Із ними працює чудова вчителька — була професійним кухарем, працювала в ресторані в Угорщині, тож діти готують навіть бограч та інші угорські страви. І от ця вчителька наприкінці року каже, що більше не буде працювати. Ми здивувалися — чому? Каже: мені невигідно, я всю свою зарплату на продукти для гуртка витрачаю. Виявилося, це був просто брак комунікації з адміністрацією інтернату, тож вона цілий рік купувала продукти за власний кошт. Можна лише уявити рівень відповідальності і натхнення цієї людини, яка працювала собі у збиток. Тепер ми навчили її комунікувати, і вона далі натхненно вчить дітей.

Учасників гуртків возимо на круті тематичні екскурсії. Кулінарний гурток побував на кухні Ектора Хіменеса Браво в його ресторані у Києві. Він сам — із дуже простої родини, і його дитинство не було безхмарним, він розповідав про себе, як зростав професійно. Столярний гурток ми привозили в майстерню UGears — відомий своїми дерев’яними конструкторами український стартап. Хлопці починали втрьох, а тепер виросли до такого рівня, що продають свої іграшки навіть у Діснейленді. Ми хочемо показати дітям, що вони можуть робити стильні речі і важливі справи.Такі історії дуже надихають дітей, вони починають вірити в себе.

3. Підтримати натхненних вчителів-наставників

Якось перед Новим роком ми приїхали провідати гурток ремонту і пошиття взуття у Великополовецькому інтернаті. Ми принципово не привозимо цукерки, натомість — матеріали і корисні речі для майстерні. Питаємо в дітей: чого вам бракує? Кажуть: дяді Толі. Людині потрібна людина, а речі — вторинні. Діти в інтернаті хочуть бачити, що до них щотижня приходить вчитель, який гарно пахне і доглянуто виглядає, має свою домівку і зовсім інший погляд. Це не можуть бути працівники інтернату — це має бути людина «з іншого світу». Саме завдяки цьому погляду вчитель-наставник стає рольовою моделлю для дітей.

Пан Анатолій (дядя Толя) — неймовірний, веде гурток уже шість років. Якось телефонуємо йому, бо бачимо, що він не замовляє матеріали для занять. А він каже: та в мене ще є пів моточка ниток, пів баночки клею, я поїхав на базар, там усе купив — у мене все є. Приїжджаємо до них, бачимо, діти пошили взуття, але таке враження, що його вже хтось носив. Питаємо: чому так? Каже: це ми з автошин підошву зробили, а що, хай готуються до життя, може в них на гарну підошву грошей і не буде. Це при тому, що ми купуємо для занять усе — підошви, устілки, колодки, із цим вони теж працюють. Але його позиція така, що ці діти повинні вміти виживати і робити те, чого інші не вміють.

4. Дати людям відчуття потрібності

Цього року ми відкрили три гуртки у психоневрологічних дитячих будинках-інтернатах. Коли прийшли із цією ідеєю, нам крутили пальцем біля скроні — це неможливо, такого ніхто не робить. У нашому суспільстві досі існує стигма щодо людей із психоневрологічних диспансерів — це спадок радянського часу, коли психіатрія була каральною. Відтоді люди бояться таких закладів, а тих, хто там живе, сприймають за приречених.

Приїхали в Білопілля в такий інтернат і побачили там хлопців із красивою душею. Щотижня до них із Сум за 50 км їздить учитель — варто побачити, як вони його чекають і біжать. Діти вже пошили собі капці і сумки із фетру — і це щастя для них. Ми вже закупили для них інші матеріали — шкіру і підошви, вони пошиють собі взуття.

У Виноградові ми відкрили одразу два гуртки — перукарський і швейний. Обладнали перукарню: повісили гарні дзеркала, лампи, полиці. А також поставили швейні машинки — якісні, красиві. Через кілька місяців побачили, як вони стрижуть і голять одне одного — це щасливі люди, бо відчувають, що вони потрібні. Плануємо відкрити перший суперсалон у Виноградові, де вихованці інтернату могли б стригти місцевих мешканців за символічні гроші. Швейний гурток відкрили, бо побачили, що в інтернаті живуть люди з різними діагнозами. У деяких бувають періоди, коли вони можуть порвати свою постільну білизну, наприклад. Ясно, що вони не пошиють там високу моду, але підігнати під себе штани чи блузку або пошити собі постільну білизну вони вже вміють. Хай це і не стане їхньою професією, але ці вміння додають якості їхньому життю.

5. Повірити в різдвяні дива

Це історія про справжнє Різдвяне Диво. Щороку ми привозимо вироби дітей з гуртків на Christmas Charity Bazaar, яким опікуються дружини дипломатів. Цього року влаштували для хлопців із психоневрологічного інтернату мотиваційну екскурсію на цей захід у Києві. І це була ще та справа! Адже вони вперше їхали в потязі, ніколи раніше не ступали на ескалатор і ніколи не їздили в прозорому скляному ліфті. Під час ярмарку працює сцена, на якій усі учасники показують культуру своєї країни. І тут наш Іван з Виноградова каже, що хоче співати. Я кілька разів підходила до організаторів, щоб домовитися — нічого не вийшло, бо виступи розписані похвилинно. Аж раптом Іван каже, що йде в туалет, потім за кілька хвилин повертається і повідомляє, що «співає після Болгарії». У мене німе питання на обличчі. Виявляється, він пішов просто до діджея, дав йому свою флешку з мінусівкою і домовився. Це треба було бачити і чути — Іван зібрав Олімпійський: «Щастя, добра і любові щиро бажаємо вам» — співав він зі сцени у вишиванці. А що, якби ми не відкрили гурток і вони не зрозуміли, що можуть? Можливо, цього б і не сталося? Ця історія зробила мій рік.

6. Бути частиною історій успіху

За ці шість років ми побачили, як це працює і наскільки це потрібно. Саша з Комарівської школи-інтернату, Максим з Борзнянської школи-інтернату, Настя зі Старобасанської школи-інтернату — усі ці діти після гуртків вступили в перукарські училища. Насті ми з партнерами подарували минулого року під ялинку цілу коробку обладнання, яке вона замовила. Коли приїхала до нас наступного разу в новій кофтинці, із гордістю сказала: це ж я заробила. Одна коробка від партнерів дала цій дитині можливість повірити в себе і заробити власною працею на нову річ. Марина із Житомирської спецшколи-інтернату (дівчинка з особливими освітніми потребами) після нашого гуртка з візажу пішла одразу працювати. Її взяли помічником візажиста в салоні краси в Новоград-Волинському. У Житомирській спецшколі дуже якісно працює гурток крою та шиття з креативною молодою вчителькою. Минулого року вони шили собі світшоти і випускні сукні. Уся група випускниць гуртка вступила у швейне училище на закрійниць — це найвищий рівень у швацькій професії.